Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь
Та велетень Вайвасвата з останніх сил змагається з ними, прямуючи до берега. В туманній млі чорніють скелі, біліють буруни. Під ногами тужавий, пружний пісок. Вайвасвата несе дівчину разом з дошкою на руках. Хвиля налітає, вдаряє в спину. Він падає, схоплюється, жадібно поривається до рятівних скель.
Нарешті, страхітлива паща стихії позаду. Юнак іде по піску. Наближаються скелі. Він проходить за них. Тут трохи затишніше. Вайвасвата опускає Маруіру на пісок, одв'язує вірьовку.
Дівчина скулюється клубочком під каменем, знеможено шепоче:
— Спати... Спочинку...
Вайвасвата все ще не може отямитись. В голові гуде, руки мовби металеві, ноги дрижать. Свідомість юнака, ніби гірський потік, розсипається на скалки й не може зосередитись. Що діяти далі? Де вони? Що йому до того? Воля, рятунок... Майбуття покаже...
Він поглянув у небо. Хмари розривалися під подихом могутнього вітру. Де-не-де заіскрилися зірки.
Юнак усміхнувся. Опустився на коліна. Ліг на пісок, прикривши собою Маруіру од вітру. Хвиля знемоги налетіла, покотилася по руках, ногах, у свідомості.
Майнули в небі радісні очі Лаоти, спотворене обличчя Гана, постать підступного Ранатаки, білий лебідь у польоті...
А потім добрі обійми сну заколисали його...
САМОТНІ
Теплі, ніжні руки пестили Вайвасвату. Тихий голос шептав ласкаві слова:
— Вставай... Вставай, Вайвасвато... Пора в море, синку...
Хто це? Мати Анура? Вона... За стінами плюскотить лагідна хвиля. Батько вовтузиться з сітями. Зараз вони підуть до човна і попливуть в океан.
Юнак розплющив очі. В підборіддя йому впиралася дівоча голова. Він одсахнувся. Приходячи до тями, оглянувся. Ясніло блакитне небо. Високо піднялося сонце. Океан ледь-ледь хвилювався, дихав теплим вітром.
Вайвасвата зітхнув. То був сон. А дійсність — ось вона. Загибель кораблів, втеча Ранатаки, моторошна ніч серед бурі... І самотність на острові.
Маруіра все ще не прокидалася. Голова її лежала на складених долонях, личко усміхалося. Попід очима залягли темні тіні.
Юнак вирішив не будити її. Хай спочиває. Треба пошукати їжі й води. Потім можна думати, що діяти далі.
Він скинув туніку — з неї лишилися самі клапті,— зробив напоясник. Вискочивши на великий камінь, оглянув виднокіл. Острів був маленький, пустельний. Далеко на обрії в мареві синіли смуги інших островів. Годі було й думати доплисти туди без човна. Вайвасвата знав, що моря в цих місцях кишать хижими рибами.
Він побіг по прибережному піску, розбризкуючи воду. Інколи хвилі викидали з океану рибу, інколи великих черепах. Після бурі Вайвасвата не раз збирав такі дарунки моря разом з батьком.
Надії юнака виправдались. Ліктів за триста він надибав на піску велику клаотлу, рибу-свиню. Вайвасвата зрадів. Цього вистачить надовго. Ще аби води, тоді можна терпіти!..
Біля клаотли порався невеликий орел-стерв'ятник. Вайвасвата гримнув на нього. Орел засичав, люто клацнув дзьобом, важко змахнув крильми і злетів у повітря. Покружлявши, полетів над островом.
Вайвасвата схопив рибину, поніс назад. Попутно зазирнув у заглибини між скелями. Звідти з криком вилітали чайки й буревісники. Вайвасвата знайшов кілька гнізд, а в них десятків два великих синюватих яєць. Він склав їх на купку. Потім понишпорив трохи, розшукуючи ямки в камінні. Надибав на кілька заглибин, в яких залишилася вода. Вайвасвата покуштував її. Вода була дощова. Морська хвиля сюди не доходила, можна було залишити її на місці, а в разі потреби пити просто із заглибини.
Юнак переніс рибину і яйця до місця ночівлі. Дівчина не прокидалася. Вітер грався з її косою, віяв піском на тремтячі повіки.
Вайвасвата ще раз пробіг понад берегом, поміж скелями. Назбирав сухого моху в щілинах. У кількох місцях море викинуло на берег уламки дощок, тріски. Юнак зібрав їх.
Між камінцями він знайшов кілька жовтавих прозорих кременів. Потім витяг із складок напоясника бронзовий ніж, з яким не розлучався ніколи. Зігнувшись у затишку, Вайвасвата почав кресати ножем об кремінь. Від сильних ударів летіли іскри, мох тлів, але не займався. Юнак кинув кресати, сплюнув. Невже доведеться їсти сиру рибу? Йому нічого, він пробував не раз у морі, а вона... Ні, треба розпалити вогоиь!
Вайвасвата ще раз пробіг по острову. Знайшов кілька сухих водоростей. Пощипав їх на тонюсінькі пасма, розтріпав. І знову почав кресати. На цей раз йому пощастило. На кінчику пухнастої водорості спалахнув язичок полум'я. Вайвасвата підсунув мох. Загорілось багаття. Він накидав дощок, трісок. На вогнище поклав два шмати клаотли. Смачно запахло. Юнак перевертав шматки риби з боку на бік, щоб вони не пригоріли.
Маруіра забурмотіла уві сні, солодко потяглася. Впершись рукою в скелю, здивовано розплющила очі. Розгублено подивилася на вогнище, на Вайвасвату. Потім оглянула себе, напівголу, розтріпану. Прикрила рукою груди.
— Де ми?
— На острові,— весело сказав юнак.
— Отже, правда,— прошепотіла Маруіра.— А мені снилися гори. І прекрасні ліси. І ти...
— Бери, господине, їж,— подав на дощечці паруючий шмат риби Вайвасвата.— Доки ти спала, я знайшов на березі. І вода є. Не пропадемо!
Дівчина схопила їжу, жадібно почала їсти. Всміхнулася винувато.
— Дуже зголодніла! Ти не дивись так на мене, Вайвасвато!
— Господине! Я щасливий...
— Не кажи мені господиня! Після того, що сталося...
— Що сталося?
— Сама доля вказала, хто чого вартий. Вайвасвато... Володар втік, покинувши мене напризволяще! Ти рятівник мій! Ти мій володар!
Вайвасвата зблід. Поклав рибину на дошку. Дивився на дівчину ніжно, тривожно й палко. Потім опустив погляд вниз. Стримував себе, щоб не виказати радості. Не треба, а то розвіється марою те, що він почув, втече щаслива мить.
Дівчина доїла рибину. Юнак подав їй кілька яєць.
— Випий.
Покінчивши з їжею, Вайвасвата засипав піском вогнище. Треба берегти дрова. Потім він повів Маруіру до скель, де збереглася вода. Дівчина жадібно припала до прозорої вологи, ковтала цілющу рідину. Вайвасвата торкнувся її плеча, застережливо сказав:
— Не треба багато, бо буде зле.
Вона підвелася з каменя, ступила крок до нього, поклала руки на його плечі. Ніжна й гаряча хвиля струмилася з чорних жагучих очей, хлюпала в сині очі Вайвасвати. Він задихнувся від незнаного почуття, одвернувся. Прошепотів:
— Не дивися так, господине...
— Не так, не так, Вайвасвато,— тихо мовила Маруіра.— Вже ніколи не будеш ти зватися рабом. Маруіра я для тебе. А ти — коханий мій, обранець мій!
Мов багаття обпекло обличчя юнака. Він задихнувся від щастя, прошепотів:
— Повтори... скажи ще...
— Люблю,— ніжно мовила дівчина.— Завжди любила... Одразу, як побачила... Коли ти був у рабстві. Боги мої! Який же ти раб! Ти герой!
— Небо моє,— скрикнув Вайвасвата, підхопивши її на руки.— Блаженство моє!
Він поніс її берегом, колихаючи на руках, мов у колисці. Вона пестила його золотаво-русе волосся, заглядала в сині озера очей. Потім припала до пошерхлих вуст. Так і заніміли вони в палкому поцілунку.
Він опустив її на пісок. Вона скинула туніку і стала перед юнаком — тремтлива, струнка, мов висічена з базальту. Простягла руки до коханого. Він милувався дівочими персами, божественними формами тонкого стану. І кров бурхливіше струмувала по його тілу, лунко калатало серце.
— Вічна моя,— прошепотів він.
Мов шелест вітру пролунала відповідь:
— Тільки ти господар духу мого й тіла...
БЛУКАННЯ
Вони лежали під зоряним склепінням, дивилися в небо. Маруіра притулилася до Вайвасвати, обняла його. Дихав нічний вітер, холодив тіло.
— Щось треба діяти,— промовив Вайвасвата.— Надовго тут їжі не вистачить. Та й холодними ночами замерзнемо...
— Мені байдуже,— муркотіла Маруіра, цілуючи його в шию.— Аби з тобою...
— Чайко моя,— ніжно відповів Вайвасвата.— Доки є сила — треба боротися. Вмерти встигнемо. Може, спробуємо плисти? Я бачив землю на обрії...
— Я боюсь,— сказала Маруіра.— Як згадаю бурю...
— Зараз спокійно. Я спробую змайструвати човник...
— З чого, Вайвасвато? — здивувалася дівчина.
— З шкіри риби клаотли. Дуже міцна шкіра,— запевнив він.— Дірочки жиром замажемо. Так і допливемо.
— А потім? — тривожно запитала Маруіра.— Куди потім, Вайвасвато? Знову в палац Володаря? Знову в руки якомусь чаклунові? Не хочу! Нізащо! Краще згинути тут...
Очі хлопця заясніли радістю. Він аж заскакав од щастя. Потім підняв дівчину із землі і, дивлячись їй у вічі, сказав:
— Я чекав твого слова, прекрасна моя. Ми не повернемось до города Золотих Воріт. Ми попрямуємо до острова Лопала, де я жив, де мої батьки. Візьмемо їх, знайдемо невеликий острівець, де нас не розшукають воєводи Володаря. І заживемо щасливо...
— Як хочеш, любий... Я ладна з тобою хоч на край землі... Роби, як знаєш... їм пощастило. Хвиля викинула на берег невеликого кита. На нього насілася зграя орлів та дрібніших птахів. Вайвасвата прогнав їх, оббілував великий шмат шкіри, виламав кілька ребер. За кілька днів він змайстрував чималенький човник, який легко тримав на воді їх обох.
На п'ятий день вони вирушили на північ. Вайвасвата гріб кісткою, схожою на весло. Маруіра лежала на носі човника, милувалася неозорим небом. Усміхалася хмаркам, ясному погляду Вайвасвати, журливому плюскоту хвиль.
— Я й не знала, яка радість на волі,— зітхала вона.— Нічого не треба... Можна йти куди хочеш, діяти, як підказує серце... І нічого втрачати... все з собою...
— Хіба ти не відчувала себе вільною? — дивувався хлопець.
— О, то страшніше за рабство,— сумовито відказала Маруіра.— Життя осоружне, невідомо для чого, не знати, ради якої мети. Я завжди заздрила птахам, хмаринкам, хвилям морським. Вони справжні володарі долі своєї... А люди...
— Але ж і птахи потрапляють у сильце,— заперечив Вайвасвата.
— То й що? Одиниці потрапляють, а більше на волі... А людей? Людей я не бачила вільних. Всі в рабстві. Той у тілесному, той у сердечному, той у неволі звички або лінощів...
— Ми вийдемо з того чаклунського кола, Маруіро,— гаряче сказав Вайвасвата.— Будемо жити, як хмари небесні. Куди схочемо, туди полетимо. І вітром нашим буде вітер серця...
За бортом човника почулося голосне булькання. Дівчина злякано оглянулася, скрикнула. Показала рукою за корму.
— Що це? Нас доганяє якась почвара! Та не одна! Вайвасвата хутко поглянув, засміявся полегшено.
— Не лякайся, чайко! То моали — мирні тварини.
