Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь
Не можна було розібрати, чи він дивиться в небо, чи спить.
— Нгало... Я слухаю далі...
— Досить,— прошепотів учитель.— Я втомився... Іди, Вайвасвато. І пам'ятай — обережність. Довгі вуха... всевидючі очі... Тут не люблять чистого серця... Іди, Вайвасвато, і приходь завтра. Я розкажу тобі про скам'янілих велетнів, що жили в далекому минулому...
Вайвасвата підвівся, поклонився вчителеві. М'яко ступаючи, спустився спіральними східцями вниз. Зайшов до приміщення, де спали вояки після вартування. В ніс ударив сморід немитих тіл. В зеленому промені грозової трубки заворушився десятник охорони, хрипко спитав:
— Що накаже господар?
— Варту зміниш без мене. Я йду у справі.
— Слухаю, господарю.
Вайвасвата вийшов на чисте повітря. Сторожко оглянувшись, попрямував до саду.
ТРИВОГА
В густому саду — чорні тіні. Шелестять лапатим листям пальми. Гудуть тривожно пахучі кедри. Здається, що за стовбурами причаїлися ворожі постаті. Стежать, вичікують, приглядаються.
Вайвасвата йде сторожко, обережно, як лісовий звір. Навіть гілка не хрусне під його ногами. Ось умовлене місце. Віковічний дуб з товстезним гіллям, опущеним аж до землі. Зеленкувате проміння місяця сипле на темне листя срібні краплі, тче чародійну тканину. Тривожно, моторошно, трепетно...
Вайвасвата ступає під густе гілля, згинається. Пробирається до стовбура. Гарячі руки обвивають його шию, полум'яні вуста цілують його щоки, очі, кучеряву юнацьку борідку.
Він обнімає кохану, мовчить, прислухаючись до пульсу молодого жіночого тіла, до стукоту її серця. Вона підводить, обличчя вгору, і йому звижається в її оці блискуча іскра. Плаче Маруіра чи йому здалося?
— Що тобі, чайко моя?
— Тривожно. Серце віщує біду. Я не можу так. Вічні страхи, вічні терзання... І потім... Вайвасвато... У нас буде дитя...
— Правда?
— Я відчула його під серцем. Я щаслива, мужу мій...
— Маруіро! Дякую за дарунок неба! Але ж, крім радості, це й...
— Знаю. Тепер уже не можна чекати! Щось мусимо діяти.
— Ти гадаєш, що Володар згодиться? Що він віддасть тебе мені?
— Не знаю... Не вірю в це... Краще втекти, перебратись через море в далеку Елладу. Там, кажуть, ще нема такого падіння, як в Атлантісі. Нема чаклунів і жерців. Ми б поселилися десь над морем, біля саду... Нічого не треба! Ти, я і дитя... І небо над нами... Вайвасвато, я так хочу простого людського щастя. Що мені батько Володар? Що мені палац і багатство! Облуда, лихо, падіння...
— Маруіро, але ж ти забула... Ми хотіли дізнатись про його плани. Ми ще досі не знаємо всього...
— Так,— сумно мовила Маруіра.— Я пробувала багато разів. Володар після смерті Гана замкнувся, зі мною не говорить. У Всевидючому Оці нікого застати з ним не можна. Та це й небезпечно. Він великий чаклун, може відчути думку. Тоді —біда! Одне знаю: готується похід. І напевне, туди...
— Він мене призначив воєводою,— сказав Вайвасвата.— Та чому ж нічого не сказав про похід?
— То страшна й таємна справа,— прошепотіла Маруіра.— Ти ж знаєш... Швета-Двипа лиш казка для всіх. За згадку про неї переслідують і навіть карають...
— Маруіро, не можна чекати. Я готуватиму втечу. Треба мати надійний вімана. Все інше я здобуду...
— Вімана нагорі, біля обсерваторії. Я дістану ключі. Лиш треба домовитись про час...
— Доки не повіяли осінні вітри. Важко буде летіти...
— Будь обережний. У Ранатаки є таємне коло жерців, які стежать за Атлантісом. У них Всевидючі Очі, у них магічні дзеркала. Недарма тривожиться серце моє...
— Тоді нам рідше треба зустрічатися, Маруіро, щоб ніхто нічого не запідозрив. Тепер — через два дні, о цій же порі...
— Тільки не тут, коханий. У мене в кімнаті. Візьми ключ від дверей. Пройдеш по східцях, з саду. Я замкну вхід з палацу, відпущу служницю. Ми будемо знову разом, небо моє, радосте моя...
Прудкою ящіркою зникає Маруіра в пітьмі. Тихо йде Вайвасвата назад. А місяць щедро заливає принишклу землю сріблом, розкидає блискучі струни по темних деревах. І бринять ті струни тривогою...
КУЛЬТ СИЛИ
Магічне дзеркало мерехтіло багровими спалахами. Сині, фіолетові, срібні вогні пронизували криваву глибінь. Ранатака вглядався в битву кольорів, у химерні візерунки іскор, намагався визначити напругу сил у просторі. Чаклуни, вже після смерті Гана, багато разів говорили йому про страшний промінь, що проникає в простір Атлантіса. Куди прямуй він? Хто приймає його? Що готують вороги?
Зненацька іскри й спалахи, ніби сполохані тіні, метнулися на дзеркалі врозтіч. Блакитна хвиля прокотилася по гладі блискучого овала. За нею бузкова. Потім фіолетова. І враз незрима енергія змела з дзеркала все. Розкрилася безодня Космосу, в ній струмилися величні зоряні потоки. Волосся Ранатаки заворушилося. Похололи руки. Що це означає?
З бездонної темряви виникли ясні очі. Вони дивилися на Ранатаку — прості й мудрі. В них відбивалися жаль і співчуття. Володар ворухнувся, губи його зашепотіли слова закляття. Та очі не зникали. Погляд їх впинався незбагненною силою в чаклуна, змушував його тріпотіти.
— Я пізнав тебе,— глухо, з ненавистю сказав Ранатака.— Навіщо ти тут?
— Ще є час,— линула спокійна відповідь.— Час останній...
— Що тобі до мене? — скрикнув Ранатака,— Хто ти
тут, на земному крузі?
— Людина.
— Ти покинув свою сферу,— люто заперечив Ранатака.— Ти вторгаєшся в долю мого планетного круга. Ти —
порушуєш закон!
— Закон — любов! — почулася відповідь.— Ти сієш ненависть. Планетний круг здригається в конвульсіях. Далекі сфери стрясаються від твого беззаконня!
— Моя воля! — з викликом сказав Ранатака.
— Сваволя, а не воля! Воля — творить гармонію. Сваволя — руйнує, кидає в хаос! Що раз кажу — час останній! Заглибся в себе, знайди іскру творящого вогню!
Злобна усмішка скривила суворе обличчя Ранатаки.
— Людям земного круга не потрібна твоя любов і гармонія. Ти кличеш у порожнечу. Я даю їм видовища й хліб, жертви й богів! Вони йдуть за мною і люблять мене!
— Ти засмічуєш хвилі прекрасного Вогню бридкими творіннями! Хвороба твого падіння пронизує далекі світи! Зупинися! Втретє кажу — час останній!
— Геть! Не хочу! І ніхто не бажає твоєї присутності тут. Ніхто не піде за тобою. Облиш у спокої планетний круг...
Ясні очі почали тьмяніти, відсуватися вглиб. Прозвучав тихий, але владний голос:
— Я сказав!
Дзеркало втратило глибінь, по його поверхні знову попливли фіолетові й блакитні хвилі. Потім запульсувало багрове сяйво, прорізане блискавицями розрядів. Ранатака весь дрижав від напруги. Погляд його був все ще втуплений у дзеркало, губи шепотіли:
— Не можна більше чекати. Вони щось надумали. Час діяти... Але кого? Кого послати?
Він одійшов від дзеркала, сів у крісло. Склавши на грудях руки, замислився. Доки існує на землі гніздо, що породжує казки й химерні надії, спокою не буде. Воно мусить зникнути. Загрожувати Ранатаці? Господарю планетного круга!
— Час останній,— злобно прошепотів Ранатака.— Так я сам наближу його! Я викличу до дії всі сили надр землі, я кину в бій всю міць Атлантіса!..
Перед внутрішнім зором Володаря випливло обличчя Вайвасвати. Ранатака всміхнувся. Ось кого він пошле! Молодого воєводу! Не тих — старих, розжирілих, ледачих і боягузливих, а його — мужнього й безстрашного юнака. Він довів свою вірність. Він очолить похід.
Ранатака задумався. А чи можна посилати просто так, не знаючи думки воєводи? Він захоче знати — куди й навіщо. В цьому поході просто наказ не годиться. Віддана воля потрібна. Сподівання нагороди, вдячності. Так, так... Викликати його... Наблизити... Поговорити... Ласка й обіцянки...
Ранатака вже не сумнівався. Він рішучо звернувся до
мовчазного непорушного слуги:
— Ло! Слуга розплющив очі, блимнув повіками.
— Слухаю, Володарю.
— Піди в приміщення охорони. Знайди воєводу Вайвасвату. Приведи його до мене.
— Слухаю, Володарю.
Ло безшумно рушив до дверей, відчинив їх і зник. Володар усміхнувся.
— Ось які потрібні мені слуги. Ніяких бажань. Ніякого страху. Еге, та це чудова думка! Послати в похід штучних вояків. На чолі — воєвода. В кожному вімана — живий десятник. А решта — штучні. Так, лише так! І тоді успіх забезпечено.
Ранатака радісно підвівся з крісла, підійшов до вікна, відкинув чорну запону. Рожеве світло світанку полилося в залу. Володар замріяно поглянув на схід, де за фіолетовими вершинами мало зійти сонце. Прошепотів:
— Ніхто не зупинить мене. Ніхто...
Він підступив до столу, відкрив чорний ящичок, поглянув у кристал Всевидючого Ока. І коли там виникло зображення, владно сказав:
— Слухайте мій наказ. Всі механіки хай творять віднині штучних людей. Навчати їх лише військовій справі: політ на вімана, володіння агніта. Все. Доки місяць обійде один раз небесне коло, десять сотень вояків повинні бути готові...
Вперше Вайвасвата проходить цим коридором. Мовчазні охоронці раніше не допускали сюди нікого. А тепер штучний слуга кличе його до Володаря. Молодий воєвода йде за байдужим посланцем, напружено роздумує. Що б це могло означати? Щось лихе? Так ні. Досить Володареві наказати — і його знищать. Обережність! Обережність!
Вайвасвата розглядає високі статуї в нішах. Всюди він — Ранатака! Горять перед ним вогні, пливе по переходах палацу задушливий запах.
Юнак наздоганяє посланця. Зазирає в непорушне обличчя, недбало запитує:
— Навіщо вимагає мене Володар?
Слуга мовчить. Вайвасвата зітхає. Одоробло, а не істота. Ні поговорити, ні почути що-небудь. Та дарма! Все з'ясується.
Відчиняються двері. Посланець залишається біля входу, пропускає Вайвасвату вперед. Молодий воєвода опиняється в залі. З вузького вікна вливаються ніжні промені ранку. На стелі — розмаїті грозові вогні. В глибині приміщення — чорний стіл, на ньому химерні пристрої, прозорі посудини. Зі стелі звисає важке чорно-багряне покривало. Під ним заворушилася постать, ступила назустріч. Він! Ранатака!
Обличчя Чорного Володаря спокійне, зосереджене. Нема й тіні гніву, незадоволення. Він показує воєводі на сидіння.
— Сідай, Вайвасвато.
— У мене міцні ноги,— відказав Вайвасвата.— Ти кликав мене, Володарю. Я слухаю тебе.
Дивний вираз — чи то схвалення, чи то невдоволення — майнув на чолі Володаря. Він одступив назад, сів у глибоке крісло. Склав руки на грудях. Оглянув богатирську постать молодого воєводи.
— Ти позбавлений улесливості,— сказав Ранатака.— Це мені до вподоби.
