Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь
І хотів уже покинути свої старання та йти далі, шукати інших мудреців. А потім переміг себе, знову днями сидів у своєму тихому притулку, розмірковуючи над прихованою суттю життя. Одного разу зненацька ніби блискавиця осліпила мене. Мені здалося, що я втрачаю свідомість, що я втрачаю форму й розпливаюся серед безлічі явищ. Еге! Це неможливо, мій брате, розповісти! Мої слова будуть лише слабою подобою, нікчемною тінню того, що я відчув.
То було дивовижно — радісно й страшно, боляче й тривожно! То була мука, біль, надія й розпука!.. Моя свідомість жила в тілі оленяти, яке втікало від лева. Тремтіли від страшенної напруги тонкі ноженята, серце розривало груди, неймовірний страх сповнював все моє єство. Я кричав у розпуці, я передчував, що скоро загину... І не хотів гинути!
Я відчував себе левом, біг за своєю невинною жертвою, сповнений сили, впевненості, люті й бажання. Я риком потрясав околиці, легко перескакував через повалені дерева, через ями. Я вже бачив тонку плямисту спинку оленяти і тремтів від передчуття насолоди! Останній стрибок!..
Мій брате! Горе мені! Я знемагав від роздвоєності, розтроєності, від незліченної своєї множинності! Зі страшним болем прощався я з своєю тремтливою оболонкою в оленяті, з жадобою я пив власну кров у подобі лева, терзав власне тіло, хрумав свої ж кості! І мукам моїм не було міри!
Я плавав рибою в океані, в холодних глибинах. Я жахався кожної тіні, відчував свою самотність і беззахисність. І я був океаном, тримав у собі міріади тварин і риб, драконів і слимаків, крабів і зміїв. Я відчував кожну рибину окремо і разом з собою, кожну хвилю в її народженні й зникненні, бажання всього океану висловити, виявити свою життєву силу в незліченних формах і неможливість цього...
Я був деревом. Старим мовчазним дубом. До мене підходив лісоруб і вганяв гостру сокиру в моє тіло. І тим лісорубом був я. Я стогнав під ударами бронзи, скрипів, жалівся на жорстокість людини. І я був нужденним чоловіком, що мучився тяжко, здобуваючи дерево для притулку, де мали жити його діти. І тими дітьми був я. Я тремтів від холоду разом з ними, я мучився їх голодом, їх нужденністю, я плакав від ударів, від жалю, від образ дитячих...
Я був квітами на луках. Мене безжалісно топтали людські й звірячі ноги. Мене рвали, косили, мене їли корови й вівці, коні й носороги. Мене сплітали у вінки дівчата й надівали на голови. І тоді я радів і умирав з почуттям щастя. О незрівнянне почуття радощів — бути вінком на чолі прекрасної дівчини! О блаженство віддати свій аромат квітів хорошій людині, яка відчуває твою красу, яка береже й жаліє тебе!
Я був хмариною. Я плавав у неосяжному небі, як птах. Я падав на землю дощем, зрошував трави, ліси й сади. Я біг підземними струмками, виривався на поверхню землі, стрибав по камінню срібними водоспадами. Мене пили люди й звірі, мною втишували спрагу.
Я був землею, всім планетним кругом. Я мучився муками всіх дітей своїх, я корчився від їхнього болю, від їхнього зла! Я радів їхніми простими радощами, печалився їхньою печаллю.
Мій брате! Ти не знаєш, як мучиться земля, як мучиться небо, як страждає все суще, відчуваючи безупинні терзання дітей своїх!
І я збагнув те, що шукав! Треба прозріти! Нема нас. Є життя, потік єдиного. І краплі того потоку чомусь стали пожирати одне одного. О горе! Треба збагнути єдність, дружно плисти в єдиному потоці. І то буде радість, і смисл, і щастя, і здійснення!
Збагнувши істину, я покинув свій притулок і пішов по дорогах Атлантіса. І став говорити людям, що всі вони брати. Хай вони забувають ворожнечу, хай обіймуться з ворогами. І все повернеться в предковічне лоно Матері. І зникне роздертий, закривавлений, нещасний світ!..
Я говорив, брате... А наді мною сміялися... Мене закидали камінням. Мене кусали собаки. Мене переслідували жерці й чаклуни. І реготалися, коли діти били мене палицями й плювали на мене. І кричали:
— То ж ти сам на себе плюєш! Радій! То не камінь вдаряє тебе, то ти сам себе б'єш! Будь щасливий!
І справді так! Я сам себе бив, я сміявся сам над собою, і плакав, і терзався, і проклинав, і прощав. А потім мене кинули сюди... Сиджу, радію, що, може, незабаром звільнять мене від в'язниці тіла... і попливу я хмариною в небі, зіркою в просторі, ляжу вінком на чоло дівчини або спочину в лоні небуття...
Ти задумався, брате мій ясноокий! Ти засмучений? Чи не згоден зі мною? Чи не збагнув моєї розповіді?
СТРАТА
Вайвасвата поворушився, зітхнув. Потім сумно сказав:
— Збагнув. Сам інколи думав про це. Та одного не збагну: чого ти досягнеш тим, що будеш називати ката братом, змішаєш воєдино брата й недруга, лева й зайця, щуку й лина, носорога й траву? Чи від твого слова кат перестане рубати голови, а жрець виривати серце в раба? Чи від твого повчання Володарі відмовляться від багатства, а розбійник перестане грабувати? Чи щезне голод і смерть?
— Щезне, зникне! — радісно сказав в'язень.— Коли люди збагнуть те, що я відчув, вони не будуть вбивати, вони будуть жаліти одне одного. І не лише себе, а й тварин, рослин... І від осяяння людини осяється й весь світ, весь планетний круг. І зникне роз'єднання! Зникнуть хижаки, й вороги, й володарі та раби!..
Вайвасвата згадав пустелю, глибокий колодязь, одноманітний скрип журавля, крики змучених рабів. Він згадав нужденну Ануру, жорстокого Гана, невмолимого Ранатаку. З жалем поглянув на старого в'язня, покивав головою:
— Мій мудрий брате. Ти глибоко сягнув. Ти старший за мене. Та слова, навіть найкращі, наймудріші, не змінять світу. Ой, як глибоко в ньому лежать зло й мерзота, сваволя й хижацтво. В самому серці його... Я збагнув твою мудрість. Все породжено в єдиному потоці життя. Мабуть, що так. Це бачить кожен, хто вміє бачити... Та що з того, що мати наша єдина? Адже з дерева можна витесати і мотику для праці, й шибеницю для страти...
А з каменя мурують в'язницю і будівлю для житла, для радощів. В одному колоску виростає і чиста зернина, і чорна сажка, яку одмітають з половою. Мій мудрий брате! Все то з одного соку землі, та господар бере собі добре зерно, а сажку й полову спалює, нищить...
— Ти глибоко мислиш,— схвально сказав в'язень.— Та до чого ведеш?
— А до того, що треба змагатися з ворожою силою, зі злом, мій брате! Бо коли опустиш руки, зла воля опанує тебе, знищить, і не лишиться навіть твого доброго слова...
— Не знищить,— усміхнувся старий.— Все єдино. Я щезну тут, виникну в іншому місці. Все єдино...
— Все єдино,— спалахнув Вайвасвата,— і все буде без кінця повторюватись! Не можу, не можу я терпіти! Сила вимагає дії. Я відчуваю силу в собі, її треба прикласти для захисту добра.
— Де зло? Де добро? Химера, тінь! Оленяті — зло, левові — добро! Дубові — зло, лісорубові — добро! І так все, все! Я відчув єдність всього сущого. Я кричу, благаю: схаменіться, обніміться, володарі й раби, нещасні й щасливі! Всі ви єдині, всі ви — одно! Ваше роз'єднання — мара! Ваші прагнення до володіння — химера!
— А вони не слухають! — насмішкувато промовив Вайвасвата.
— Не слухають,— похилив голову в'язень. Та все ж треба говорити, треба нести їм слово істини. Знову й знову приходити на землю, говорити, говорити, аж доки не впаде стіна роз'єднання...
Двері загриміли. В отвір проникло сіре світло дня, дихнуло свіжістю. Брязкаючи зброєю, до в'язниці ввійшли кілька вояків у темних плащах. В нішах заворушилися в'язні. Вояки пройшли по приміщенню мовчки, вказали на старого в'язня, Вайвасвату й молоду дівчину, вкинуту вночі.
— Ти! Ти! Ти! Збирайтеся. Хутко!
Дівчина жалісно заголосила. Вайвасвата понуро зиркнув на старого в'язня.
— Ось, мій брате, прийшли наші родичі, наші власні подоби. Вони покажуть нам єдність...
— Терпи, мій друже, і радій,— усміхнувся в'язень.— Скоро впаде стіна ілюзії...
Вони піднялися по крутих сходах із в'язниці. Вайвасвата підтримував дівчину. Вона задихалася, безсило спиралася на його міцну руку. Вийшли за ворота. На вулиці їх оточило десятків два охоронців.
Над містом вставав ясний ранок. Море дихало прохолодою. Воно було зовсім недалеко, за стіною темних кедрів і ялин.
— Брате,— ласкаво звернувся старий в'язень до найближчого вартового,— куди нас ведуть?
— Побачиш! — злобно крикнув вартовий.— Замовкни! В'язень жалісно поглянув на Вайвасвату, всміхнувся.
Той мовчав, понуро дивлячись у спину охоронцям. У душу вповзав холод, серце стислося, завмерло. Розум шаленів у знемозі, вишукуючи стежку для рятунку. Що діяти? Так швидко все сталося. Чорний Володар навіть не захотів поговорити з ним. Обурена пиха, вражена гординя деспота! Він навіть забув про те, що хотів послати Вайвасвату в похід! О земні володарі! Як далеко ви од тої єдності, про яку мріє старий дивак! А Маруіра! Бідна моя, зоре моя! Самітна й знедолена залишаєшся ти в світі! Так багато омріяно, так багато задумано... Нічого не здійснилося, нічого не пізнано...
В'язнів привели до храму. Сонце сходило, сріблило гостре верхів'я споруди. На широкому майдані шуміла юрба, щільним кільцем оточивши кам'яний поміст. Біля помосту височіла кам'яна фігура Пір'ястого Змія.
Юрба розступилася. Приречених провели до помосту. Дівчина зацьковано дивилася на двох катів у багрових плащах, з машкарою на обличчях, і похмурого високого жерця.
— За що? За що? — розпачливо шепотіла вона. Охорона оточила поміст, відтіснила цікавих. Жрець
підняв руки вгору, гугнявим голосом став викрикувати закляття. Біля погруддя Пір'ястого Змія, в заглибині, загорілося багаття. Жрець, співаючи гімни, вкинув до нього дві жмені якогось порошку. Важкий дим поплив над натовпом. Пролунали крики:
— Священний Змій дивиться на нас! Він вимагає жертви!
— Бачимо! Бачимо!
— Крові Пір'ястому Змію!
— Жертви! Жертви!
— Крові! Крові!
Старий в'язень журно й лагідно дивився на юрбу, кивав головою:
— О нерозумні брати! Ви бачите примари власної свідомості! Ви спите наяву! Просніться — і ви побачите, кого хочете кинути в жертву! Самі себе! О нещасні!..
А Вайвасвата, схилившись до дівчини, тривожно запитував її:
— Як ти потрапила до в'язниці? За що?
— Була жрицею при храмі,— тремтячи, шепотіла дівчина.— Мала принести в жертву козеня. Воно було таке біленьке, грайливе. Я пожаліла. І випустила його. Віддала одній сім'ї.
