Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь
Мужність і щирість — окраса вояка!
Вайвасвата мовчки схилив голову.
— Мало у мене відданих людей,— задумливо мовив Ранатака зітхаючи.— Урочий час наступив. А покластись нема на кого...
— У тебе безліч чаклунів і жерців,— сказав Вайвасвата.— Вони служать тобі, вони знають минуле й майбутнє, вони викликають духів стихій. Чого тобі ще потрібно?
— Ніхто з них не думає про долю Атлантіса і земного круга,— сумно відповів Володар.— Все лягає на мої плечі. Ось чому я шукаю вірних помічників. І погляд мій зупинився на тобі, Вайвасвато!
— На мені? — здивувався воєвода.— Хто я, щоб мені довіряв Ранатака?
— Хто не знає улесливості, той гідний довір'я,— сказав Ранатака.
Вайвасвата силою волі стримував свої почуття, щоб не виказати хвилювання. Ось воно! Доля несе йому незвичайні можливості. Аби лиш не злякати пташки химерного випадку. Жодного зацікавлення. Повна байдужість!..
— Та я мушу знати, до чого ти прагнеш, Вайвасвато? — вів далі Володар, уважно дивлячись в очі юнакові.— Що хочеш? Чого шукаєш?
Вайвасвата відчув, як потужна магнетична сила чужої волі підкрадається до його свідомості, мацає незримими щупальцями, перевіряє. Він не одвів погляду, щиро сказав:
— Я хочу знання. Шукаю істини.
— Знання матимеш,— відповів Ранатака.— Вся мудрість моїх книгосховищ відкриється для тебе, коли доведеш свою відданість. А істина... Істина — мара. Слово, за яким нема нічого...
— Звідки ж виникло воно? — здивувався Вайвасвата.
— Вигадка божевільних жерців, що бродять по дорогах планетного круга. Вони виконують волю руїнницьких сил, які відривають людей од землі, кличуть у сфери порожнечі, де нема основи буття, де нема радощів володіння й насолоди...
Вайвасваті зненацька згадалася легенда про Пір'ястого Змія. Виплив образ Білого Лебедя, який ширяє в неосяжному просторі. Ніби перехопивши думки воєводи, Ранатака сказав:
— Великий і мудрий Пір'ястий Змій — незримий творець планетного круга і всього видимого — єдиний Володар сущого. І я — його вияв на землі. Ти збагнув?
— Так,— тихо відповів Вайвасвата, опустивши погляд униз, ніби роздумуючи.— В чому ж мета творення Пір'ястого Змія? В чому твоя мета, Володарю?
Ранатака нахмурився. Грізні вогні спалахнули в його очах.
— Воля й думка Володаря — таємниця для всіх. Хто дерзає знати вищу мету? Та тобі скажу, бо покладаюсь на твою вірність. Єдина суть і мета існування — сила! Все буття стверджує це. Силою Пір'ястий Змій вирвав із безодні своє володіння, утвердив божественну волю на планетному крузі. Силою я стримую бушування стихії юрби, щоб зберегти спокій на Атлантісі і в заморських володіннях. Безумні пророки проповідують самозречення в ім'я спільноти, в ім'я того, що зветься народом! Безумство й мара! Лише наша особа — основа всього. Зречення її — знищення смислу буття! Радість — в особі, пізнання — в особі, щастя влади й насолоди — в особі! Що поза особою? Несвідомий океан стихій. Ніщо! Самоконцентрація, само-возвеличення — шлях справжнього життя. Боротьба кожного з кожним! Сили з силою! В цьому радість змагання, насолода перемоги! Сила — благо! І коли хочеш, Вайвасвато, знати істину, то лише одне можна назвати істиною — силу! Безмежна сила — мета! Коли сила моя буде найбільшою — хто повстане супроти мене? Ніхто! Такий заповіт Пір'ястого Змія!..
Ранатака замовк, спостерігаючи за Вайвасватою. Воєвода не виказував ніяких почуттів, хоч в грудях у нього бушувала буря. Треба змовчати. Треба почути, до чого він веде...
— Ти теж сильний,— промовив Володар.— Тому ти до вподоби мені, Вайвасвато. Хочу піднести тебе, доручити велику справу. Виконаєш — будеш головним воєводою Атлантіса!
— Що маю виконати, Володарю?
— Полетиш далеко на схід. На планетному крузі є люди, що прагнуть спростувати мої зусилля. Вони бажають захопити владу в Атлантісі, зруйнувати храми, кинути земний круг у хаос безликості. Це вони пускають серед племен і народів химерні казки, сміховинні мрії. Це вони одривають людей від справжнього життя, закликаючи їх до пошуків мари, яку назвали істиною. Це — ненависна Швета-Двипа, притулок безумних руйнівників...
Вайвасвата завмер, як тятива лука, натягнута до краю. Що діяти? Що відповісти? Як вирішити?
В тиші серця прозвучала струна. Ніжне незриме крило майнуло над свідомістю. В душу вкарбувалися нечутні слова:
— Всякий птах повертається до свого гнізда. Та мужність і знання путі необхідні для перельоту.
Тиша в просторі. Але дотик радості залишився в душі. Хто це знову? Звідки? Чому не відкривається таємниця?
Значення дивних слів незбагненне. Та смисл їх вгадується. Сплітаються в подіях життя Вайвасвати якісь необхідні поєднання. Треба йти назустріч поклику. Там, куди з ненавистю прагне Ранатака, може розкритися таємниця...
І Вайвасвата твердо сказав:
— Я полечу, Володарю...
ЗРАДА
Горосата, задихавшись, бігла переходами. Лють клекотіла в грудях. Нарешті прийшов її час! О, вона помститься! Навіть смерть не зупинить її! О, радісне почуття розплати! За приниження, за її втоптане в грязь бажання!
Вона мчала прямо до високих стрілчастих дверей. Іншим разом навіть думка про це не виникла б у її голові. За такий вчинок рабів оддавали на страту. Але нині Горосата не боялася. Її не вб'ють! Її нагородять! Вірність її буде доведена і, може, навіть воля всміхнеться їй!
Шлях перегородив вартовий. Грізно пролунав голос:
— Назад!
— Пусти мене до Володаря,— крикнула Горосата.— Йому загрожує лихо! Чуєш? Пусти!
— Назад,— байдуже повторив штучний вартовий.— Готуйся до смерті, нещасна!
— Дурню безмозкий! — вилаялась Горосата.— Я маю щось сказати Володарю! Він похвалить і мене й тебе!
Вона кинулася до дверей, намагалася відчинити їх. Вартовий згріб її в тяжкі обійми, стиснув. Вона відчайдушно закричала, забилася в ного руках.
Гримнули двері. Пролунав страшний голос:
— Що тут діється?
Горосата побачила Ранатаку, верескливо крикнула:
— Ласкавий Володарю! Я бігла до тебе. Страшне лихо... Я хотіла попередити! А він... а оцей дурень... стиснув мене!
— Відпусти! — наказав Володар.
Горосата вислизнула з металевих рук, стогнучи, поправила накидку. Ранатака гримнув на неї:
— Говори!
— Ви довіряєте Вайвасваті, а він...
— Що?
— Він пішов до Маруіри...
— Що ти базікаєш, негідна? — прошипів Володар.
— Вже давно ходить. Я підстерегла. І ось нині. Тільки що зайшов. З саду. У нього свій ключ. Я не могла витримати такого... Я вірно служу Володарю...
Обличчя Ранатаки потемніло. Так ось якого воєводу він пригрів у себе під боком. А Маруіра! Невже посміла? Чорний Володар і колишній раб! О демони!
Він метнувся до переходу. Потім зупинився. Грізно сказав вартовому:
— Візьми її.
Металеві руки схопили дівчину за пояс. Вона жалісно закричала:
— За що? Я правду сказала! Перевірте! А-а-а! Пусти!
Ранатака махнув рукою. Вартовий коротким рухом загнав блискуче лезо меча в груди Горосати. Пронизливий крик луною розкотився в переходах. Володар огидливо глянув на вартового, кинув байдуже:
— Винеси.
Повернувшись, він рішуче попрямував до виходу...
Вайвасвата зійшов східцями в сад. Повільно пішов стежкою до стіни огорожі. Ще відчував на вустах поцілунки коханої, ніс на грудях тепло її щоки. Тривожно думав над останніми словами Маруіри:
— Він сам ступив крок назустріч. Тепер можна сказати. Я завтра піду. Я зумію переконати...
Думи воєводи порушив шум. Чорні тіні виступили з-за дерев. Вайвасвата схопився за меч. Холодні руки металевою хваткою стиснули його, перейняли меч.
Серце юнака впало. Вистежили! Хтось зрадив!
Він рвонувся. Затріщали суглоби в напасників. Але їм на поміч підскочили ще дві темні постаті. Вайвасвату повалили, зв'язали. Підняли в повітря і понесли. Він стогнав од люті й безсилля.
Колихалися зірки в небі, пливли мимо темні стовбури дерев, стіна, ворота. Ось висока двоколісна повозка. Його мовчки поклали на дно, прикрили смердючим шматтям. Ні слова. Ні звуку. Хто? За що?
Повозка рушила. Заскрипіли колеса, захрустіло каміння. О боги! Невже так нікчемно все скінчилося? Невже кінець? А що буде з Маруірою? Що буде з дитям, яке має народитися?
Хвиля туги й відчаю залила груди юнака. Він один винен! Забув обережність, знехтував порадою серця.
О ганьба!
Повозка в'їжджає в розчинені ворота. Наближається висока кам'яна вежа. Буйволи зупиняються. Хтось підходить до повозки, відкидає запону. Вайвасвату знову беруть, мовчки несуть у похмуре, затхле підземелля. І, розгойдавши, кидають в яму...
В'ЯЗНИЦЯ
Згори падало тьмяне світло. Вайвасвата заворушився, поглянув туди. В запиленому отворі горів грозовий ліхтар. Він освітлював велике приміщення в'язниці, що мало форму півкола. В стіні чорними плямами вирізнялися ніші. Звідти чулося хропіння сонних людей.
Вайвасвата у відчаї застогнав. Люди настільки звикли до рабства, що навіть не прокидаються, коли до них вкидають нового в'язня. Хоч би хто підійшов, розв'язав.
В одній з ніш заворушилася тінь. Виглянуло обличчя чоловіка. Він підвівся, тихо наблизився до Вайвасвати. Схилився, розглядаючи. Похитав головою, поцмокав занепокоєно. Потім уміло розв'язав ремені на його руках.
Вайвасвата зітхнув з полегшенням. Розправив руки, розганяючи кров. Приглядався в примарному освітленні до в'язня. То був похилого віку чоловік з довгою сивою бородою. Голе тіло покрите шматком сірого полотна.
І більш нічого. Впалі щоки, блискучі усміхнені очі, сухоребрий стан.
— Вітаю тебе, брате,— ласкаво сказав він.
— І я тебе,— стримано відповів Вайвасвата.— Де я?
— Вдома,— спокійно мовив в'язень.
— Ти насміхаєшся? — спалахнув юнак.— Невже тут можна так жартувати?
— Брате,— пошепки вмовляв його старий в'язень.— Не кричи. Хто б став з тобою жартувати? Я гадав, що ти мудріший, Бачу — вбрання воєводи. Мабуть, багато знаєш...
— До чого ж твої дивні слова? — понуро запитав Вайвасвата, розтираючи побиті місця.— Я бажаю знати, де ця в'язниця. Мене везли в пітьмі...
— Що нам до того? — усміхнувся в'язень.— Всюди наш дім. Ми вічно міняємо місце. І навіть тіло наше плинне. Воно не має незмінної форми. Ось ти дитина. Ось ти раб. Ось ти володар. Ось ти вигнанець. Ось ти жебрак. Ось ти в'язень. Ось ти мертвий. Хто ж ти, мій брате? Де твій дім? Там, де ти. А де ти? Скрізь. І ніде...
— Дивні слова,—пробурмотів Вайвасвата.—Цікаві й мудрі...
