Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь
Одного разу він підслухав слова Руали, який ніби мимохідь кинув:
— Вже давно можна було знайти ворогів. Чи не навмисне хтось водить вімана в зворотний бік?
Вайвасвата промовчав. Але тримався на сторона. Він знав, що в грізний час від Руали і його товаришів можна чекати удару. Вони боялися гніву Ранатаки і тому не довіряли один одному. Ця обопільна ненависть єднала їх.
Вайвасвата повернув на південь. Когорта пролетіла над пустелями, минула морські мілини. Спереду видно було високий гористий острів. Він тремтів у голубому мареві. Наближався. Вже вирізнялися вдалині грізні вершини крижаних гір, стіна велетенських дерев. Блищали блакиттю спокійні затоки, біліли незайманістю прибережні смуги пісків.
Зненацька ніби незрима хвиля вдарила у вімана. Вайвасвата відчув пружний опір. Могутній вихор підніс човен угору, почав завертати назад. Вайвасвата розгубився, схопився за важіль керування. Годі було щось зробити. А серце вже тривожно бухкало в грудях, серце співало: ось воно! Почалося!
Перші кораблі з вояками теж врізалися в незриму стіну, круто пішли вниз, розсипаючись на шмаття. Уламки їх шугнули в море. Піднялися високі стовпи води, густі хмари білого диму покотилися над морем.
— Включити агніта! — пролунав лютий голос Руали.
— Не смій! — гримнув Вайвасвата згори, спрямовуючи вімана до цілих ще кораблів.
Але штучні вояки вже зробили свою справу. Вони ввімкнули бойові агніта, цілячи вогняні промені на прекрасний острів. Багрові хмари здійнялися серед лісу. Як світильники, загорілися велетні дерева. Рій тріскучих іскор помчав до неба.
— Зупиніться! — заревів Вайвасвата, кидаючись до Руали. Та механічні люди не слухали його. Він збагнув, що вони слухають лише, руїнницькі накази.— О боги! Навіщо таке безумство? Ніхто не пройде незримого захисту!
Руала з ненавистю глянув на Вайвасвату, закричав:
— Ти зрадник! Ти зрадив Атлантісі Смерть тобі! Він різко спрямував агніта на воєводу.
Вайвасвата шугнув униз, щоб пройти попід кораблем Руали. Та було пізно. Блакитний сліпучий промінь різонув по вімана, спопелив ніс човна. Вайвасвата скрикнув від страшного жару, випав з вімана, полетів униз.
Похололо в грудях. Невже смерть?
Внизу димлять уламки кораблів. У небі пронизують простір блискавиці смертоносних променів. Когорта Атлантіса люто б'ється в стіну захисту, посилаючи на зелене вбрання острова полум'я руйнації.
Поверхня моря швидко наближалась. Вайвасвата намагався спрямувати тіло так, щоб ввійти у воду ногами. Інакше — смерть.
Різкий удар. Потемніло в очах. Вайвасвата пірнув у воду, глибоко занурився. Потім, сильно загрібаючи руками, виплив на поверхню. Відсапнувши, перевернувся на спину. Швидко відстебнув плащ. Пояс з мечем залишив при собі — невідомо хто стрінеться на острові. Хотів скинути сандалії з ніг, потім передумав. Адже доведеться йти по камінню, по піску...
Він поглянув у небо. Два палаючі кораблі, безладно перевертаючись у повітрі, падали в море. Кінець! Наче й не було грізної когорти Атлантіса! Вся надія, вся пиха Ранатаки була знищена, мов гієна під ногою носорога...
Вайвасвата поплив до берега. З острахом очікував нападу водяних хижаків. Хтозна, які звірі проживають у цих теплих морях? А втім, певно, всі дракони порозбігалися від страхітливої битви...
Наближається берег. Вже відчувається дно під ногами. Вайвасвата швидко вибрався з моря, оглянувся. Людей на воді не видно. Ніхто не врятувався. Лише де-не-де чорніли уламки бойових вімана.
Вайвасвата простягнув руки до сонця, що вже сідало за обрій. Палко подякував за рятунок, за таємничий покров, що захистив його в жахливій сутичці.
"Маруіро! Десь там, на заході, ждеш ти, любиш, сподіваєшся! Я живий, я неушкоджений. Очі мої бачать чарівний край казки. Ноги мої стоять на священній землі. Нгало, ти прохав поклонитись Швета-Двипа? Я виконую твоє прохання, бо це і моє бажання..."
Вайвасвата ліг на землю, притулився щокою до чистого піску. Підвівся прояснений, спокійний...
Що з того, що він самотній? Що з того, що ніхто не зустрів його? Він бачив могуть Швета-Двипа в дії, а тому піде вперед без сумніву! Лише вперед...
ТЯЖКА СТЕЖИНА
Вайвасвата минув погорілий ліс, заглибився в пальмову хащу. Ліани в'юнилися по стовбурах дерев, по великих валунах, загороджували шлях. Юнак коротким мечем розрубував тугі стебла, перестрибував з каменя на камінь. Він поспішав. Треба було до ночі вибратися з низини, заглибитися в гори. Там легше знайти надійну криївку від диких звірів.
Сутінки хутко оповили землю. Між верхів'ями дерев засяяли бліді зорі. В гущавині завивали й ревли якісь тварини, сумно скиглили птахи. Від тих звуків моторошна луна котилася ущелинами гір.
Вайвасвата минув листяні зарості, ступив під віття величних кедрів. Смолисті дерева оповили його тонким запахом, привітно шепотіли. Змовкли крики тварин. Насувалася звідусюди тривожна тиша.
Ноги у Вайвасвати боліли, руки були подряпані, туніка подерлася. Треба спочити. На світанку можна подбати про їжу й рушити далі.
Він видерся на дерево, знайшов розложисті густі віття. Ліанами зв'язав їх, зробив пружну постіль. Ліг, обхопивши однією рукою гілку, а другою тримаючи меч про всяк випадок. Хтозна, кого можна очікувати вночі в гості? Ану якийсь лісовий господар почує запах непроханого зайди! Так буде спокійніше...
Сон знеміг Вайвасвату. Та спав він чутливо, як заєць під кущем. Всякий крик птаха пробуджував його, найменший шелест насторожував. Марилися юнакові блакитні хмари, ясноокі люди в казкових вбраннях, дивовижні зоряні кораблі, яких він ніколи не бачив.
В короткі хвилі пробудження розум вривався в плин сну, турбував. Допитувався. Куди він прямує? Що чекає його? Чи зустріне хто Вайвасвату?
А серце заспокійливо стукало: спи, спи, спи. Вже позаду тривога. Вже ти йдеш по вірній стежині. Спи, спи, сип. Стежка легенди не любить холодного розуму...
На світанку Вайвасвата отямився від дрімоти. Небо в просвітах між кедрами ясніло. Пора йти далі!
Юнак понишпорив між віттям, зірвав десяток великих шишок, загорнув у туніку. Спустившись з дерева, повилузував смачні ніжні горіхи. Потім попрямував далі, обережно обходячи великі виверти кедрів і ялин. По дорозі йому трапилися густі кущі малини, кілька синіх лапатих сироїжок. Вайвасвата поласував грибами, заїв їх ягодами. Потім напився з веселого, дзюркотливого потічка холодної прозорої води.
Довго йшов юнак.
Громадилися перед ним скелі, хащі. Шлях перепиняли водоспади. Він кидався у крижану воду, хапаючись за гостре каміння, розбивав руки, здирав шкіру. Він знав, що треба йти, йти, не зупиняючись...
Зарості ставали все рідшими. Лише поодинокі кедри ліпилися на крутих скелях. Ось уже самі чагарі прикрашають непривітні схили. Темна смуга хащів пропадає внизу, в хмарах. Попереду сліпуче сяють снігові верхів'я.
Нарешті, Вайвасвата вийшов до стежки. Вузенька ниточка сліду тяглася над прірвою, а в темній моторошній глибині беззвучно стрибав, пінився на камінні грізний потік.
Вайвасвата йшов довго, доки сонце не звернуло до заходу. Ноги нили, хотілося їсти, наморочилась голова з незвички до великої висоти. Гнітила тиша, самотність. Він палко бажав почути людський голос, побачити тих, хто зупинив грізну навалу Атлантіса. Де ж вони? Чому такі дикі й непривітні тут місця? Чи, може, це не Швета-Двипа? Може, це лише якийсь близький острів біля того благословенного місця?
На одному повороті Вайвасвата побачив людську постать над прірвою. Від несподіванки він скрикнув. Людина не ворушилася. Вайвасвата наблизився. Нахилився над постаттю. Людина мала білу шкіру і довге золотаве волосся. Під блакитною накидкою на ній була бузкова блискуча туніка. Нахилившись до вуст, Вайвасвата ледве відчув тихий подих. Людина непритомна. Мабуть, вона впала від виснаження. Треба її брати з собою й нести. Інакше вона впаде в прірву від найменшого руху.
Вайвасвата підняв непритомного, поклав собі па плече. Поволі пішов далі, обережно поглядаючи вниз, де в глибині ущелин купчилися білі хмари.
Ноша була тяжкою, бо незнайомий мав зріст не менший, ніж Вайвасвата. Незабаром юнак упрів, заморився. Кілька разів він перепочивав, зупиняючись у безпечних місцях.
Важко стало дихати, не вистачало повітря. В голові дзвеніло, перед зором пливли розмаїті хвилі — жовті, червоні. Вайвасвата заплющував очі, щоб притишити різкий біль у скронях. Серце гупало в груди, ніби хотіло вискочити на волю.
Маруіро, кохана... Де ти, чайко моя? Чи бачиш, чи чуєш? Не хочу зупинятись, не хочу гаснути напівдорозі. До тебе, до тебе летить моє серце... Ти далеко, але я вірю, що прийдеш, підтримаєш любов'ю своєю, подихом вічної ніжності...
Друзі незримі! Де ви? Чому мовчите, чому не з'явитесь, навіщо покинули серед пустелі? Вам!
Мідний гук велетенського дзвону вдарив по свідомості, заколисав. Вайвасвата похитнувся.
"Аби лише не впасти в прірву",— подумалося йому.
Він впав, чіпляючись пальцями за гострі скелі, притримуючи непорушного товариша. І одразу все оповила пітьма...
БАТЬКО
Пробудження наступило раптово.
Вайвасвата відчув, що лежить горілиць. Ще не розплющивши очей, він знав, що відбулася велика зміна.
Це чутно звуків гір, тиша навколо і спокій. Легко дихати. Не болять рани. Тіло свіже й сильне, ніби й не було важкого й страшного шляху.
Він поглянув угору. Над ним сіріла невисока стеля, викладена півколом з тесаних брил каменя. Праворуч ясніло невеличке відчинене вікно. Звідти лилося м'яке проміння сонячного дня, дихав теплий вітрець.
Вайвасвата підвівся. Він лежав на простому дерев'яному ложі, засланому пухкими жовтавими водоростями. Хто ж врятував його? Де його мимовільний товариш?
Вайвасвата ступив до виходу, зупинився на порозі. Перед ним лежала широка долина, оточена білосніжними горами. Посередині велично виділялася могутня вежа з грізними зубцями, навколо неї ряд менших будівель в оточенні струнких ялин і кедрів. Жодного поруху, жодної постаті.
Вайвасвата прислухався. Йому здалося, що в тиші чується невловимий клекіт напруженої роботи. Пружні, незримі хвилі радісної сили пронизували тіло, вливалися в серце.
Поряд з ним з'явилася висока постать. Вайвасвата від несподіванки сахнувся. Почув голос:
— Швета-Двипа вітає тебе, сину...
Вайвасвата жадібно прислухається до тих слів, дивиться, дивиться на постать людини, на її обличчя.
