Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь

Зійшли на поміст. Дошки заскрипіли під тягарем носіїв.

Позаду невдоволено пробурмотів супутник Чорного Володаря:

— Навіщо вона вибрала собі таких носіїв? Це носороги, а не раби...

— Чи не заздриш ти, Гане, рабам? — зневажливо кинув Ранатака.

— Володар жартує,— ображено сказав чаклун.— Моя сила не в м'язах, а в знанні!

— Маруіра вибирає рабів за своїм смаком. Поки що вона господиня собі...

— Поки що,— вдоволено згодився Ган. Вайвасвата чув уривок тієї дивної розмови. Невже мова йшла про Маруіру? Хто він — цей Ган? Може, Володар хоче віддати доньку йому? Так ось чому Маруіра така схвильована? Спокійно, серце, спокійно! Не проста петля заплутана... Треба розібратися...

Раби внесли носилки до просторої будови на кормі. З маленького віконця видно було море, пасма туману. Пролетіла чайка, різко скрикнула.

До мешкання зайшли Чорний Володар і Ган. Маруіра підвелася з носилок, визирнула з-за покривала.

— Раби, вийдіть,— наказав Ранатака. Чорношкірий раб і Вайвасвата мовчки рушили до виходу. Вже за дверима юнак почув голос Маруіри:

— Вайвасвато, ти будеш поряд з моїм житлом... Ранатака здивовано поглянув на доньку.

— Чому ти не взяла Горосату? Навіщо тобі цей білий раб? Адже він працював у саду?

— Сад зачекає,— спокійно сказала Маруіра.— Вайвасвата відданий і сильний. А Горосата не витримує бурі. її нудить. Невже мені ще прибирати за рабинями?

— Правда твоя,— засміявся Ранатака.— Хай буде так. Отже, ми відпливаємо, Маруіро, вирішується твоя доля.

— Не розумію, батьку...

— Зрозумієш, Маруіро, незабаром. Готуйся стати жінкою. І усміхнись Гану...

— Не розумію, мій Володарю,— вперто повторила дівчина, опускаючи погляд.

Ган скривив губи, хижий хрящуватий ніс його ворухнувся.

— Володарю, дамо спокій доньці Ранатаки. Вона подумає на самоті...

— Ходімо. Пора відпливати...

Над каналом пролунала команда. На щоглах кораблів засяяли примарні грозові вогні. В нутрі морських велетнів щось задвигтіло, загуло. Кораблі рушили. Завирувала вода. Скелясті стіни каналу віддалялися, легкий вітрець повіяв з океану.

Ось і вихід у море. Невисока хвиля лиже пісок. У сутінках бовваніють пальми, громаддя города Золотих Воріт тане в тумані.

Вайвасвата загорнувся в старенький плащ, притулився до старого раба. Вони сиділи в закутку на кормі й дивилися на безкрає море. Вітер посилювався.

— Як тебе звати? — запитав Вайвасвата.

Старий раб поглянув на юнака з подивом, сумна посмішка з'явилася на товстих пошерхлих губах.

— Хіба не все'дно?

— Як же кликати тебе? — здивувався Вайвасвата.

— Досі кликали — рабе поганий,— байдуже мовив старий раб.— Мати колись називала Лаотою... То було дуже давно. Може, уві сні...

— Уві сні,— повторив гнівно юнак,— Де ж країна твого сну?

— Далеко на сході. За морем. Там буйні ліси. Багато звірів. Є такі великі, як гори.

— А не обманюєш? — перепитав Вайвасвата.

— Ні, я сам бачив. У моєму племені тих тварин пускають в бої. Військо Володаря Атлантіса напало на наші міста й селища раптово. В небі з'явилися вімана — вогненні змії. Вони палили будівлі й людей. Бойові ху, тварини, про які я казав, оскаженіли від жару, топтали наших вояків. А потім з кораблів зійшли вояки Атлантіса і забрали малих дітей. Дорослих вбивали. Я виріс тут, у городі Золотих Воріт. Я забув свій край. Я забув усе... Хіба, може, ще згадую пісню...

— Яку пісню, Лаото?

— Пісню матері. Вона співала мені, як носила на руках...

— Заспівай ту пісню, Лаото... Заспівай мені...

— Спробую...— Лаота зачудовано дивився на Вайвасвату, хитав головою.— Дивний ти... Дуже дивний...

Потім заплющив очі, ніби прислухаючись до далекого, нечутного голосу. Шуміла хвиля океанська, тонко свистів вітер у щоглах, глухо двигтіли нутрощі корабля. В той ритм почала вплітатися тиха пісня Лаоти.

Пісні мої,-

Пісні матерів священні,

Заворожіть сина чарами стовічними,

Щоб не знав він напасті, ні хвороби лютої,

Ні стріли ворожої, ані долі рабської...

Лаота схлипнув судорожно, одвернувся. Глухо пробубонів:

— Все. Забув далі... Не вберегла мене мати... ні від неволі, ні від напасті... Виріс у рабстві... постарів у рабстві.

Вайвасвата мовчав. Затуливши обличчя долонями, палав на вогні чужого болю, додаючи ще й власного. Що міг він сказати Лаоті, чим зарадити?

Довго мовчали вони. Старіти раб задрімав під одноманітний шум хвиль. Вайвасвата дивився на холодну просторінь моря, думав. Все щезає, гине в безодні віків... І багаті, й жебраки, і володарі, й раби... Чому ж кипить битва? Навіщо? Хіба забирають земні воєводи до країни предків багатство й славу, рабів і золото? Все залишається тут. Для чого ж стільки мук і страждань?

На щоглах блідли грозові вогні, напиналися червоні вітрила. Кораблі пливли швидше. На морі з'явилися білі буруни.

— Лаото,— пошепки мовив Вайвасвата.— Що то за вогні над нами?

— Де? —пробурмотів старий, позіхаючи.— А, на щоглах! То грозова сила, то блискавиця в рабстві...

— Блискавиця? — здивувався Вайвасвата.— Як же її спіймали?

— Чаклуни Чорного Володаря вміють здобувати грозову силу,— сказав Лаота.— Із зерна. Із кристалів...

— Не збагну...

— Я теж знаю мало. То таємниця жерців і чаклунів. Грозова сила штовхає наші кораблі, підносить у небо вімана — летючих зміїв. Тут, на кораблі, є вімана. Я сам бачив...

— Я теж бачив. У палаці. Тільки не думав, щоб із зерна...

— В зерні велика міць — впевнено сказав Лаота.— Яке мале, а посади — виростає високе дерево! Еге, зерно — то таємниця богів...

— Ти віриш у богів, Лаото?

— Вірю,— оглянувшись, сказав старий раб.— Тільки не в тих, що стоять у храмах. Не в тих, яким приносять криваві жертви жерці...

— А в яких же, Лаото?

— Я бачив їх, Вайвасвато. То справжні боги...

— Де ти їх бачив? — схвильовано запитав юнак.

— Я тоді пас буйволів у горах. Це було давно, коли я мав стільки літ, як ось ти. Я сидів на березі потоку й співав пісню. Нікого навколо... Лише я, гори й мої буйволи. Аж тут з'явилися вімана...

— Летючі човни?

— Еге. Тільки не такі, як у Чорного Володаря. Вімана були великі, блискучі. Вони опустилися над потоком. З них вийшли боги. Тіла їх сяяли, як сонце, на лиця не можна було дивитися. Серце моє забилося, страх кинув мене на землю...

— Вони не зачепили тебе?

— Ні, Вайвасвато. Вони побачили мене. Один з них наблизився. Я ледве не вмер од страху. Я почув голос, гучний, як труба. "Не бійся, син Атлантіса,— сказав голос.— Посланці Швета-Двипа не зроблять злого".

— Швета-Двипа,— прошепотів Вайвасвата.— Ти теж кажеш про казковий край. То він справді є?

— А є,— зітхнув Лаота.— Острів сонця, острів світла. То наша надія, Вайвасвато. Може, колись володарі Швета-Двипа прийдуть сюди... Тоді не буде рабів...

— Чому ж вони не приходять, Лаото? Чому ждуть?

— Не знаю,— жалісно сказав старий раб.— Може, вони ждуть, щоб ми самі просвітили свій розум. Хто думає про Швета-Двипа, Вайвасвато? Хто? Лише діти...

— Це правда...

— Ото ж бо... Я знаю лише одне — я бачив богів. І вірю, що онуки наші житимуть у царстві Швета-Двипа... По палубі з гуркотом пройшла група вояків. Вони лаштували біля бортів якісь пристрої з довгими трубами, тривожно перемовлялися. Лаота штовхнув Вайвасвату в бік.

— Тихо,— прошепотів він.— Почують — кінець... Над обрієм сходило сонце. Воно хутко вигулькнуло з-за стіни туману, сипнуло променистими стрілами на вітрила, на хмари. Вітрила налилися кривавим багрянцем. Чітко визначився на них обрис Пір'ястого Змія, що тримає у кігтях Лебедя і терзає його серце. Вайвасвата поглянув на вітрила, перевів погляд на своє кільце. Знову Пір'ястий Змій...

Коли вояки відійшли, юнак нахилився до Лаоти.

— Скажи мені, що означає змій на вітрилах?

— То знак Чорного Володаря,— пошепки відповів Лаота.

— Сам знаю. Бачив його на воротах палацу. Навіть кільце таке маю...

— Кільце? Покажи...

— Ось воно...

Лаота схопив руку Вайвасвати, зачудовано дивився на кільце. Потім схвильовано сказав:

— З ним можна бути вільним. Ти знаєш?

— Знаю.

— Чому ж залишаєшся тут?

— Не пора ще...

Лаота відвернувся, замовк. Шепотів щось собі під ніс, кутаючись у ветху накидку.

Вайвасвата смикнув його за туніку.

— Ти забув розповісти про Пір'ястого Змія...

— Так, так,— пробурмотів Лаота, дивлячись невидющим поглядом на море.— Я розкажу. То стара казка. Мені розповідав її один чоловік.

— Подружилися Змій і Лебідь. Змій жив у своєму світі — серед трав і квітів, серед озер і густих лісів. Над його царством котилися тумани, тиша й сум панували над болотами й чагарями. А Лебідь літав у небі, дихав чистим повітрям, співав пісні радості, розмовляв з зірками. То було його царство — безмежне небо. Інколи він пролітав над володіннями Змія. І Змій закликав його до себе:

"Спустися сюди, поглянь на квіти мої, на болото, на трави. Тут так приємно ніжитись і спати. Відпочинь, невже не набридло тобі літати?"

"Не набридне ніколи,—клекотів Лебідь.— Нема яснішої радості, ніж радість польоту".

"Дуже дивно,— сказав Змій.— Я ніколи не знав радості польоту. Хотілося б мені звідати її. Чи не даси мені ти крил своїх, щоб злетіти в небо?"

"Залюбки,— радо відповів Лебідь.— То друга радість вільних птахів — допомагати іншим".

Він спустився у царство Змія, скинув крила, сказав товаришеві: "Лети".

Оперився Змій, махнув крилами, піднявся в небо! Побачив він глибінь і неосяжність царства Лебедя. Власне царство здалося йому мізерним, воно губилося внизу серед хмаринок. І заздрощі зародилися в душі у Змія. Захотів він царство Лебедя собі забрати. Для цього треба було навіки залишити собі й крила лебедині. Літав, літав у небі Змій, а потім сильну втому відчув. І впав на землю. Спочивши трохи, знову піднявся. І знову впав. Злобою пломеніючи, приповз він до Зміїхи-матері і все їй розповів.

"Щоб силу мати для польоту в небо,— сказала мати,— треба кров із серця Лебедя точити й пити щодня. Та кров тобі дасть силу".

Змій послухав ради матері, кинувся до Лебедя, що ждав його біля болота, і пазурами розірвав груди товаришеві. Заструмилася кров, Лебідь скрикнув жалібно:

"Що ти дієш, Змію? За добро моє так платиш?"

"Хто сильний, той законом сили діє, а не якимсь добром,—зневажливо сказав Змій, впинаючись у серце друга пазурами.—Тепер ти згниєш в болоті, а я у небі пануватиму й на землі".

Лебідь, розтерзаний, сказав:

"Підступний Змію, ти не вб'єш мене, бо я безсмертний.