Житейське море - Іван Карпенко-Карий

тебе не оцінили. А я ціню. Я люблю благородні слова й говорити і слухати, хоч би вони вилітали в гадючого горла, і от, зараз, лишній раз упевняюсь, що хороші слова ча­стіше всього говорять послідні падлюки. Підходить до нього й дивиться довгенько. Шуте, ти без серця! Ти вмієш лизать руки, лицемірить, обманювать і вбитому долею чоловікові говорить суворі слова, докорять його тим, що і без твоїх докорів вогнем пекло й пече його немощну душу; тобі захотілося вилити свою жовч, яка накипіла в тебе давно, - і ти без жалю нанизав на своє жало тисячу завчених давно тобою чужих слів і колов мене в набо­лілу душу! А де ж твоя мудрість, старий псе? А? Милосердіє, прощеніє, любов, по­рада старої мудрої голови, якими б ти залив мою болючу рану й умастив, єлеєм кротости [138] страждущу душу? Нема? Вон, паяце!

Крамарюк. Ка, ка, ка! Іване Макаро­вичу! І охота вам від шкапи ждать єлею? Колись у Нижнім я п’яному купцеві говорив такі ж рації, а він дав мені два рази по морді, і ми зосталися друзяки. А ви стаєте на прю зо мною і ждете поради... (Плаче.) Що ж я можу вам пораяти, коли я ніколи не міг собі нічого путнього пораять. (Ридає.)

Іван. Чого ти плачеш?

Крамарюк. Я співчуваю вам усім серцем!

Іван. Щиро?

Крамарюк. Клянуся моєю смертію, а смерти я боюся більше, ніж гріха.

Іван. Стьопа! У твоїх ядовитих словах було багато правди. Ти, п’яний, говорив те, що думаєш, тверезий. (Іди сюди. Крамарюк підходить, Іван його цілує.) Від нині ти не шут, а друг! Один благородний друг жінку одняв; побачу, що зробить другий! Для першого разу скажи, друже: можу я п’яний показатися на сцені перед публичністю, котру я люблю за її любов до мене?

Крамарюк,- думає. - Не можеш, ти потеряв усе - оберігай ім’я!

Іван. Благородно. Йди і скажи це саме антрепренерові. Не бійся, я беру тебе під свою оборону.

Входить посильний.

Ява II.

Ті ж і посильний.

Посильний. Дозвольте знати: хто з вас буде Іван Макарович Барильченко?

Іван. Я.

Посильний, подає лист. - Пані прислала.

Іван. К чорту!

Посильний. Я своє діло роблю. (Кладе лист на столі й виходить.)

Іван, кида лист. - К чорту.

Крамарюк, підніма й дивиться на адресу, читає. - Від Марії Барильченко!

Іван. Що? (Вихоплює лист.) Почерк Марусі. (Хапливо розриває лист.) Боже, вона ще тут, вона пише. (Читає.) „Іване Макаровичу! Коли Ви по­лучите цей лист, я буду в путі. Я знаю, що Ви покинете все й поїдете додому, щоб бачити мене. Даремно! У нас тепер нема свого дому. Дача - моя, вона задля забез­печення дітей, з нею я зроблю, що схочу, потім, а зараз беру дітей і виїду далеко, де б ні мене, ні Вас ніхто не знав. Не шукайте мене! Я присвячую своє життя дітям і оста­юсь вірною клятьбі, яку дала перед вівтарем. Вам же раю, крім робочої дисципліни, [139] яка помогла Вам матеріяльно, виробити нравственну, і вона поможе вам зостатись духово чистим чоловіком і колись поцілувати своїх дітей чи­стими устами. Дітям буду говорити, що Ви еміґрували в Америку. Марія Барильченко.

Прочитавши, довго дивиться на Крамарюка, котрий витирає очі.

Крамарюк, плаче. - Надзвичайна женщина. Я б і сам хотів виробити нравственну дисци­пліну, та не знаю як.

Іван. Я знаю! Проти всякої отрути є ліки! Я тебе й себе вилічу... Тікати треба звідсіля в натуральну життєву пристань: де стеля - небо, а діл - земля; де свіже по­вітря не надрива грудей: де нерви, кров і мозок урівноважені робочою дисципліною; де я колись у полі працював; де кріпкий сон обновлює сили; де спочивок від тяжкої праці дає райський спокій і тілу, й душі. Розумієш?

Крамарюк. Нічого не розумію.

Іван. Я їду сьогодні додому і, коли Ма­русі там уже не застану, тоді на хутір до Карпа - і ти зо мною - спасати лушу! Їдем?

Крамарюк. Що ж я там буду робить?

Іван. Стерегти огород, пасіку, баштан, капусту поливати.

Крамарюк. Скучно буде. А ресторанчик там є?

Іван. А-а-а! Ха, ха, ха! Ресторанчик, музика, п’яна кумпанія безесників, [140] женщини... Старий чорт! Треба очиститись від бруду, а то тебе Харон утопить у Стиксі, і не побачиш ти, як викидень, ні пекла, ані раю.

Крамарюк. Трудно очиститись!... Я ввесь багно... Можна всього мене розмити на брудну воду, а вимити вже не можна! Мене вилічать тільки гробаки в могилі!...

Іван. А мене?

Крамарюк. І тебе!

Іван. Брешеш, паяце! Я не ввесь іще бруд, на мене ліг ґрім брудний, я його змию покутою, й очищусь, і стану достойним до­стойної женщини! Сьогодні я немощний, я п’яний, і не можу віддати кров під владу мізку, а завтра я покличу на поміч усю енерґію свою й поборю гріхи, а ні - так уб’ю себе: на віщо така ганчірка здалася? Щоб вийшов потім Стьопка-паяц! (Випива вино.) Ну, марш до Усая з докладом!

Входить Ваніна несміло, стає біля дверей і витирає сльози. Крамарюк бере шапку, підходить до Ваніної, цілує її в руку, піднімає вгору очі й руки, трясе ру­ками і, хлипнувши, мов здержав плач, виходить.

Ява III.

Іван і Ваніна, мовчать.

Ваніна, не переміняючи позиції, плаче тихо.

Іван. Гріх мій стоїть перед моїми очима і плаче... І я плачу... П’яний гріх плаче! Ха, ха, ха! Гарна комедія, чудові нюанси... Людя! Ти - гріх мій!

Ваніна. А ти - мій!

Іван. Ти розбила мою сім’ю!

Ваніна. А ти - мою душу й серце!

Іван. Обоє розбиті! А хто ж винен?

Ваніна. Не знаю.

Іван. Ти. Риба йде на вудочку через те, що на крючку принада. А хто принада? Ти! Хто риба? Я! Ти закинула вудочку: твої очі, усмішка, молодість, краса, стан, ла­скавий голос, улеслива любовна річ - при­нада! І я, як дурна рибка, на крючбк попав! Ти піймала, а Хвиля й Маруся засмажать і ззідять.

Ваніна, протяга до нього руки. - Не дам ні­кому! Я тебе люблю, я з ума зійду без тебе!

Іван. А я тебе ненавиджу!... Я через тебе потеряв мій тихий рай, мій приют, мою безцінну Марусечку!

Ваніна. Холодну еґоїстку, шпіона, що умовну прописну мораль ставить вище ко­хання, в якім не властен чоловік спинити свою кров. Вона має право жінки, ти її лю­биш, ти її не кидаєш,