Житейське море - Іван Карпенко-Карий

Ваніна, по павзі підніма голову. Встає й тихо підходить до Йвана. (Велично.) - Я чую серцем, що ти хочеш наново родитись! Натура твоя і твої благородні нерви почувають більше правду життя, ніж я, ніж усі ми. Жіночим серцем, повним кохання до тебе, я зараз це зрозуміла і устократ більше тебе полюбила чистим, ви­соким, благородним коханням - друга! Склоняюся перед твоїм бажанням, воно тепер для мене святиня!... (Сідає біля нього й запускає йому руку в волосся.) Заспокойся, я тільки другом тобі буду. Як ніжна мати, я стану нянькою тобі, слугою, всім, усім... ти оживеш душею. (Іван піднімає голову й дивиться на Ваніну.) совість твоя знайде спокій... Я закую серце своє в ледяну кору й не дозволю йому битись до тебе коханням, яке ти зараз лічиш низьким! Ну, руку, друже!

Іван, бере її за руку й цілує пальці. Держить її руку у своїй руці. - Як ти посвітліла від та­ких чистих думок! У тебе в очах сльози... О, мої божественні зорі. (Притяга її до себе й цілує в очі.) Як брат, утомлений нудьгою тяжкого життя, я рад спочить у твого лона... (Схи­ляється до неї на плече, обнявши талію. Ваніна цілує його в руку і гладить по голові. Павза.) Як приятно почувати, що біля тебе і з тобою розцвітає нове, високе, святе бажання - стати кращим чоловіком! Людя! Я тебе образив - не гні­вайся на мене!

Ваніна. О, моє безцінне, трошки ка­призне дитя! Ти був знервований, а через те, може, і сказав що гостре; але я все забула. (Стає проти нього і кладе йому обидві руки на плечі.) Ти не спав, ти втомився, бо мучивсь і зітхав на цій канапці цілу ніч, і не хотів прийти до своєї Людечки. (Бере його за вуха.) Ревнива шельма! Ходім, спочинем!

Іван. Людечка, а ти не зрадила мені з ґрафом?

Ваніна. Тобі? Та нехай мене Бог на­каже! Ти один властитель моєї крови й душі. (Дивляться один на другого, а потім одним ру­хом обнімаються й цілуються. Сильний стук у двері.) Ах! Двері незамкнені... (Тікає у другу кімнату.)

Іван. Досадно! (Стук.) Одчиняйте!

Ява III.

Іван і Хвиля.

Хвиля, на дверях. - Чую запах женщини! В мене, брат, нюх на цього звіря надзви­чайний...

Іван. Ха, ха, ха! Я, брат, по свойому амплуа пропитався [110] запахом парфумерії.. Деякі з жінок виливають на себе перед спек­таклем цілі склянки! Ну, здоров, дружище! (Цілуються.) Сідай! Куди ти дівся вчора, я не міг з тобою й побалакати.

Хвиля. За кулісами - як на ярмарку на­роду, так я вже й не заходив, щоб не заваджати. Я тут був раніш два рази: та одно - що не знав, де ти, а друге - діл багато мав...

Іван. Спасибі, що зайшов; у театрі, справді, ніколи й балакати: то занятий, то чужі люде... Що ж там моя Марусечка по­робляє? Здорова? Я недавно їй писав, а відповіді не маю.

Хвиля. Здорова, цвіте, шиє, з дітьми во­зиться, а перед твоїм портретом молиться.

Іван. Свята женщина! Правда, Платоне, таких нема на світі?

Хвиля. Мало.

Іван. Нема, нема!

Хвиля. Правду сказать, я таких затворниць не знаю. Що видумала: поставила на дверях божевільного свого Махметку, а той і мене на­віть не пускає. Я був усього разів три-чотирі, бо приймає тільки у празник, коли в неї цілий день гостює її приятелька, довгов’яза Міс-Крокет.

Іван. Ха, ха, ха! Де ж ти став?

Хвиля. У приятеля. Діла багато. Забіг анґажувати тебе на обід, щоб хто раніш не взяв; ти ж, певно, на розхват? Так-у три - Ґранд-отель, - згода?

Іван. Добре.

Хвиля. А лікарь мій, Людмила, де? Хо­тів би бачитись і її закликати пообідати вкупі. Приятна баба! Смілива, весела, красива - бой-жінка! Жанр, знаєш, случайний-нервно- кипучий. Модерн, що тепер у моді.

Ваніна, за дверима. - Спасибі за комплімент! Тільки я вас боюся!

Хвиля. Розумію, розумію, так, як і той раз?

Ваніна. Ха, ха, ха!

Хвиля. Покажіть ваше чарівне личко!

Ваніна, одчиняє двері, показує голову. - Доволі з вас! (Зачиняє, сміючись.)

Іван. Як же це так, Людмило Павлівно, я й не знав, що ви можете двері в мою кімнату замикати й одмикати своїм ключем. (Чути сміх Ваніної.) От нахалка!

Хвиля. Людмило Павлівно! Будемо сьогодні обідати у Ґранд-отелю?

Ваніна. А хто там буде?

Хвиля. Я, ваш кумир і ви.

Ваніна. Дуже рада.

Іван, тихо. - Я не піду, коли вона буде.. Я терпіти не можу жіночої кумпанії, особливо, Ваніної; я її не переношу.

Хвиля. Іване! Нe лицемір перед другом. Я ще в ті рази мого приїзду чув... Не будь стравсом! [111] Всі, брат, знають, а ти граєш ролю прекрасного Йосипа. Залиши!

Іван. Що ти, Бог з тобою! Подлі пльотки й перекази [112] - тай більш нічого!... Слухай, ти Марусі, гляди, не ляпни; я тебе знаю, в тебе язик слизький, а женщини, знаєш... Та ще такі пуританки, як моя Ма­руся... біда! Будь друг, не говори ні з ким того, чого й сам не знаєш певно. Брехні то­чити тобі не пристало.

Хвиля. І як тобі не сором! Я ніколи не думав, що ти разом: і кіт і заєць! Ха, ха, ха! Коли боїшся - не шкодь, а коли шко­диш - не бійся!

Іван. Я нічого не боюся, бо ніколи не шкоджу.

Хвиля. Ну і край! Не варто про це балакати... Так я заверну. Прощай до трьох!

Ява IV.

Ті ж і Крамарюк.

Іван. Старий грішник - Стьопа! Теа­тральна шкапа - суб’єкт цікавий у часи розваги.

Хвиля. Я вчора познайомився!

Крамарюк, важно. - Старий заслужений ар­тист Крамарюк, а зовсім не шкапа! Іван Ма­карович у нас великий артист, ґеній, а обра­жати старого артиста не слід.

Іван. Ну, признайся, Стьопо, що ти шкапа, то підеш сьогодні зо мною обідати в Ґранд- отель.

Крамарюк. Обідати, чи не обідати - байдуже..., а коли порівняти мене й вас, то звичайно - я шкапа!

Іван. І випить майстер. Тобі дасть де­сять очків упред.

Крамарюк. Даремна річ! Я, Іване Мака­ровичу, не п’ю...

Іван. Зарік дав.

Крамарюк. Ні. Зітхав. Нема за що.

Хвиля. А? Сміється.

Ваніна, з другої кімнати. - Слухайте, оригінальний мужчино! Кличте обідати і Стьопу.

Крамарюк,