Житейське море - Іван Карпенко-Карий

Крамарюк. Устройте, благодітель! Тепер у нашім городі чайних і тверезих театрів 15! Самі підходящі місця для одставних акторів.

Усай, сміється. Ну тебе! Ти мені надоїв, а я Іванові Макаровичеві надоїв з моїми скаргами; а влізьте в мою шкуру!

Іван. Ха! Мені і в своїй шкурі тісно. У вас болить карман, а в мене душа. Нині в публічности понизився смак, і виросла бай­дужість до старого літературного репертуару. Йде хороша, строга комедія - кажуть „скучно“; йде драма, кажуть: “у нас своя що­денна драма!“ Давайте голих женщин, да­вайте веселого, веселого!... Ха, ха, ха! Ніхто не хоче думати і страждати; нині всі хочуть весело жити, й закривають очі, її за­туляють вуха, щоб не бачити й не чути стогону наболілої людської душі!... А на цьому веселому ґрунті ростуть егоїзм, цинізм і бай­дужість до прекрасного, і виганяють і вили­нуть із людської душі справедливість і любов!

Крамарюк, витира очі. - Геній! От би на теа­тральнім з’їзді таку річ [126] сказати!

Усай. Ти ж нічого не зрозумів, а плачеш.

Крамарюк, б’є себе у груди. - Тут, Лупе Лу­пичу, артист живе: хоч не розуміє, то почуває.

Усай. А мені все-одно: грай, що попало; аби збор! Помилуйте: 483 рублі вечерового розходу! До побачення! (На дверях.) Скалозуб! Гляди, не напийся сьогодні! (Вийшов.)

Ява VII.

Іван і Крамарюк.

Крамарюк. Кулак. [127]

Іван. Дурак!

Крамарюк. І дурак! Я люблю правду!

Іван. Ти, брат, дурень!

Крамарюк. Я? Де моя шапка? (Іде до две­рей, а коли Іван говорить, помалу вертається, кладе шапку і слуха.)

Іван. Такого чоловіка, як Усай, треба шанувати. Він розумом живе й через те всім нам платить жалування в строк. Це справжній антрепренер, а ти - „кулак“! Думаєш, що можна бути антрепренером і підставляти свою кишеню ілюзіям і із-за ідеї чистого іскуства ходити по шпалам? Ти ж, та і всі, не подаруєте йому мідного п’ятака! Давай! Арти­сти повинні самі чистоту іскуства поселить на сцені, а для цього треба збіратись у това­риства! Ну, а скажи мені, що можна зробити з такими товаришами, як от ти?

Крамарюк. Нічого! Ке, ке, ке! Господи, твоя воля! І де в чоловіка стільки розуму на­бралось? Ґеній! Слухаю й чую, що я справді дурень, і навіть це мене тепер не ображає. Я люблю правду! (Входить Хвиля, а за ним услід Маруся під густою спущеною вуаллю. Іван зразу її не пізнає.)

Ява VIII.

Т і ж, Маруся, Хвиля й Ваніна.

Хвиля. Ну, от і я! Людмила Павлівна готова? Прошу!

Ваніна, виходить. - Давно, тільки тут була нецікава розмова, й я ждала вас. Маруся підніма вуаль. Марія Данилівна!

Іван, що обернувся був до Крамарюка, раптом обернувся й, бачучи Марусю, остовпів, не може говорити й мов перед оманою закриває руками очі, а потім одкриває, зробивши ступінь назад. - Ти? (Протягає руки вперед.) Марусечко!

Маруся. Я в поганій ролі шпіона. (Оглядає кімнату.) По сімейному: тут прийомна і там опочивальня. (Хитається, Хвиля її піддержує й садовить на крісло, Ваніна тікає у другу кімнату.)

Хвиля, услід. - Людмило Павлівно, тут сі­мейне діло, а ми ходім обідати! (Підходить до дверей. Чути як Ваніна двері замикає на замок.) Ну, от! (Стоїть у кутку з Крамарюком, тихо розмовляє.)

Іван, подавши воду Марусі. - Марусечко! Чом же ти не написала?

Маруся, опанувавши над собою, встає. - При­їхала навмисне невзначай!... Тепер - каюсь! О, краще осліпнути й оглухнути, - ніж стратити віру в того, кого лічила найкра­щим між людьми!...

Іван, падає до ніг. - Марусечко, прости!...

Маруся, стрівожено. - Я вас ні в чім і не виную... Встаньте й вислухайте мене. (Іван устає й стоїть, похиливши голову.) Очевидно, ви не власні були над своєю душею й серцем, як і я тепер не власна!... Я не хочу примусу робити над вами ради довгу, який ви по­топтали ногами, не робіть же примусу й ви надо мною; не вимагайте прощення від мене: я на компроміси не піду!

Іван. Марусечко, Марусечко! Не розби­вай мого життя!

Маруся. Моє розбите вже на віки! Ах, безумна я, божевільна женщина!...

Іван. О -0 -о! (Пада на канапу.)

Маруся. Для чого я послухала лукавого бездушного еґоїста... Я не повинна була знать ваших низьких таємних діл, і довго не хотіла піднімать завісу, яка ховала від мене ваші пороки.

Іван, ламає руки. - Прости!

Маруся. І от зробила нерозумно: забруднила себе шпіонством; тепер я знаю все, й наказана за це знання жорстоко: віра моя, мій спокій і щастя сім’ї розбились упрах!

Іван. Не розбились! Ти, ти тільки, ти одна пануєш над моїм серцем і душею! А те, що було, є подлість - признаю! Але це хви­левий настрій, безуміє крови, хміль випад­кової страсти; все це пройде, як неприятний сон, розвіється, як туман - клянусь!...

Маруся. Ні, ні, ні! Ви знали давно мої погляди, ви знали, що я компромісів не при­знаю! (Плаче.)

Крамарюк. Ви - свята женщина! (Стає на коліна.) Простіть! Ґенії й живуть і грішать більше, ніж ми, нещасні червяки... (Остається до краю в одній позі з плаксивою міною.)

Маруся. Махметка! (Входить Махметка. До Хвилі.) Ви виграли заклад! (До Махметки.) Ну, вірний сторожу, йдем! Прощайте, Іване Ма­каровичу! (Ридаючи.) Край усьому!

Хвиля. Куди, нещасна? Вашу руку!

Маруся. Пріч, гадино! Я бачити вас не можу, я гидую взять руку ката!.. (Прудко йде, за нею Махметка; Махметка стає на дверях, показує кулак і виходить.)

Хвиля. Божевільна пуританка, під обо­роною скаженої собаки, стала зовсім непри­ступна!.. Пропали всі надії!.. (Виходить.)

Картина: Іван, узявши себе за волосся, одкинув голову назад, стоїть нерухомо, Крамарюк піднімається й обтрушує платком [128] коліна штанів.

Завіса.

ДІЯ IV.

Декорація III дії.

Ява І.

Іван і Крамарюк.

На столі кілька пляшок порожніх і дві пивних. Іван розпатланий, п’януватий, курить, кида одну циґарку, закурює другу, ходить по хаті і стає. Крамарюк допи­ває малими ковтками стакан.

Іван. Хто б ждав того, що сталось? (Ходить.) Зненацька, як грім з чистого неба, впала на мене пригода! Мов вихор, могутним подихом вітру, зруйнував п’ятнацятилітню мою будівлю - і зник!... Я наче сплю! (Мовчить.) Стьопа, ти твердо пам’ятаєш, що тут була Маруся?

Крамарюк. Як вас бачу зараз, так і її бачив.

Іван. І я бачив... Була і зникла, як сон...

Крамарюк.