Не той став - Нечуй-Левицький
- Ой боже мій, як страшно! - обізвалась Настуся. - Тепер я вночі не спатиму.
- Може, ввечері побоїшся і з хати вийти? - спитав Денис в Настусі.
- Їй-богу моєму, що боятимусь і з хати вийти. Ой страшно! - сказала Настуся.
- Сатану я прогнав, бо то мені дано з небес, од бога, - знов почав брехати Филін, - але скарбу не взяв. Тридцять років буде тому, як я послав «бомагу» до царя, щоб дозволив мені викопати той скарб. Це коштувало мені три карбованці. Але одповіді і по сей день нема. В мене й квиток є з пошти.
- Ой господи милостивий! Якби я, побачила таке страховище, то там би на місці і вмерла, - сказала баба Зінька.
- Одже я й не вмер. Бог хранив! бо то мені дано а небес, - обізвався Филін.
- Невже-таки ті всі закопані гроші стереже сатана? А от же наш Грищенко виорав на полі горщечок срібняків та мідяків - і не бачив ніякого сатани, - сказав Денис.
- Е! бо то, бачиш, він виорав вдень. А вночі інша річ: вночі то вже його нечистого і сила і воля, - сказав поважно Филін.
- То ви б, дядьку, пішли в Григори вдень, коли сатана не стереже червінців, та й викопали б крадькома од його, - сказав Денис. - А навіщо треба доконечне копати вночі, щоб здибатись з сатаною?
Филін тямив добре, що він прибріхував, втямив правдивість Денисових слів та й змовчав, неначебто Денисові слова не варті були вваги: “Говори, мов, дурню! тямиш ти з носа та в рот”.
- Ну, що то воно за знак! Кажуть, що десь є чорт, а я його й досі не бачив, який він на масть! А мені б дуже хотілось побачити, яка в його пика, - сказав Денис.
- Бійся бога, Денисе! А нащо він тобі здався? - сказала Зінька.
- Еге! так то й побачити його, - сказав Филін. - Це не всякому дано. От я то бачив його ввечері на греблі. Надивився я раз в Павла Дорощука на картину, де намальований страшний суд: а там їх намальована ціла метка. Ото ввечері їду я з поля кіньми, виїжджаю на греблю, коли дивлюсь, а він, неначе маленький чорний хлопчик, хлюпається у воді та й вискочив на греблю, вишкірив до мене білі здорові зуби, як лопатні, та знов хлюп у воду! Це не кожному дано. Про це нема чого й балачку точити.
- Ой боже мій! - аж зітхнула Настя од страху. Баба Зінька тільки перехрестилась мовчки і зашепотіла тихенько молитву.
- От ніхто не знає відьом на селі, а я їх усіх знаю і зараз впізнаю відьму, чим би вона не перекинулась: чи собакою, чи кішкою, чи свинею, чи білим клубком, бо то мені дано з небес, - говорив дядько Филін, - ще з років десять попереду якось йду я з весілля вже в глупу північ поза селом, йду проз хрест, що стоїть за цариною, а поперед мене біжить біла собака. Я йду далі, а вже поперед мене котиться білий здоровий клубок, а далі з клубка стала біла кішка, видряпалась на хрест та й сіла на перехресті. Я зараз-таки впізнав, що то відьма і яка відьма, та й кажу до тієї кішки: «Та не мороч мене, Тетяно, бо я тебе впізнав. Ти Тетяна!»
Роман і Денис без сорому зареготались на всю хату.
- Та то, певно, і була таки справжня біла кішка! - сказав Денис.
- Еге! говори! Добра кішка! Не кожний їх впізнає, а я впізнаю, бо то мені дано так од бога, - сказав гордовито дядько Филін.
В той час бевкнув дзвін на вечерню. Филін раптом устав і перехрестився до образів.
- От вже й на вечерню задзвонили. Піду ж я до церкви та після вечерні пораджуся з батюшкою про ті закрутки на моїй пшениці, - сказав Филін.
Він вийшов з-за стола, перехрестився перед образами, подякував Зіньці за полудень, попрощався й вийшов з хати.
«От тепер треба б сказати Романові, щоб слав старостів до Соломії. Але боже мій! в хаті Денис, чужий чоловік. Ще не знаю, що з того вийде», - подумала Зінька.
- Романе! винеси, сину, горілку та зайвий хліб в хижку, а ти, Настусю, прибери з стола, позбирай окрушки та висип курям, - сказала Зінька.
Тільки що Роман вийшов в сіни та пішов у хижку, котра була зроблена коло противної хати через сіни, баба Зінька швиденько й собі шусть у сіни, пішла до Романа й тихісінько розказала йому, що батюшка й матушка хвалили Соломію.
- Восени, сину, зашлемо старостів до Соломії, - вкінець усього сказала Зінька синові, а сама зараз після того накинула на себе свитку і почимчикувала до церкви швиденько, неначе навздогінці за Филоном.
Роман вернувся в хату веселий та радий. Очі в його так радісно сяли, що аж Денис та Настуся це примітили. Він розбалакався, жартував, сміявся, навіть піднімав на сміх дядька Филона.
- Але, здається, дядько Филін оце брехні точив, що він копав гроші та бачив сатану, - сказав Денис, - я вже чув раз, як він про це розказував. Тепер він каже, що вже буде тридцять років, як він послав прошения да царя про той скарб, а тоді розказував, що він послав те прошення два роки перед цим.
- Та й я, як ще був невеликим хлопцем, то чув, як він оце саме розказував бабам, - обізвався Роман, - але пам'ятаю добре, що він тоді казав, нібито в сатани голова була така завбільшки, як відро, а очі такі, як кулаки, а тепер каже, що голова в сатани така завбільшки, як копиця, а очі, як кавуни.
- Авжеж так! бо за яких десять років сатана, мабуть, підріс, то й голова в його виросла, як копиця, а очі стали, як кавуни, - сказав Денис, - брехні точить дядько Филін та людей морочить. Я знаю добре, що він і грошей не копав, навіть в ліс уночі не ходив і сатани не бачив. Вигадує та чваниться: ось би то мені це все з небес дано.
- Невже ото все неправда, що розказував дядько Филін? То це я тільки дурно настрахалась? - сказала Настя.
- Авжеж то