Не той став - Нечуй-Левицький

Для ста­рої Зіньки не бу­ло вже й ро­бо­ти: за неї ро­би­ла Со­ломія.

- Оде мені, доч­ко, за то­бою, як у бо­га за две­ри­ма: хоч сядь та й ру­ки згор­ни! - не вдер­жа­лась Зінька і пох­ва­ли­ла невістку.

Молода мо­ло­ди­ця не вміла до пут­тя спек­ти хліб та па­ля­ниці. Ба­ба Зінька по­ка­за­ла їй раз-дру­гий, і ро­зум­на зро­ду та втям­ли­ва Со­ломія швид­ко втя­ми­ла цю ха­зяй­ську спра­ву.

Настала осінь. По­ча­ла­ся не­го­да. Зінька з Нас­тею та Со­ломією взя­ли­ся за пря­ди­во. Со­ломія сиділа за гребінем і співа­ла пісню за піснею, не­на­че во­на діву­ва­ла, не­на­че гу­ля­ла на ве­чор­ни­цях. Нас­тя прис­та­ва­ла до неї. В ба­биній хаті ста­ло ве­селіше. А пе­рес­та­ва­ли во­ни співа­ти, Ро­ман брав яку-не­будь цер­ков­ну книж­ку і чи­тав го­лос­но. Ба­ба Зінька, хоч не ро­зуміла, але слу­ха­ла, бо кни­жеч­ки бу­ли цер­ковні. Со­ломія та Нас­тя не слу­ха­ли, що чи­тав Ро­ман, бо не роз­би­ра­ли то­го, що він чи­тав. Во­ни жда­ли, щоб Ро­ман швид­ше пе­рес­тав чи­та­ти, і потім по­чи­на­ли собі сти­ха роз­мов­ля­ти або знов по­чи­на­ли співа­ти пісень.

VI

Раз у неділю, вже се­ред пи­липівки, Ро­ман та Со­ломія, по­ве­че­ряв­ши з ба­бою Зінькою, тро­хи по­ба­ла­ка­ли та й по­ча­ли позіха­ти. Ба­ба Зінька сиділа за сто­лом і позіха­ла. Вже бу­ло пізно. Над­ворі йшов ла­па­тий сніг, не­на­че в повітрі літа­ли білі го­робці. Сніг па­дав на вікна і заліплю­вав шиб­ки не­на­че білим па­пе­ром. Шиб­ки в вікнах спітніли, не­на­че пла­ка­ли гірки­ми сльоза­ми. В хаті бу­ло теп­ло, як в усі. Усі при­тих­ли. Ніч бу­ла тем­на, а до­ба пізня. Ба­ба Зінька ста­ла пе­ред об­ра­за­ми і по­ча­ла мо­ли­тись бо­гу.

Роман засвітив лам­пу і пішов в свою кімна­ту. Со­ломія ска­за­ла ма­тері «доб­раніч» і собі пішла слідком за ним. Ро­ман пос­та­вив лам­пу на стіл, сів на лаві, роз­гор­нув през­до­ро­ву книж­ку «Четьї-мінеї» і по­чав ниш­ком чи­та­ти житія свя­тих. Він більше лю­бив чи­та­ти ниш­ком, ніж го­лос­но, лю­бив чи­та­ти сам про се­бе, щоб ніхто не пе­ре­ба­ран­чав йо­му.

Соломія ста­ла пе­ред об­ра­за­ми і по­ча­ла ниш­ком мо­ли­тись бо­гу. Вже во­на й бо­гу по­мо­ли­лась, а Ро­ман все чи­тав, по­хи­лив­ши го­ло­ву над книж­кою. В ха­тині бу­ло так ти­хо, що бу­ло чу­ти, як знад­во­ру ле­генькі здо­рові сніжи­ни па­да­ли на шиб­ки, ше­лестіли і приліплю­ва­лись до скла.

Соломія сто­яла ко­ло сто­ла про­ти Ро­ма­на і дов­го ди­ви­лась мовч­ки на йо­го вид, на йо­го ви­со­ке на­суп­ле­не по­важ­не чо­ло, на ру­сяві пас­ма во­лос­ся кру­гом чо­ла. Ро­ман сидів не­ру­ши­мо, не­на­че за­де­ре­венів. Со­ломію бра­ла нудьга. Мо­лодій мо­ло­диці хотілось по­ба­ла­ка­ти та по­жар­ту­ва­ти. Во­на нес­подіва­но прос­тяг­ла обидві ру­ки і пок­ла­ла їх на лист­ки книж­ки.

Роман осміхнув­ся, але не пе­рес­тав чи­та­ти і не підвів навіть го­ло­ви та очей од книж­ки, а Со­ломії за­ба­жа­ло­ся по­ди­ви­тись на йо­го тихі очі. Со­ломія зак­ри­ла ру­ка­ми лис­ток звер­ху, а Ро­ман до­чи­ту­вав лист­ка вни­зу: во­на йо­му не пе­ре­ба­ран­ча­ла чи­та­ти далі. Со­ломії ста­ло чуд­но.

- І як ти чи­таєш, ко­ли я зак­ри­ла тобі лис­ток? - спи­та­ла Со­ломія, не прий­ма­ючи з книж­ки рук.

- Читаю поміж твоїми роз­чепіре­ни­ми пальця­ми, - сти­ха обізвав­ся Ро­ман і все-та­ки не підвів очей.

Соломія сту­ли­ла пальці на обох ру­ках. Ро­ман все-та­ки чи­тав і не ди­вив­ся на неї.

- Ото ди­во! Десь ти, пев­но, не там чи­таєш, де я за­ту­ли­ла, - ска­за­ла Со­ломія, до­га­дав­шись, і по­су­ну­ла ру­ки на­низ по книжці.

Роман засміявся і підвів очі. Йо­го очі стріли­ся з Со­ломіїни­ми очи­ма. Він засміявся.

- Не жар­туй-бо, Со­ломіє! Ти мені пе­ре­ба­ран­чаєш чи­та­ти, - ска­зав Ро­ман і своєю ру­кою од­су­нув Со­ломіїні ру­ки з книж­ки.

Соломія знов пок­ла­ла ру­ки на книж­ку. Ро­ман засміявся і знов ки­нув очи­ма на Со­ломію, а потім вда­рив ле­генько її по ру­ках. Со­ломія не прий­ма­ла рук і за­ре­го­та­лась на всю кімна­ту. Ха­та зра­зу ста­ла ніби ве­селіша. Ро­ман підвів го­ло­ву і собі засміявся.

- Ну та й ка­пос­на ти мо­ло­ди­ця! Че­рез те­бе ніяк не мож­на чи­та­ти, - обізвав­ся Ро­ман.

- Кидай оту книж­ку та го­во­ри зо мною! - ска­за­ла Со­ломія.

- А що! дав­но ба­чи­лись? Як у го­росі та й досі? - ска­зав Ро­ман. - Мо­же, ти сер­диш­ся на ме­не че­рез ці книж­ки?

- «Ой, не го­во­ри ж ти ні до ко­го! Го­во­ри зо мною; бо як не бу­деш го­во­ри­ти, ум­ру, сер­це, за то­бою!» - заспіва­ла Со­ломія ти­хе­сеньким го­ло­сом.

- Ото яка ти! Так-та­ки візьмеш та й вмреш! - ска­зав Ро­ман.

- Так-таки візьму та й одніму в те­бе книж­ку.

- Я й сам згор­ну її, - ска­зав Ро­ман і зак­рив важкі па­ля­тур­ки. Со­ломіїні очі так роз­ве­се­ли­ли йо­го, що він вже не міг далі чи­та­ти.

- Ну, вже з то­бою не­ба­га­то на­чи­таєшся!

- І як тобі не об­рид­не так дов­го чи­та­ти? Чи­тає та й чи­тає, та су­пить бро­ви, - ска­за­ла Со­ломія.

- Так са­мо, як тобі не об­рид­не співа­ти. Співає та й співає, аж до­ки гор­ло зах­рип­не.

- Невже во­но щось та­ке вже ціка­ве, що ти так дов­го вси­диш над книж­кою мовч­ки? - спи­та­ла Со­ломія.

- А ма­буть, ціка­ве, ко­ли я так дов­го всид­жу над книж­кою мовч­ки.

- Що ж во­но там пи­шеться? бо як ти чи­таєш, я нічогісінько не роз­бе­ру: якесь «ка­ко, ка­ко, убо». Бог-зна-що!

- Пишеться, як свя­тих му­чи­ли за хрис­то­ву віру, як пре­по­добні жи­ли в пус­тині, в лісах, пу­щах, нет­рях та я кам'яних пе­че­рах, жи­ли самі і в тих пу­щах не ба­чи­ли ча­сом ввесь вік жи­во­го чо­ловіка.

- Ото гар­но! Я ізро­ду не жи­ла б в пу­щах, і як­би ме­не ту­ди хто завів, дру­го­го дня втек­ла б звідтіля до те­бе! - ска­за­ла Со­ломія і засміялась. - Ото гар­но од­но­му в лісі жи­ти!

- А я б жив там, та по­лив­ся бо­гу, та чи­тав святі книж­ки в пе­чері.

- І ме­не б по­ки­нув? і про ме­не б за­був? - нес­подіва­но спи­та­ла Со­ломія.

Роман сти­ха засміявся і гля­нув Со­ломії в вічі. “Ой, ма­буть, твої чорні очі пе­ре­ма­ни­ли б ме­не з пущів та нетрів”, - по­ду­мав Ро­ман. І йо­му ста­ло чо­гось жаль і тих пущів та нетрів, ста­ло шко­да чор­них Со­ломіїних очей.

- Коли так, то дай цю книж­ку, я схо­ваю її так, що ти і з свічкою не ви­ниш­по­риш, - ска­за­ла Со­ломія, схо­пив­шись з місця.

Вона вхо­пи­ла книж­ку обо­ма ру­ка­ми. Ро­ман міцно дер­жав книж­ку в ру­ках і не пус­кав, Со­ломія тяг­ла до се­бе, Ро­ман не пус­кав. Во­на за­ре­го­та­лась з тієї тя­га­ни­ни.

- Ой гос­по­ди! Не люб­лю й не ди­шу! Ся­де над тією книж­кою, не­на­че жид на ша­бас, та й мов­чить, тільки бро­ви су­пить, - го­во­ри­ла Со­ломія, ви­ди­ра­ючи з Ро­ма­но­вих рук книж­ку.

- А книж­ки все-та­ки не однімеш! От та­ки не дам та бу­ду чи­та­ти і бро­ви бу­ду су­пи­ти! -