Українська література » Класика » Не той став - Нечуй-Левицький

Не той став - Нечуй-Левицький

Читаємо онлайн Не той став - Нечуй-Левицький
у вер­бах або під мос­том, підсте­рег­ти, як бу­де йти го­ло­ва з де­сяцьким, і да­ти їм доб­рої про­чу­хан­ки.

Недовго до­ве­лось і жда­ти хлоп­цям. Че­рез кілька день в пи­са­ря бу­ли хрес­ти­ни. Го­ло­ва, Ми­ко­ла Ча­ба­нець, був за ку­ма в пи­са­ря. Був на хрес­ти­нах і де­сяцький. Хлопці про це довіда­лись. Вже пізньої до­би го­ло­ва та де­сяцький ру­ши­ли з хрес­тин до­до­му. Хлопці побігли на засідки. Го­лові й де­сяцько­му тре­ба бу­ло вер­та­тись до­до­му че­рез довгі клад­ки, пок­ла­дені че­рез річку Рас­та­ви­цю. Кра­що­го місця для засідок не мож­на бу­ло знай­ти хлоп­цям.


Голова йшов ко­ли­ва­ючись. Він був п'яний. В йо­го го­ло­ва хо­ди­ла хо­до­ром, а світ не­на­че кру­жа­лом кру­тив­ся в очах. Де­сяцький був тве­резіший за го­ло­ву і при­дер­жу­вав йо­го на ході під ру­ку.


- «Ой, не спиться, не ло­житься, і сон ме­не не бе­ре… е!» - за­тяг го­ло­ва пісні се­ред улиці, але хрип­кий го­лос не слу­хав­ся йо­го, хоч він був і го­ло­ва. Ча­ба­нець не заспівав, а не­на­че за­вив, як вовк у лісі.


- Овва, Ми­ко­ло! Ов­ва! Так не го­диться го­лові. Ов­ва! Лю­де по­чу­ють, бу­дуть тю­ка­ти. Ви ж го­ло­ва, - здер­жу­вав Ча­бан­ця де­сяцький.


- А ма­тері їх ковінька! А що мені до то­го? Хіба мені гу­ля­ти не мож­на? Хіба мені співа­ти не мож­на? Мені? Го­лові? Мені не мож­на? Мені все мож­на! «Ой, не спиться й не ло­житься, ні сон ме­не не бе­ре… е…е!» - знов завів го­ло­ва не своїм го­ло­сом. Але го­лос йо­го пор­вав­ся і за­дер­котів, не­на­че роз­би­тий гле­чик.


Вони вже спус­ка­лись воз­во­зом в бе­рег узькою ули­цею поміж вер­ба­ми.


- От уже й до­до­му не­да­леч­ко! От і не­да­леч­ко! Ось уже вид­ко Те­реш­кові вишні та сли­ви, - белькотів го­ло­ва, - о! чи ти ба! як швид­ко ви­рос­ли Те­реш­кові сли­ви, такі ви­сокі ста­ли! Ко­ли це во­ни ви­рос­ли? Ото ди­во! Чи ти ба, яке ди­во! Ще вчо­ра бу­ли не­ви­сокі, а сьогодні, як ліс, як ліс! Ото ди­во!


- Та то не сли­ви! То вер­би. Хіба ж сли­ви бу­ва­ють такі ви­сокі? Це вер­би ко­ло річки, - обізвав­ся де­сяцький.


- Не бре­ши-бо! Я ж ба­чу, що це Те­реш­кові сли­ви. Хіба мені по­ви­ла­зи­ло? Ти ду­маєш, я п'яний, то й нічо­го не роз­бе­ру! Бре­шеш! Я не п'яний! А! який той Те­реш­ко щас­ли­вий! Йо­му все йдеться! Все йо­му йде в ру­ку! І сли­ви швид­ко рос­туть! Он і мій тин чорніє!


- Та то клад­ки че­рез річку. Де ж та­ки тин бу­де на річці, - обізвав­ся де­сяцький.


Тільки що го­ло­ва й де­сяцький сту­пи­ли на клад­ки, з-під кла­док вис­ко­чив один па­ру­бок і за­ги­лив ку­ла­ком по спині по­пе­ре­ду го­лові, а потім де­сяцько­му та й зслиз, не­на­че ми­ша, шми­го­нув під місток.


- Ой бо­же наш! Дух свя­тий при нас! Ой ли­шенько! - за­ше­потіли го­ло­ва й де­сяцький. - Це ж він! це ж не­чис­тий!


І во­ни шви­денько по­ди­ба­ли по ши­рокій кладці, дер­жа­чись один за дру­го­го. Се­ред річки з-під кла­док знов вис­ко­чив па­ру­бок у чорній свиті пе­ред самісіньким но­сом в го­ло­ви, забіг зза­ду і знов те­леп­нув в спи­ну го­ло­ву, а потім де­сяцько­го, а сам ско­чив та шусть під клад­ки.


Голова й де­сяцький пе­ре­ля­ка­лись. Во­ни вже не йшли, а бігли до бе­ре­га. В їх тру­си­лись но­ги. Во­ни ду­ма­ли, що з-під мос­ту вис­ка­ку­ють дідьки та луп­лять їх по спині.


- Ой! ох! ох! - стог­нав го­ло­ва. - Це він! це са­та­на! як бух­нув ме­не в спи­ну, то в ме­не з очей так і по­си­па­лись іскри. Чи і в те­бе, бра, по­си­па­лись? - спи­тав го­ло­ва.


- Посипались. Це не спрос­та.


- В ме­не по­си­па­лись, аж на сніг упа­ли. Ба­чив своїми очи­ма: тільки - блись, блись, блись! Так і сип­ляться на сніг. Ох! Тікай­мо швид­ше. Це місце не­чис­те, - го­во­рив го­ло­ва, в кот­ро­го ра­зом з іскра­ми вис­ко­чив і хміль з го­ло­ви.


Тільки що во­ни зійшли з кла­док і пішли попід вер­ба­ми, з-за верб че­рез тин полізли па­руб­ки. Тин затріщав. Один па­рубіяка дав ку­ла­ка де­сяцько­му, дру­гий сту­со­нув го­ло­ву по по­ти­лиці, третій лус­нув го­ло­ву прос­то в спи­ну. Де­нис на­ос­тан­ку склав до­ку­пи обид­ва ку­ла­ки й обез­бе­рив по­пе­ре­ду го­ло­ву в спи­ну, потім вте­лю­щив де­сяцько­го по по­ти­лиці так, що во­ни обид­ва за­ри­ли но­са­ми.


Парубки ки­ну­лись врозтіч і под­ря­па­лись на ти­ни, не­на­че ко­ти, та й по­хо­ва­лись в вер­бах.


- Е! та це не не­чис­та си­ла! Це хлопці! Он Пет­ро! Он Де­нис! - крик­нув де­сяцький.


- То це во­ни! То це та­ка не­чис­та си­ла! Ого-го! Пот­ри­вай­те ж, іро­дові душі! - гу­кав го­ло­ва, об­ти­ра­ючи сніг з но­са та з ли­ця. - В тюр­му їх! в реш­тантські ро­ти!


- На Сибір їх! - кри­чав де­сяцький, а сам біг бігцем далі.


Обидва во­ни да­ли дра­ла, не­на­че за ни­ми гна­лась тічка вовків.


- Бити ме­не по спині ку­ла­ка­ми! ме­не! стар­ши­ну! Чи то ви­да­но! О, я цього їм не спу­щу! В тюр­му їх! По­сад­жу їх на ве­жу! Пот­ри­вай­те ж, вражі си­ни! Я ж вас скру­чу так, що ви й не по­во­рух­не­тесь! О, в ме­не так! в ме­не не­ма жартів! - ре­пе­ту­вав го­ло­ва, йду­чи ули­цею.


Другого дня пішла чут­ка по селі, що па­руб­ки по­би­ли го­ло­ву та де­сяцько­го. Стар­ши­ни в селі не лю­би­ли за йо­го здирст­во та ха­барі і бу­ли то­му ви­пад­кові навіть раді. По­ча­ли роз­шу­ку­ва­ти про­вин­ників та до­пи­ту­ва­тись, хто з па­рубків хо­див на засідки на стар­ши­ну. А тим ча­сом хлопці, вчи­нив­ши од­ну шту­ку, роз­гу­ля­лись та роз­ла­су­ва­лись на такі шту­ки. Дру­го­го дня во­ни довіда­лись, що го­ло­ва йти­ме че­рез греб­лю до мли­на. Знов засіли во­ни під мос­том на спусті. Дов­го во­ни жда­ли, до­ки йти­ме го­ло­ва, але не діжда­лись, бо го­ло­ва вже бо­яв­ся вве­чері і но­са ви­ти­ка­ти з своєї ха­ти. Па­руб­ки, си­дя­чи під мос­том, ха­па­ли дри­жа­ки на мо­розі, а далі на­ду­ма­лись вис­ка­ку­ва­ти з-під мос­ту та ля­ка­ти про­хо­жих. Во­ни вис­ка­ку­ва­ли по од­но­му і тільки ля­ка­ли лю­дей кри­ком та свис­том. Але де­котрі не втерпіли і по­ча­ли час­ту­ва­ти ку­ла­ка­ми в спи­ну про­хо­жих чо­ловіків і навіть мо­ло­диць. В той час дяк йшов че­рез греб­лю в гості до го­ло­ви. Один па­ру­бок вис­ко­чив з-під мос­ту, гик­нув, свис­нув і те­леп­нув дя­ка ку­ла­ком в спи­ну. Дяк втік та й схо­вав­ся в ши­нок.


Нагулявшись на греблі, хлопці зга­да­ли про дяківну. До дяківни за­ли­цяв­ся один па­ру­бок, Пет­ро, Де­нисів при­ятель. Він не­дав­но за­че­пив її в крам­ниці, ку­ди во­на прий­шла ку­пу­ва­ти де­який крам. Дяківна бу­ла ду­же гар­на, але ду­же гор­да і з па­руб­ка­ми не лю­би­ла жар­ту­ва­ти. Де­нис зга­дав, як во­на ви­ла­яла Пет­ра в крам­ниці, та ще й при лю­дях.


- А ходім, хлопці, до дяківни та вструг­не­мо їй шту­ку, щоб во­на не бу­ла та­ка чванько­ви­та та не гор­ду­ва­ла па­руб­ка­ми, - ска­зав Де­нис.


- А

Відгуки про книгу Не той став - Нечуй-Левицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: