Не той став - Нечуй-Левицький

Соломія втер­ла сльози ру­ка­вом і по­хи­ли­ла го­ло­ву. Ро­ман гля­нув на неї, і йо­му чо­гось ста­ло жал­ко Со­ломії.

- Ще тобі друж­ки й ко­си не розпліта­ли, а ти вже й пла­чеш, - обізва­лась ма­ти, - мо­ло­да ще ти, доч­ко! Я знаю, що ти ще й не на­гу­ля­лась, і не наспіва­лась. Але тре­ба ж ко­лись схо­ва­ти ко­су під очіпок! Не те­пер, то в чет­вер…

- Не плач, доч­ко! Дівчи­на, як вер­ба: де по­са­ди, там і прий­меться. Ба­ба Зіня - лю­ди­на доб­ра. Бу­деш слух­ня­на, то й тобі бу­де доб­ре. А до іншої ха­ти швид­ко звик­неш, - обізвав­ся батько.

Соломія втер­ла сльози, сіла на лаві й за­ду­ма­лась, не­на­че за­мер­ла. В Ро­ма­на зда­ви­ло ко­ло сер­ця: він тільки ско­са пог­ля­дав на Со­ломію, на її рум'яні що­ки, котрі роз­горіли­ся і роз­чер­вонілись, як маківки.

«І чо­го це во­на зап­ла­ка­ла? Мо­же, во­на ме­не не лю­бить? Мо­же, лю­би­ла та й лю­би­ти пе­рес­та­ла? Мо­же, її си­лою ви­да­ють за ме­не заміж?» - ду­мав Ро­ман, пог­ля­да­ючи ско­са на Со­ломію.

А Со­ломія все сиділа не­ру­ши­мо, підпер­ла що­ку до­ло­нею і ди­ви­лась на по­лум’я, що па­ла­ло в печі.

Старости ви­пи­ли по чарці і ба­ла­ка­ли з Фи­ло­ном та з Мок­ри­ною. Ро­ман не втерпів і при­су­нув­ся до Со­ломії.

- Соломіє! Чо­го це ти пла­чеш? - ска­зав Ро­ман ти­хенько. - Я та­кий ра­дий те­пер, а ти чо­гось су­муєш.

- Бо я те­бе дов­го жда­ла і жда­ти вже пе­рес­та­ла. Виспіва­ла усі пісні, те­бе сподіва­ючись, і доспіва­ла­ся до сліз. Чо­го ти так дов­го ба­рив­ся? Мо­же, те­бе ма­ти не пус­ка­ла з ста­рос­та­ми? Ми лю­де вбогі, а твоя ма­ти, пев­но, до якоїсь іншої хотіла те­бе з ста­рос­та­ми сла­ти.

- Не ду­ма­ла, Со­ломіє, і гад­ки не ма­ла. Та я б і сам спро­ти­вив­ся, як­би ма­ти яку іншу схотіла собі взя­ти за невістку. Не плач, Со­ломіє, а то й на ме­не най­шов сум че­рез твої сльози, - ти­хенько про­мо­вив Ро­ман.

Романа пок­ли­ка­ли до сто­лу. Мок­ри­на час­ту­ва­ла ста­ростів. Во­на по­да­ла чар­ку Ро­ма­нові.

- Даруй же, бо­же, здо­ров'я і вам, і ста­рос­там, - ска­зав Ро­ман, - а це я хо­чу про­си­ти вас, тітко, і вас, дядьку, про од­ну річ.

- Про яку річ? - спи­та­ла Мок­ри­на.

- Щоб ви не справ­ля­ли буч­но­го та дов­го­го весілля, - од­ру­бав Ро­ман.

- Та ми й не ду­маємо справ­ля­ти ду­же дов­го­го весілля, - обізва­лась Мок­ри­на, - ду­же дов­ге весілля кош­тув і дов­гих гро­шей.

- Я хо­чу, щоб гра­ли весілля тільки один день: в неділю, - обізвав­ся несміли­во Ро­ман.

- Чи то мож­на, си­ну! Ад­же ж в по­неділок зять про­сить те­щу до се­бе! Мо­же, ти не хо­чеш ме­не про­си­ти до се­бе! - аж крик­ну­ла Мок­ри­на.

Вона тро­хи обіди­лась. Їй зда­ло­ся, що Ро­ман не прий­де до неї з му­зи­ка­ми, що бо­яри не бу­дуть вес­ти її попід ру­ки, що Ро­ман не бу­де до­ро­гою кла­ня­тись їй.

«Чи не гор­дує мною зять?» - по­ду­ма­ла Мок­ри­на.

- Ні, тітко! Я не про­ти цього го­во­рю. Чи то мож­на, щоб я не прий­шов до вас з му­зи­ка­ми в по­неділок з зап­ро­си­на­ми до своєї гос­по­ди? Я прий­ду.

- А як прий­деш, то вже ви­па­дає два дні, - обізвав­ся один ста­рос­та.

- Нехай бу­де два дні, аби не чо­ти­ри, - ска­зав Ро­ман, - бо весілля пер­шо­го дня - ото тільки весілля! І не­ба­га­то п'ють, і мо­ло­да си­дить на по­саді з друж­ка­ми, і друж­ки співа­ють, і на столі гільце та ко­ро­вай. Все якось по-бо­жо­му: ве­се­ло, гар­но, не­на­че вес­ня­нок дівча­та гра­ють. Але потім вже тільки п'ють, та ще п'ють, та дуріють! п'ють день, п'ють дру­го­го дня, п'ють і третього і чет­вер­то­го, аж ос­то­гид­не ди­ви­тись. А скільки-то гро­шей ото-все кош­тує.

- Ну, вже як хо­чеш, Ро­ма­не, а ми зви­чаю не зла­маємо. В ме­не доч­ка своя, не кра­де­на, і я не хо­чу справ­ля­ти кра­де­но­го весілля. З нас бу­дуть лю­де сміятись: ска­жуть, що ми, не­на­че злодії, вкра­ли в доч­ки весілля, - обізва­лась Мок­ри­на.

- Вже чи гнівай­тесь, чи не гнівай­тесь, тітко, а я не прис­та­ну на те, щоб пи­ли та дуріли чо­ти­ри дні, - ска­зав Ро­ман.

- Та це йо­му на­го­во­рив отой ве­ли­ко­ро­зум­ний Де­нис! Він усім це са­ме то­ро­чить, а ти йо­го, Ро­ма­не, не ду­же слу­хай та свій ро­зум май, - обізвав­ся один ста­рос­та.

- Коли ж, дядьку, і мій ро­зум це са­ме то­ро­чить: не люб­лю я то­го пит­тя та дуріння, - ска­зав Ро­ман.

- Так во­но бу­де, як са­мо скла­деться, - ска­зав Филін, - а прий­дуть лю­де до нас, то не ви­га­ня­ти ж їх з ха­ти. Прий­ме­мо, чим бог пос­лав.

Через два тижні гра­ли Со­ломіїне весілля. Ні Филін, ні Мок­ри­на не пос­лу­ха­ли Ро­ма­на: весілля аж гу­ло на увесь ку­ток чо­ти­ри дні.

- А що, Ро­ма­не, чи по-бо­жо­му спра­ви­ли ми весілля? - сміяли­ся ста­рос­ти з Ро­ма­на. - А що, чи зло­мив людський зви­чай?

- Мабуть, аж тоді справ­лю весілля по-бо­жо­му, як бу­ду ви­да­ва­ти свою доч­ку заміж, - ска­зав Ро­ман.

- Та й тоді ще нав­ряд! пев­но, бу­де так, як твоя жінка ска­же, - ска­зав один ста­рос­та.

- Ой ні, дядьку! бу­де так, як я схо­чу.

- Як до­жи­ве­мо, то й по­ба­чи­мо, - ска­зав ста­рос­та.

В по­неділок уве­чері при­вез­ли мо­ло­ду до Зіньки. В ба­би Зіньки пус­ту­ва­ла про­тив­на ха­та че­рез сіни. В тій не­ве­личкій хаті жи­ли її старші жо­наті си­ни, до­ки не одрізни­лись і не пе­рей­шли в свої ха­ти.

Ту ок­ромнішню ха­ти­ну ба­ба Зінька од­да­ла Ро­ма­нові та Со­ломії.

Як тільки скінчи­лось весілля, Со­ломія приб­ра­ла свою не­ве­лич­ку кімнат­ку, чис­тенько ви­ма­за­ла, по­ви­ми­ва­ла вікна, одвірки, двері й лав­ки, зас­те­ли­ла стіл білою ска­тер­кою. Ро­ман заквітчав об­ра­зи ва­силька­ми, жов­ти­ми гвоз­ди­ка­ми та кро­ко­сом, а під об­ра­за­ми приліпив сму­гу з шпа­лерів, на кот­рих бу­ли на­мальовані здо­рові маківки та чер­воні оргінії в зе­ле­но­му листі. Со­ломія повіша­ла на стінах і на об­ра­зах ви­ши­вані руш­ни­ки, на­ро­би­ла з па­пе­ру чер­во­них та синіх квіток і об­ти­ка­ла ни­ми по ва­сильках на гвоз­ди­ках усі об­ра­зи навк­ру­ги. Ро­ман по­на­мальову­вав на ко­мині та на грубі уся­ких квіток та ви­ног­ра­ду. Ма­ленька че­пур­ненька ха­ти­на не­на­че зацвіла уся­ки­ми квітка­ми. В хаті ста­ло гар­но, як у віноч­ку.

«Отут я, в цій ха­тині, не­на­че в се­бе вдо­ма: а як тільки увійду в світли­цю до ба­би Зіньки, то мені чо­гось здається, що я там усе в гос­тях», - ду­ма­ла Со­ломія, приб­рав­ши свою ха­ти­ну.

Соломія тро­хи бо­ялась ба­би Зіньки і все чо­гось ско­са пог­ля­да­ла на неї. Ба­ба Зінька до­пит­ли­ви­ми очи­ма слідку­ва­ла за Со­ломією. Але Со­ломія бу­ла ро­бо­ча й жва­ва: вста­ва­ла ра­но, по­ра­лась ко­ло печі, го­ту­ва­ла обід, скрізь всти­га­ла. Діло в неї не­на­че горіло в ру­ках. Ва­ри­ли обід та ве­че­рю