Не той став - Нечуй-Левицький

все брех­ня! Витріщить дядько свої очі на мис­ник та й ви­га­дує якісь бай­ки, не­на­че там на мис­ни­ку і справді при­вид­жується йо­му між по­лу­мис­ка­ми са­та­на; чис­то, не­на­че ста­ра ба­ба роз­ка­зує каз­ки дітям! - ска­зав Де­нис.

Бідна на­ля­ка­на Нас­ту­ся гля­ну­ла на мис­ник, і їй зда­ло­ся, що во­на там от-от вгля­дить са­та­ну між мис­ка­ми.

- То це я дур­но тільки бо­ялась? - спи­та­ла Нас­тя в Де­ни­са.

- Авжеж дур­но! Я знав, що дядько Филін бре­ше, але мов­чав; ду­маю, не­хай дядько наб­ре­шеться дос­хо­чу, - го­во­рив Де­нис та все не зво­див очей з Насті.

- Одже я не­на­че не до­по­луд­ну­вав тро­хи, - ска­зав Ро­ман,- мені не­на­че ще їсти хо­четься; все слу­хав дядькові те­ре­вені.

- Та й я не до­по­луд­ну­вав, бо все сміявся собі під ніс з тих бре­хень, - обізвав­ся Де­нис.

- А я то й зовсім не по­луд­ну­ва­ла: та­ко­го стра­ху на ме­не наг­нав дядько, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Побіжи, Нас­ту­сю, в хиж­ку та ви­не­си ва­ре­ни­ки й сме­та­ну; та не за­будься вхо­пи­ти горілки пляш­ку, - ска­зав Ро­ман до Насті.

- Ой, бо­юся я бра­ти ту горілку, щоб ча­сом ма­ти не сер­ди­лись, - ска­за­ла Нас­тя.

- Нічого - те! Ма­ти час­ту­ва­ла сво­го гос­тя, а ми по­час­туємо сво­го, - ска­зав Ро­ман, - вип'ємо тро­шеч­ки, тільки по ча­рочці, щоб дядько­ву са­та­ну за­бу­ти.

Настя мет­ну­лась в сіни, при­нес­ла ва­ре­ни­ки й пляш­ку і пос­та­но­ви­ла на столі.

- От те­пер ся­де­мо й ми на по­куті! - ска­зав Ро­ман і на­лив собі чар­ку горілки та й ви­хи­лив до дна. Потім він по­час­ту­вав Де­ни­са й Нас­тю. Нас­тя тільки при­гу­би­ла чар­ку, а пи­ти не схотіла. Усі по­ча­ли упліта­ти ва­ре­ни­ки, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Де­нис уплітав ва­ре­ни­ки і не зво­див своїх круг­лих ве­се­лих очей з Насті.

- Чого це ти, Де­ни­се, витріщаєш на мені очі, не­на­че впер­ше ме­не ба­чиш? - ска­за­ла Нас­тя.

- Чи так са­мо, як са­та­на витріщав баньки на дядька Фи­ло­на в лісі? - ска­зав Де­нис.

- Ні, не так страш­но, але все-та­ки тро­хи й так, - про­мо­ви­ла Нас­тя й за­ре­го­та­лась.

- Це зад­ля то­го, щоб ти мен­ше ва­ре­ників з'їла, а мені більше зос­та­лось, - обізвав­ся Де­нис.

Денисові вже дав­но впа­ла в очі Нас­ту­ся. Мо­ло­денька дівчи­на підрос­та­ла, на­ли­ва­ла­ся, як яб­луч­ко, і ста­ла ще більше по­до­ба­тись Де­ни­сові.

Роман на­лив чар­ку і знов ви­пив, ще й Де­ни­са по­час­ту­вав. Він став ве­се­лий, роз­чер­вонівся на ви­ду, жар­ту­вав та сміявся.

- Романе! Чо­го це ти сьогодні та­кий ве­се­лий та го­во­рю­чий? - не втерпіла і спи­та­ла в йо­го Нас­тя.

- Чогось ве­се­лий, та не ска­жу чо­го: не­хай кор­тить, - ска­зав Ро­ман.

- Та ска­жи-бо! Пев­но, ма­ти щось ду­же ве­се­ле ска­за­ла тобі, бо й ма­ти увійшла в ха­ту чо­гось ду­же ве­се­ла, - про­мо­ви­ла до­гад­ли­ва Нас­тя.

- Та то сьогодні, ма­буть, тра­пив­ся день ве­се­лий, - ска­зав Ро­ман і знов на­лив чар­ку та й ви­пив.

- Ой бо­же мій! вже й горілки ма­ло зіста­лось в пляшці! - аж крик­ну­ла Нас­тя, - їй-бо­гу, ма­ти бу­дуть гри­ма­ти.

В той час над­ворі гавк­ну­ла со­ба­ка. Швид­ко потім в ха­ту увійшла Со­ломія. Во­на ду­ма­ла, що Ро­ман в церкві, і забігла до Насті, але, од­чи­нив­ши двері, во­на вгляділа і Де­ни­са й Ро­ма­на за сто­лом. Бідна дівчи­на аж по­да­ла­ся на­зад у сіни. Во­на й са­ма не зна­ла, чи йти в ха­ту, чи вер­та­тись, їй бу­ло ніяко­во, що во­на ніби са­ма прий­шла до Ро­ма­на в ха­ту.

- Соломія! - аж крик­нув Ро­ман з-за сто­ла. Со­ломія од со­ро­му по­да­ла­ся че­рез поріг у сіни. Нас­тя схо­пи­ла­ся з місця, взя­ла Со­ломію за ру­ку і по­тяг­ла в ха­ту.

- Здорова бу­ла, Со­ломіє! - гук­нув Ро­ман. - Чо­го це ти за­ко­ми­зи­лась? Не­на­че боїшся пе­рес­ту­пи­ти че­рез наш поріг.

Настя при­тяг­ла Со­ломію до сто­ла. Со­ломія все опи­на­лась та со­ро­ми­лась. Ро­ман си­лою по­са­див її на ос­лоні, по­руч з Нас­тею.

Соломія сиділа ні в сих ні в тих і мов­ча­ла, але пе­ре­го­дя ста­ла сміливіша. Ве­се­ла ком­панія швид­ко її роз­ве­се­ли­ла. Со­ломія по­ча­ла і собі жар­ту­ва­ти та ре­го­та­тись.

- Просимо до по­луд­ня! - ска­зав Де­нис і по­ка­зав ру­кою на по­рож­ню мис­ку.

- Спасибі! я вже по­по­луд­ну­ва­ла до­ма. Доїдай, Де­ни­се, на здо­ров’ячко, та тільки не об'їдай­ся, - ска­за­ла Со­ломія і по­су­ну­ла по­рож­ню мис­ку до Де­ни­са.

- Спасибі за лас­ку, - обізвав­ся Де­нис, - ма­буть, уже та­кий мій та­лан… ох!… що дівча­та го­ду­ють ме­не з по­рожніх ми­сок.

- Може, тобі ще й солі тре­ба до стра­ви? - про­мо­ви­ла Со­ломія і пос­та­ви­ла пе­ред Де­ни­сом со­лян­ку. - По­со­ли, то бу­де смачніше.

- Ох!.. вже мені й так со­ло­но од тих дівчат… ох! - жар­ту­вав Де­нис.

- Одже ж ми поїли всі ва­ре­ни­ки, а ти, Де­ни­се, ще й смієшся з Со­ломії. Пот­ри­вай, Со­ломіє, ось я піду в хиж­ку та ви­не­су па­ля­ни­цю. По­по­луд­нуєш, Со­ломіє, па­ля­ни­цею з сме­та­ною, - ска­за­ла Нас­тя і вста­ла з ос­ло­на.

- Еге! як дівча­там, то й па­ля­нич­ки, а як па­руб­кам, то тільки свя­тий хлібець! Не йди, Нас­те! Не пу­щу! - крик­нув Де­нис і пог­нав­ся в сіни за Нас­тею.

- А що, Со­ломіє, чи по­си­ла­ти до те­бе ста­ростів? - спи­тав Ро­ман в Со­ломії.

- Оце! по­пе­ре­ду приш­ли, а потім вже пи­тай! - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

- А чи не візьму я ча­сом гар­бу­за од те­бе?

- А хіба ж я знаю…

- Я те­бе пи­таю без жартів, - ска­зав Ро­ман і на­су­пив бро­ви. Йо­го ли­це з ве­се­ло­го ста­ло по­важ­не і навіть сер­ди­те.

- Хіба ж ти так не лю­биш гар­бузів, чи що? - ска­за­ла Со­домія і знов засміялась. - І гар­буз має смак, та ще й не­по­га­ний.

- Не люб­лю. Я вже що роб­лю, то роб­лю на­пев­но, - ска­зав Ро­ман, спус­тив­ши очі.

Задума впа­ла на йо­го чо­ло. Він по­хи­лив го­ло­ву і мов­чав. Со­ломія пе­рес­та­ла сміятись і собі за­ду­ма­лась. Вид її став по­важ­ний, не­на­че в тих пус­тунів дітей, що на них нес­подіва­но пос­ва­рив­ся пальцем і грим­нув ста­рий батько.

- Чи батько твій та ма­ти не спро­тив­ляться, як я прий­ду до те­бе з ста­рос­та­ми? - спи­тав Ро­ман.

- А чо­го їм спро­тив­лю­ва­тись? Мій батько по­ва­жає твою матір і лю­бить ба­ла­ка­ти з нею про усякі страхіття, - ска­за­ла Со­ломія. - Я бо­юсь, що твоя ма­ти спро­ти­виться…

- Ні! - ска­зав Ро­ман.

- Як твоя ма­ти ні, то й я ні! - ска­за­ла Со­ломія. Ро­ман підвів го­ло­ву, ніби розп­лю­щив очі. І з йо­го яс­них очей по­лив­ся ніби ве­се­лий промінь і впав на Со­ло­міїні гострі очі. Во­на спус­ти­ла довгі чорні вії, котрі ніби чор­ни­ми то­роч­ка­ми впа­ли на її що­ки, і по­чер­воніла, як маківка.

Хатні двері од­чи­ни­лись, не­на­че бу­ря вда­ри­ла в їх. Нас­тя влетіла в ха­ту з па­ля­ни­цею в ру­ках, за­чи­ни­ла за со­бою двері і при­дер­жа­ла клям­ку.