Не той став - Нечуй-Левицький
- От таки наріжу Соломії паляниці, а тобі не дам! - кричала Настя, засапавшись.
- За всі голови! То й не проситиму! - сказав Денис і ніби впав на лаву.
- Випий же хоч чарку до полудня, Соломіє! - сказав Роман і подав чарку Соломії. Соломія випила півчарки і почала полуднувати.
- А що! таки по-моєму стало! - сказала Настя і кинула на Дениса жменю насіння; насіння пороснуло з жмені і посипалось і на Дениса, і в сметану.
- Ну та й дурієш же ти, Насте! - обізвався Роман. - Хіба ж ти маленька? Дуріє, як мала дитина.
- Але ж і п'ють оті дівчата, біси батька зна як! - крикнув Денис. -Мочить губи та ще й обітре рукавом, щоб в рот не попало ні крапельки. От ми то не так п'ємо.
І Денис налив чарку, бахнув нею в губах, надув щоки і витріщив круглі очі на Соломію.
- Ой боже мій! Одже видудлять усю горілку! Ой, лаятимуть же нас мати, аж в шкуру не потовпиться. Геть! Дай сюди пляшку! Їй-богу, видудлили вже більш як півпляшки, - сказала Настя.
Соломія аж тепер згадала про бабу Зіньку. Вона обернула голову, кинула оком на вікно. За двором, йшла з церкви баба Зінька.
- Ой боже мій! баба Зінька з церкви йдуть! - аж крикнула Соломія і схопилась з ослона.
- Ой боже мій! пляшка на столі! Півпляшки горілки не стало! Що ж я тепер буду робити! - крикнула Настя.
- Нічогісінько. Сядь та руки згорни, - спокійно сказав Роман.
- Ой Романе, і ти, серце Настусю! не кажіть же своїй матері, що я оце була в вас, - сказала Соломія і прожогом кинулась в сіни, через другі сінешні двері вискочила на задвірок і, неначе птиця, шугнула в садок, а з садка чкурнула через огород просто через грядки та й зникла в вербах. Настя вхопила кухоль з водою і хотіла долити пляшку.
- Не збавляй горілки, дурна! - сказав Роман і кинувся виривати в Насті з рук пляшку.
Хатні двері одчинились, і в хату вступила поважна баба Зінька. Вона стала на порозі і тільки осміхнулась.
- А що! буде вам тепер од баби Зіньки. Випили бабину горілочку та вже водицею доливаєте, - обізвалась Зінька та все осміхалась добрим ласкавим осміхом. Вона милувалась пустощами молодих.
- Ну-ну, сьогодні я весела. Не буду на вас гримати. Один тому час. Смійтесь, поки молоді. Смійтесь, аби не плакали, - сказала баба Зінька, роздягаючись.
- А навіщо то ви накидали насіння в сметану? Мабуть, щоб смачніша була? Ото дуріли! Ото дуріли! Повісь, Настусю, на стіні різку от на тих хлопчиків, щоб мені була напохваті! - сказала баба Зінька, вішаючи свитку на жердці.
Баба Зінька обернула голову до Настусі і прижмурила одне око. Настя осміхнулась.
- Та це, мамо, на мене б треба почепити иа стіну різку, бо то я розсипала насіння в сметану.
- То й ти така. як і вони! Горенько мені з вами! - сміялась баба Зінька, поглядаючи на Романа.
В той час Филін після вечерні наздогнав батюшку на цвинтарі і підступив до його. Филін любив після вечерні побалакати з батюшкою та проводив його до самого двору, розмовляючи то про се, то про те.
Він розказував йому про свій недавній сон. З своїми снами він вже трохи обрид батюшці. Батюшка трохи не засміявся і ледве вдержався.
«Ну та й розносились сьогодні з своїми снами», - подумав батюшка, осміхаючись крадькома.
- А це мені трапилась біда. Хтось мене, батюшко, обідив: закрутив на моїй пшениці аж двадцять закруток, - в кінці усього сказав Филін, - що мені, батюшко, робити? Збавило мені пшениці більше як сніп. Як ви мене порадите?
Батюшка знов осміхнувся.
- А що ж! Закрутки - це пуста річ; це бабськї забобони. Покропи свяченою водою ті закрутки та й вижни сміливо, бо ті закрутки - пусте діло: вони тобі не пошкодять. Адже ж ти не маєш на селі ворогів, то й не бійся нічого. Це, певно, хтось хотів пожартувати та насміятись з тебе.
- А хто його зна, батюшко! Давненько живу на світі, то, може, й ворогів нажив. Де вже прожити без ворогів? - обізвався Филін.
V
Настала осінь. Вже й Семена минуло. Сливе щовечора Соломія сподівалась, що Роман прийде до неї з старостами. Вона щодня прибиралась, розчісувала свою довгу косу, заплітала в дрібушки. Щовечора вона надівала на голову червону стрічку, заквітчувала голову квітками та барвінком. Тільки було ввечері надворі загавкає собака, в Соломії і в душі похолоне. Соломія зранку до вечора співала пісні за роботою та все ждала Романа, а Роман неначе зумисне гаявся та все не приходив.
«Ой боже мій! співаю я, співаю, та й досі не доспівалась до своєї долі… І весело мені, і чогось сум вже налягає на моє серце, - думала Соломія, переспівавши не одну пісню за роботою, - і чому він не йде з старостами? І навіщо він мене мучить? І чого він бариться?»
Аж перед покровою Роман прийшов з старостами до Соломії. І Филін, і його жінка Мокрина неначе вже ждали Романа. Соломія потихеньку сказала матері, що Роман має на думці її сватати; мати не втерпіла і сказала потихеньку Филонові. Як Роман увійшов у хату з старостами, Филін і Мокрина привітали його щиро, як рідного сина. Соломія була убрана, неначе в яке свято: вона, очевидячки, сподівалась старостів.
Соломія була така рада, така весела, що трохи не завела пісні перед старостами. Вона бігала, вешталась, винесла старостам рушники, знов побігла в сіни, знов вернулась в хату і ніяк не могла встояти на одному місці. Вже старости сіли за стіл запивати могорич і розбалакались з Филоном. Мокрина поралася коло печі, готувала вечерю, а Соломія все вешталась по хаті, то складала в скриню хустки, то знов їх навіщось виймала, неначе гралась ними.
- Сідай, дочко, з вами та запий могорич, - сказав батько до Соломії, - годі тобі вештатись по хаті. Нехай вже мати порається.
Соломія приступила до столу і кинула очима на Романа. В неї очі неначе горіли. Вона взяла чарку в руки, пригубила і несподівано заплакала.
- От тобі на! - сказав батько. - Чи од щастя, чи