Українська література » Класика » Не той став - Нечуй-Левицький

Не той став - Нечуй-Левицький

Читаємо онлайн Не той став - Нечуй-Левицький
Де­нис сіпнув двері, і ма­ло­си­ла Нас­тя ви­пус­ти­ла з рук клям­ку й ткну­ла го­ло­вою та па­ля­ни­цею Де­ни­сові в гру­ди. Во­на прибігла до сто­ла, сіла й схо­ва­ла свої ру­ки з па­ля­ни­цею під стіл.

- От та­ки наріжу Со­ломії па­ля­ниці, а тобі не дам! - кри­ча­ла Нас­тя, за­са­пав­шись.


- За всі го­ло­ви! То й не про­си­ти­му! - ска­зав Де­нис і ніби впав на ла­ву.


- Випий же хоч чар­ку до по­луд­ня, Со­ломіє! - ска­зав Ро­ман і по­дав чар­ку Со­ломії. Со­ломія ви­пи­ла півчар­ки і по­ча­ла по­луд­ну­ва­ти.


- А що! та­ки по-моєму ста­ло! - ска­за­ла Нас­тя і ки­ну­ла на Де­ни­са жме­ню насіння; насіння по­рос­ну­ло з жмені і по­си­па­лось і на Де­ни­са, і в сме­та­ну.


- Ну та й дурієш же ти, Нас­те! - обізвав­ся Ро­ман. - Хіба ж ти ма­ленька? Дуріє, як ма­ла ди­ти­на.


- Але ж і п'ють оті дівча­та, біси батька зна як! - крик­нув Де­нис. -Мо­чить гу­би та ще й обітре ру­ка­вом, щоб в рот не по­па­ло ні кра­пельки. От ми то не так п'ємо.


І Де­нис на­лив чар­ку, бах­нув нею в гу­бах, на­дув що­ки і витріщив круглі очі на Со­ломію.


- Ой бо­же мій! Од­же ви­дуд­лять усю горілку! Ой, ла­яти­муть же нас ма­ти, аж в шку­ру не по­тов­питься. Геть! Дай сю­ди пляш­ку! Їй-бо­гу, ви­дуд­ли­ли вже більш як півпляш­ки, - ска­за­ла Нас­тя.


Соломія аж те­пер зга­да­ла про ба­бу Зіньку. Во­на обер­ну­ла го­ло­ву, ки­ну­ла оком на вікно. За дво­ром, йшла з церк­ви ба­ба Зінька.


- Ой бо­же мій! ба­ба Зінька з церк­ви йдуть! - аж крик­ну­ла Со­ломія і схо­пи­лась з ос­ло­на.


- Ой бо­же мій! пляш­ка на столі! Півпляш­ки горілки не ста­ло! Що ж я те­пер бу­ду ро­би­ти! - крик­ну­ла Нас­тя.


- Нічогісінько. Сядь та ру­ки згор­ни, - спокійно ска­зав Ро­ман.


- Ой Ро­ма­не, і ти, сер­це Нас­ту­сю! не кажіть же своїй ма­тері, що я оце бу­ла в вас, - ска­за­ла Со­ломія і про­жо­гом ки­ну­лась в сіни, че­рез другі сінешні двері вис­ко­чи­ла на задвірок і, не­на­че пти­ця, шуг­ну­ла в са­док, а з сад­ка чкур­ну­ла че­рез ого­род прос­то че­рез гряд­ки та й зник­ла в вер­бах. Нас­тя вхо­пи­ла ку­холь з во­дою і хотіла до­ли­ти пляш­ку.


- Не збав­ляй горілки, дур­на! - ска­зав Ро­ман і ки­нув­ся ви­ри­ва­ти в Насті з рук пляш­ку.


Хатні двері од­чи­ни­лись, і в ха­ту всту­пи­ла по­важ­на ба­ба Зінька. Во­на ста­ла на по­розі і тільки осміхну­лась.


- А що! бу­де вам те­пер од ба­би Зіньки. Ви­пи­ли ба­би­ну горілоч­ку та вже во­ди­цею до­ли­ваєте, - обізва­лась Зінька та все осміха­лась доб­рим лас­ка­вим осміхом. Во­на ми­лу­ва­лась пус­то­ща­ми мо­ло­дих.


- Ну-ну, сьогодні я ве­се­ла. Не бу­ду на вас гри­ма­ти. Один то­му час. Смійтесь, по­ки мо­лоді. Смійтесь, аби не пла­ка­ли, - ска­за­ла ба­ба Зінька, роз­дя­га­ючись.


- А навіщо то ви на­ки­да­ли насіння в сме­та­ну? Ма­буть, щоб смачніша бу­ла? Ото дуріли! Ото дуріли! Повісь, Нас­ту­сю, на стіні різку от на тих хлоп­чиків, щоб мені бу­ла на­пох­ваті! - ска­за­ла ба­ба Зінька, віша­ючи свит­ку на жердці.


Баба Зінька обер­ну­ла го­ло­ву до Нас­тусі і приж­му­ри­ла од­не око. Нас­тя осміхну­лась.


- Та це, ма­мо, на ме­не б тре­ба по­че­пи­ти иа стіну різку, бо то я роз­си­па­ла насіння в сме­та­ну.


- То й ти та­ка. як і во­ни! Го­ренько мені з ва­ми! - сміялась ба­ба Зінька, пог­ля­да­ючи на Ро­ма­на.


В той час Филін після ве­черні наз­дог­нав ба­тюш­ку на цвин­тарі і підсту­пив до йо­го. Филін лю­бив після ве­черні по­ба­ла­ка­ти з ба­тюш­кою та про­во­див йо­го до са­мо­го дво­ру, роз­мов­ля­ючи то про се, то про те.


Він роз­ка­зу­вав йо­му про свій не­давній сон. З своїми сна­ми він вже тро­хи об­рид ба­тюшці. Ба­тюш­ка тро­хи не засміявся і лед­ве вдер­жав­ся.


«Ну та й роз­но­си­лись сьогодні з своїми сна­ми», - по­ду­мав ба­тюш­ка, осміха­ючись крадько­ма.


- А це мені тра­пи­лась біда. Хтось ме­не, ба­тюш­ко, обідив: зак­ру­тив на моїй пше­ниці аж двад­цять зак­ру­ток, - в кінці усього ска­зав Филін, - що мені, ба­тюш­ко, ро­би­ти? Зба­ви­ло мені пше­ниці більше як сніп. Як ви ме­не по­ра­ди­те?


Батюшка знов осміхнув­ся.


- А що ж! Зак­рут­ки - це пус­та річ; це бабськї за­бо­бо­ни. Пок­ро­пи свя­че­ною во­дою ті зак­рут­ки та й виж­ни сміли­во, бо ті зак­рут­ки - пус­те діло: во­ни тобі не пош­ко­дять. Ад­же ж ти не маєш на селі во­рогів, то й не бійся нічо­го. Це, пев­но, хтось хотів по­жар­ту­ва­ти та насміятись з те­бе.


- А хто йо­го зна, ба­тюш­ко! Дав­ненько жи­ву на світі, то, мо­же, й во­рогів на­жив. Де вже про­жи­ти без во­рогів? - обізвав­ся Филін.






V



Настала осінь. Вже й Се­ме­на ми­ну­ло. Сли­ве що­ве­чо­ра Со­ломія сподіва­лась, що Ро­ман прий­де до неї з ста­рос­та­ми. Во­на щод­ня при­би­ра­лась, розчісу­ва­ла свою дов­гу ко­су, запліта­ла в дрібуш­ки. Що­ве­чо­ра во­на надіва­ла на го­ло­ву чер­во­ну стрічку, заквітчу­ва­ла го­ло­ву квітка­ми та барвінком. Тільки бу­ло вве­чері над­ворі за­гав­кає со­ба­ка, в Со­ломії і в душі по­хо­ло­не. Со­ломія зран­ку до ве­чо­ра співа­ла пісні за ро­бо­тою та все жда­ла Ро­ма­на, а Ро­ман не­на­че зу­мис­не га­яв­ся та все не при­хо­див.


«Ой бо­же мій! співаю я, співаю, та й досі не доспіва­лась до своєї долі… І ве­се­ло мені, і чо­гось сум вже на­ля­гає на моє сер­це, - ду­ма­ла Со­ломія, пе­респівав­ши не од­ну пісню за ро­бо­тою, - і чо­му він не йде з ста­рос­та­ми? І навіщо він ме­не му­чить? І чо­го він ба­риться?»


Аж пе­ред пок­ро­вою Ро­ман прий­шов з ста­рос­та­ми до Со­ломії. І Филін, і йо­го жінка Мок­ри­на не­на­че вже жда­ли Ро­ма­на. Со­ломія по­ти­хеньку ска­за­ла ма­тері, що Ро­ман має на думці її сва­та­ти; ма­ти не втерпіла і ска­за­ла по­ти­хеньку Фи­ло­нові. Як Ро­ман увійшов у ха­ту з ста­рос­та­ми, Филін і Мок­ри­на привіта­ли йо­го щи­ро, як рідно­го си­на. Со­ломія бу­ла уб­ра­на, не­на­че в яке свя­то: во­на, оче­ви­дяч­ки, сподіва­лась ста­ростів.


Соломія бу­ла та­ка ра­да, та­ка ве­се­ла, що тро­хи не за­ве­ла пісні пе­ред ста­рос­та­ми. Во­на біга­ла, веш­та­лась, ви­нес­ла ста­рос­там руш­ни­ки, знов побігла в сіни, знов вер­ну­лась в ха­ту і ніяк не мог­ла всто­яти на од­но­му місці. Вже ста­рос­ти сіли за стіл за­пи­ва­ти мо­го­рич і роз­ба­ла­ка­лись з Фи­ло­ном. Мок­ри­на по­ра­ла­ся ко­ло печі, го­ту­ва­ла ве­че­рю, а Со­ломія все веш­та­лась по хаті, то скла­да­ла в скри­ню хуст­ки, то знов їх навіщось вий­ма­ла, не­на­че гра­лась ни­ми.


- Сідай, доч­ко, з ва­ми та за­пий мо­го­рич, - ска­зав батько до Со­ломії, - годі тобі веш­та­тись по хаті. Не­хай вже ма­ти по­рається.


Соломія прис­ту­пи­ла до сто­лу і ки­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на. В неї очі не­на­че горіли. Во­на взя­ла чар­ку в ру­ки, при­гу­би­ла і нес­подіва­но зап­ла­ка­ла.


- От тобі на! - ска­зав батько. - Чи од щас­тя, чи

Відгуки про книгу Не той став - Нечуй-Левицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: