Не той став - Нечуй-Левицький

«Одже го­лос мені по зна­ку! - по­ду­ма­ла ба­ба Зінька, прис­лу­ха­ючись під две­ри­ма до го­ло­су. - Але чий же це го­лос? Ніяк не впізнаю. Яко­гось гос­тя бог пос­лав».

Баба Зінька од­чи­ни­ла хатні двері. Прос­тор­на світли­ця бу­ла освіче­на ду­же яс­но че­рез причілко­ве вікно. За сто­лом сидів смуг­ля­вий, дов­гоб­ра­зий та су­хор­ля­вий чо­ловік. Сон­це си­па­лось в вікно на йо­го спи­ну; смуг­ля­вий вид не­на­че мрів у сутінку; і тільки ви­раз­но світи­лись кінчи­ки дов­гих товс­тих вусів, котрі ніби бу­ли об­си­пані сон­цем.

Роман сидів на лаві, ко­ло самісінько­го сто­ла, спер­шись обо­ма ліктя­ми на стіл.

- Добридень вам! - ска­за­ла ба­ба Зінька, став­ши се­ред світлиці. Во­на дов­генько при­див­ля­лась, приж­му­рю­ва­ла свої старі очі і впізна­ла Фи­ло­на Че­чо­та.

«Ото ди­во! Тільки що бу­ла в ме­не про­мов­ка про доч­ку, а це й сам батько шусть до ме­не в ха­ту! Це не­дур­но! Не­на­че знав Филін, що я хо­ди­ла на розвідки до ба­тюш­ки та роз­пи­ту­ва­ла про йо­го доч­ку. Це не­дур­но. Це во­но про­ти чо­гось!»

Филін встав і прис­ту­пив на ступінь до ба­би Зіньки. Ви­со­кий надміру, тон­кий ста­ном, Филін був ще ви­щий од ба­би Зіньки і тро­хи не чер­кав­ся тім'ям об сво­лок. Йо­го чорні, нез­ви­чай­но гострі й блис­кучі очі впа­ли не на Зіньку, а ви­ще за Згаьчи­ну го­ло­ву, десь на верх мис­ни­ка. Филін, роз­мов­ля­ючи, ніко­ли не ди­вив­ся лю­дям в вічі, а все ки­дав очи­ма не­на­че в по­рожній простір, втуп­лю­вав їх в повітря, не­на­че при­див­ляв­ся в да­лечі до тих лю­дей та подій, про котрі він лю­бив час­то оповіда­ти.

Филін був ду­же бо­гомільний. Він хо­див до церк­ви і на служ­бу, і на ве­чер­ню, і на ут­ре­ню, при­хо­див до церк­ви ще раніше за ба­тюш­ку. В церкві Филін ста­вав ко­ло са­мо­го іко­нос­та­са, га­сив завсіди став­ни­ки й свічки, зри­вав ґно­ти на свічках своїми чор­ни­ми пуч­ка­ми, зри­вав по­ма­леньку, не ха­па­ючись, не­на­че ро­бив яке свя­те діло. Зірве гніт з свічки, гніт ще го­рить або тліє в пучці, а Филін спус­кає ру­ку вниз по­ма­леньку, не­на­че огонь йо­го й не пе­че, ніби в йо­го пальці залізні, як щипці або да­вильця, а потім не ки­дає ґно­та до­до­лу, а ніби пок­ла­де на по­мос­ти, ще й нас­топ­че чо­бо­том. Филін ду­же лю­бив роз­ка­зу­ва­ти про гроші, що го­рять в землі, про за­ко­пані скар­би, про відьом, про зна­хурів, про не­чис­ту си­лу та про свої сни, роз­ка­зу­вав, що сам на свої очі ба­чив уночі ті усякі чу­да, ба­чив, як го­рять на «діянія» гроші, ба­чив відьом, ба­чив не­чис­ту си­лу.

Филін був гор­до­ви­тий чо­ловік, не лю­бив, як хто не йняв віри йо­го оповідан­ням, сер­див­ся і навіть гри­мав. Роз­ка­зу­ючи про всякі чу­да та стра­хо­ви­ща, він ба­га­то прибріху­вав, але лю­де йня­ли йо­му віри, а най­більше ба­би та мо­ло­диці. Він ча­сом за­хо­див до ба­би Зіньки і лю­бив роз­ка­зу­ва­ти їй про усякі чу­да. Ба­ба Зінька бу­ла ду­же вваж­ли­вою йо­го слу­хач­кою. Лю­бив слу­ха­ти йо­го оповідан­ня і Ро­ман, хоч і пос­терігав де­які йо­го брехні.

- Чи це ви, Фи­ло­не? а я про­ти світу вас і не впізна­ла.

Баба Зінька, привітав­шись з Фи­ло­ном, поп­ро­си­ла йо­го сісти за стіл, а са­ма ски­ну­ла з се­бе сви­ту, повіси­ла на жердці і сіла про­ти Фи­ло­на на ос­лоні.

«Сам бог по­си­лає до ме­не оце Фи­ло­на. І не ду­ма­ла й не га­да­ла про йо­го, а він вже си­дить тут у ме­не за сто­лом і не­на­че ме­не жде… Це во­ля бо­жа. Со­ломія бу­де моєю невісткою», - ду­ма­ла Зінька, пог­ля­да­ючи на Фи­ло­на.

Бабі Зіньці страх як хотілось ска­за­ти Ро­ма­нові, що во­на при­нес­ла доб­ру звістку про Со­ломію, хотілось втіши­ти зас­му­че­но­го хлоп­ця, та во­на при Фи­ло­нові му­си­ла мов­ча­ти про це діло, аж язи­ка собі при­ку­си­ла.

«Ой ска­жу, ой не ви­дер­жу!» - ду­ма­ла ба­ба Зінька.

Вона зу­мис­не гля­ну­ла на Ро­ма­на ду­же ве­се­ли­ми очи­ма. Очі аж ніби сміялись.

«Може, Ро­ман хоч до­га­дається, що я при­нес­ла ве­се­лу звістку. Ой ска­жу! Ой не втерп­лю! А! І чо­го це не в доб­рий час при­нес­ло цього Фи­ло­на? Ой ли­шеч­ко! Аж сам язик лізе з ро­та!»

І ба­ба Зінька зу­ба­ми при­щик­ну­ла язи­ка: во­на та­ки вміла гнуз­да­ти цього пруд­ко­го бабсько­го ко­ня.

- Де це ви, Зінько, бу­ли? - спи­тав Филін.

- Оце хо­ди­ла до ба­тюш­ки по­ра­ди­тись про праз­ник ми­ро­но­сиць… - Чи доз­во­лив же ба­тюш­ка справ­ля­ти праз­ник? - спи­тав Филін.

- Спочатку чо­гось тро­хи ніби пох­ню­пив­ся, чо­гось за­ша­му­тав­ся, а потім, як по­ча­ла я роз­ка­зу­ва­ти йо­му, що мені сни­лась ма­ти, він зго­див­ся і поб­ла­гос­ло­вив, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- От і доб­ре! І в нас бу­де, як і в лю­дей. А то все якось старі зви­чаї пе­ре­во­дяться, а це не­доб­ре, - обізвав­ся Филін.

- Авжеж не­доб­ре, - ска­за­ла Зінька і роз­ка­за­ла Фи­ло­нові, як їй вже вдру­ге сни­лась ма­ти.

- Кажете, що вам уже вдру­ге сниться ма­ти. А це не­дав­но й мені прис­нив­ся та­кий див­ний сон! - про­мо­вив Филін.

Саме в той час рип­ну­ли хатні двері. В ха­ту увійшов Де­нис, поз­до­ров­кав­ся і по­чо­лом­кав­ся з Ро­ма­ном. Зінька поп­ро­си­ла йо­го сісти. Де­нис сів на лаві по­руч з Ро­ма­ном.

Филін ско­са пог­ля­нув на Де­ни­са: він був сер­ди­тий, що Де­нис пе­ре­бив йо­му роз­мо­ву. Филін не лю­бив Де­ни­са, пос­терігав, що Де­нис не йме йо­му віри, що й по­за очі сміється з йо­го. Филін на­су­пив бро­ви, але знов роз­по­чав своє оповідан­ня.

- Снилося мені оце не­дав­но, що ніби прий­шов до церк­ви з ба­тюш­кою вдвох. Ба­тюш­ка од­ми­кає двері, а я стою ко­ло йо­го. Од­чи­нив він двері, ко­ли див­люсь, церк­ва повнісінька ме­ду. Увесь поміст за­ли­тий ме­дом до самісіньких східців ко­ло іко­нос­та­са. Мед усе при­бу­вав, як во­да в річці вес­ною. Жов­та, чис­та па­то­ка аж лис­нить про­ти сон­ця. Див­лю­ся я, мед вже ллється че­рез поріг. «Ото шко­да, що не­ма в що зби­ра­ти! - ка­жу я. - Про­па­де ба­га­то ме­ду: поллється у цвин­тар». А ба­тюш­ка десь ніби за­ка­чав ру­ка­ви, та да­вай при­гор­ща­ми зби­ра­ти мед, та ви­ли­ва­ти на­зад у церк­ву. А я ніби й собі по­за­су­ку­вав ру­ка­ви, та все ха­паю той мед при­гор­ща­ми, та ви­ли­ваю у церк­ву. А мед все при­бу­ває та при­бу­ває, вже че­рез поріг річкою ллється. Та на то­му я й про­ки­нув­ся.

- Ото див­ний сон! Скажіть! Ой гос­по­ди! І про­ти чо­го б той сон снив­ся? - обізва­лась Зінька.

Денис торк­нув ліктем Ро­ма­на. Ве­селі Де­ни­сові очі ніби ре­го­та­лись. Де­нис гля­нув на Ро­ма­на, Ро­ман осміхнув­ся.

Филін на­су­пив бро­ви, ки­нув очи­ма на Де­ни­са і впізнав по йо­го очах, що той сміється. Филін ще гірше на­су­пив­ся: товсті, густі бро­ви не­на­че по­кор­чи­ло, го­лос став по­важніший і навіть тро­хи