Не той став - Нечуй-Левицький
- Чи спроможешся ж ти встигнути з цим ділом до великодня, бо неділя мироносиць всього через два тижні після великодня; треба поспішати, - сказав отець Гарасим.
- Знаю, батюшко, знаю. Будемо поспішати. Піду сама по хатах, пошлю сестру Марусю, пошлю старостиху та ще кількох молодиць. Будемо збирати і гроші, пашню, і борошно, хто що дасть. Будемо пашню продавати, то, може, і набіжить до великодня ще на півсотні. А ви же, батюшко, замовте майстрів, щоб починали кіот та образ. Оце я й гроші вже взяла з собою.
Зінька витягла з рукава хусточку, вив'язала з узла бумажки і поклала на стіл перед батюшкою. Вид її став ще веселіший. Вона знов сіла на канапці, почуваючи потребу побалакати з батюшкою.
- Кого ж ти думаєш посилати по селі? Хто буде за побірниць?
- Та поперед усього саму себе пошлю, батюшко! - сказала Зінька осміхнувшись. - Та старостиху, та свою сестру.
- Може, пошлеш Варку Колодиху? Вона богомільна і щонеділі ходить до церкви.
- Вона, батюшко, й богомільна, але я її не пошлю за побірницю. Вона й до церкви усе ходить, але… Ні-ні, не її я пошлю.
Зінька запикнулась: вона була неосудлива і не хотіла судити Варку, та ще й перед батюшкою.
- Може, стару Гришиху? - спитав отець Гарасим.
- Ні-ні, не її, батюшко!
Зінька тільки похитала головою кільки разів, але не сказала, через що вона не хоче посилати Гришихи: Гришиха була дуже лиха, осудлива, ще й любила хилити горілку.
- То посилай кого знаєш. Ти вже лучче знаєш людей, та ще й молодиць, ніж я.
- Я пошлю вартних… - сказала Зінька, і вид її став поважний.
Вона трохи помовчала: думала, як би розпитати батюшку про Соломію, з чого почати, щоб і довідатись про Соломію, і не осудити молодої дівчини. Думала баба, думала, як би так хитро, мудро й непримітно перескочити од святих мироносиць до Соломії, щоб не було знать і сліду, але нічого хитрого не надумала та й плигнула одразу, як у провалля, і спитала просто:
- В вас, батюшко, служила Соломія, - почала Зінька.
- Чия це Соломія?
- Та Чечетова Филонова ж. Здається, вона в вас рік вибула? Чи робоча вона, батюшко?
- А що? Може, твій Роман надумався її сватати?
- Та… - сказала Зінька і махнула рукою на повітpi, - чи думає, чи не думає, а так, трохи йому впала в очі. А вона якась стрибка та проворна.
- Та вона проворна: це правда, але, сказати по правді, дуже робоча, робить діло швидко, скрізь встигне; що не загадай - скрізь увинеться. Та й на вдачу вона добра, не сердита.
- Ой батюшко! А я боюсь, що вона дуже вже любить ті співи, танці та смішки. Крутілка, та й годі!
- Це не вадить, бо вона молода. Адже ж, Зінько, і ти колись співала та крутилась, як була молодою.
- Ой, співала! Нема що казати, - промовила Зінька осміхаючись.
Вона махнула рукою і потім поклала руку на коліно. На білій свиті її здорова, як у чоловіка, рука з дуже довгими товстими пальцями чорніла, неначе вилита з заліза.
- Соломія, бабо, з таких, що «на улиці перед веде, а на полі серпом гуде», як приказують люде: вона з півроку була в мене за няньку, а півроку за куховарку. Дітей вона добре гляділа й жалувала. Видко, що вона серцем добра, хоч і крутілка, як ти кажеш.
Зінька встала, випросталась на цілий свій зріст. Намітка на плечах загойдалась. Встав і батюшка. І здавалось, що не батюшка випроваджує Зіньку, а поважна Зінька випроваджує з своєї господи отця Гарасима.
Зінька узяла в свою кремезну руку невеличку сухорляву білу руку отця Гарасима, поцілувала й розпрощалась.
- Ну, боже тебе благослови! Господи пострічай! Дай боже час добрий! - сказав на прощанні отець Гарасим,
- Ой, великий спасибі вам, батюшко, за те, що ви мене втішили за Соломію! Ой господи мій, як я боюся за свого Романа! Так мені його шкода, так жаль, як не було жаль ні одного сина. Ні одна дитина не горнулась так до мене змалку, як він. Чи було пораюсь в хаті, чи полю на огороді, він все коло мене, слідком ходить за мною і не оступається від мене. Як було полю грядки, або підсапую капусту, або підгортую картоплю, він усе слідком ходить за мною та все питає: «Чи не винести вам, мамо, води? може, ви пити хочете? може, вам хліба вкраяти та винести?» А як було в неділю ляжу спочивати під причілком на призьбі, то він вирве здорову, як сито, лопушку, сяде коло мене в головах та й каже: «Спіть, мамо, а я буду од вас одганяти мухи». Ій-богу моєму, правду кажу! Ой, коли б не була Соломія лиха та ледача! Боюся за сина, більше як за себе. Шкода мені буде мого Романа.
- Не бійся. Зінько, не бійся! - сказав отець Гарасим на прощанні,
Баба Зінька не вдоволилась тим, що їй говорив батюшка про Соломію. Вона зайшла ще до матушки, нібито побалакати, вийняла з пазухи в хусточці незвичайно здорового цукрового гороху, щоб нібито похвалитись, і дала матушці на насіння, а тим часом в розмові поміж горохом, маком та капустою довідалась, що за людина - Соломія. І матушка хвалила Соломію. Зінька розпрощалась і вийшла з хати. Вона була така рада, така рада, неначе того дня був Великдень. В баби неначе й ноги стали молоді. Вона не йшла додому, а ніби самі ноги несли її. Люде, стрічаючись з бабою, аж дивувались, чого це завсіди поважна Зінька так швидко чимчикує вздовж улиці, і така веселенька, неначе тільки що випила в когось в гостях чарочок зо три горілки з стрючкуватим перцем.
- Що це таке сталося з бабою Зінькою? - говорили молодиці оглядаючись. - Йде так швидко, трохи не підскакує, ніби от-от пісні заведе серед улиці!
А баба Зіня раділа за свого Романа.
«От буде радий Роман! Піде його смуток на очерета, на болота та на пущі», - думала баба, несучи додому радісну звістку для Романа.
IV
Зінька прийшла додому, увійшла в сіни. Чує вона, в хаті