Не той став - Нечуй-Левицький
- Ох сину! засилай ти старостів до якої іншої.
- Як не до неї, то й ні до кого, - сказав син і все дивився в вікно: він знав, що Соломія не припаде їй до вподоби.
- Ой, подумай, сину, попереду, та гаразд подумай! Соломія - крутілка. Не хотілось би мені таку крутілку за невістку брати.
- Чого ж вона, мамо, крутілка? Вона тільки проворна та жвава.
- Ой сину! з тих крутілок не виходить добрих хазяйок, - сказала мати, і її голос став трохи смутний.
- Коли ж я, мамо, і люблю її за те, що вона проворна. Хіба воно гарно, як дівчина сидить, як пень, а ходить, як сонна. Така й роботу робитиме, мов сонна.
- Та воно, бач, так, але мені здається, що Соломія а таких, що крутиться, вертиться й берега не держиться. Вона аж надто вже проворна: не ходе, а бігає та шугає, мов та птиця, не говоре, а лящить, верещить, аж одляски йдуть. Ох сину! думай та й добре думай, бо тому один час.
Стара мати аж зітхнула, оббираючи картоплю. Журба імлою впала на сині Романові очі. Він підвів свої тихі очі, глянув на матір і вийшов з хати. Впав смуток і на материні очі. Вона перестала оббирати картоплю, підвела очі на образи і неначе в бога просила поради.
«Ох, кого ж це він задумав брати? Кого він оце приведе в мою хату? Якусь дзиґу, якусь крутілку, голосну, як дзвін, крикуху, тарахкотілку. А я люблю спокій, щоб в хаті було тихо».
Увійшла в хату Настуся і почала роздягатись. Вона глянула на матір; мати сиділа така задумана та смутна, що Настусі аж кинувся в вічі її смутний вид, насуплені брови, густі рядки зморшків на похиленому чолі.
«Ой боже мій милий! - думала стара Зінька. - Багато невісток я маю, і всі вони як люде, а цей приведе в мою господу непосидящу, летючу невістку, неначе ту лісову птицю впустить в мою хату, що шугає по хаті, б'ється в вікна, аж шибки дзвенять. І вона житиме в моїй хаті до моєї жизності…»
- А! цц! - промовила Зінька голосно, ще й цмакнула губами.
«Як би мені бажалось, щоб мій Роман, сам тихий, як голуб, взяв в мою хату невісточку, як сизу зозулю, тиху та покірливу та роботящу, щоб вона мені й до помочі стала, і мене послухала, і доглядала мене на старості літ», - думала Зінька.
- А! цц! - знов промовила голосно Зінька, не здержавши своєї досади.
Дочка скоса глянула на матір.
«Що це сталось з матір'ю? Щось думає нишком таке, що аж цмакає голосно».
«Ой боже мій милий! Чи стати мені синові на дорозі, чи ні? Шкода й сина, шкода й себе… Треба людей попитати, чи не лиха, чи робоча Соломія. Не дай господи, як ще буде сердита, лінива та лиха: не люблю я того лінивства, бо сама зроду робоча! Шкода мені Романа. А він же в мене такий тихий та слухняний, хоч в вухо бгай!» - думала стара.
- А! цц! горенько мені! - знов не вдержалась стара і голосно промовила ці слова.
- Мамо! чого це ви акаєте та цмакаєте? Ви щось думаєте? - спитала Настуся в матері.
- Ат, дочко! Не питай, бо стара будеш. Я стара, то в мене й думок багато в голові.
«А! боже мій! - подумала Зінька. - Не до вподоби мені ота Соломія. Треба людей про неї розпитати. Вона служила в батюшки; треба буде побігти до його та розпитати. Хто ж лучче знає про неї, як не матушка».
В неділю по обіді Зінька вийшла до молодиць посидіти та побалакати. Молодиці сиділи на призьбі коло однієї хати довгим рядком, а декотрі посідали проти них на траві, підобгавши ноги. Зінька пішла до їх і примостилася на камені, котрий лежав коло самісінького порога.
Хитро та мудро, здалеки вона завела розмову про Соломіїного батька Филона, а далі ніби так собі, випадком, почала розпитувати й про його дочку Соломію. Деякі молодиці хвалили Соломію, декотрі гудили: одні говорили, що вона робоча, другі казали, що вона гуляща, дуже любить крутитись з хлопцями та реготати.
- Ой господи, яка вона пустотлива! Ще й змалку була така! - говорила одна молодиця. - Було перу сорочки в березі, а Соломія купається з дітьми та влове жабу, візьме в руку, підніме вгору та й ганяється за голими дітьми. А ті, голісінькі, тікають аж на вигін. Було в моїй клуні з хлопцями все горобці дере та через рів плигає, не сказати б хлопець.
- А як було пасе коні вкупі з хлопцями, то сяде на коня та й ганяє на коні по полі, неначе парубіяка. Ніхто не сказав би, що то дівчина! Хлопець, та й годі! - говорила друга молодиця.
- А як збереться улиця під моїм огородом, то тільки її й чути: регоче та співає, співає та дуріє! Тільки її й чути! - говорила одна стара бабуся.
Зінька аж зітхнула, що Соломію більше гудили та судили, ніж хвалили.
«Вже нехай Роман вибачить, а Соломії я не візьму до себе в хату за невістку, - думала Зінька, вертаючись додому. - Ох, шкода мені сина!»
Зінька прийшла додому. Роман стояв у дворі, спершись на тин і втупивши очі в бездонне небо. Стара мати поралась в хаті, заходилась варити вечерю. А син все стояв на одному місці та дивився в далеч, неначе шукав поради в синього неба.
«Ой, журиться мій Роман, журиться! - думала стара, виглядаючи в вікно. - І роботи з його нема, і все ходить та сумує, мов з-за угла прибитий. Шкода сина, шкода й себе! Соломія служила в батюшки і вибула рік. Піду ще до батюшки та розпитаю про неї. В кого вже допитатись правди, як не в його? Та треба йому розказати і про мій сон… Ох, який страшний сон!»
- А що, сину! Чи думав ти? Чи надумався, чи, може, вже й передумав? - спитала Зінька солоденьким голосом в Романа, неначе хотіла піддобритись та підлеститись до сина.
- Думав я, мамо, думав, але ніколи не передумаю. Або до Соломії буду слати старостів, як ви поблагословите, або ні до кого.
Зінька важко зітхнула й голову похилила. Син так само засмутився.
- Потривай ще трохи, сину! Ще буду в людей питати, - перегодя обізвалась мати.
- Нема, мамо, чого й питати. Я знаю Соломію. Не думайте,