Ціна помилки - Баркалов Руслан

Разом із тим ціла низка інформації. Тепер вчителеві стало важко утримувати в собі образ всезнаючого. У них, бачите, тепер інтернет все підкаже. Ну, що ж – таке життя. Час рухається в перед. Нічого не стоїть на місці.

Глава 1

Олена Кирилівна вийшла з дому (вона завжди виходила вчасно) і не спішуючись пішла дорогою. Вона мало коли появлялася на вулиці аби з кимось побачитися чи про щось поговорити. Весь її час забирали чужі діти, котрі приходили, прохали про різні репетиції, підказки, пояснення. "Якщо свій десь далеко і вже не потребує мене – то даруватиму тепло тим, що є потребують цього тут і зараз" — говорила часто.

Вона йшла по дорозі на роботу і роздумувала. Її турбувала одна-єдина думка – де ж її Радик. Чим він там насправді займається?! Той самий Радик, котрий ще так не давно бігав маленьким і плакав коли відлітали пташки. Котрий любив старого сірого котика і готовий був ділитися з ним своїм сніданком. Котрий так незграбно робив тут перші кроки, вчився говорити перші слова. А тепер він десь далеко, на іншому континенті. Весь поринув у свої проблеми, що мало коли дзвонить.

– Добрий ранок Олена Кирилівна! – почулося за плечима.

– Добрий дівчатка! – якось, ніби, автоматично відповіла вчителька. Вона звикла, що з нею вітаються мало не всі діти містечка – А ви куди так ранком?

– Я до мами на роботу, а Ліна в магазин. А ви на роботу?

– Так, на роботу! – відповіла жінка. Її голос завжди був спокійним, тихим, врівноваженим – Ну а ви готові до школи вже?

– Так, а ви у нас будете цього року?

– Звичайно що буду. А чому б мені не бути! Чи ви не хочете?

– Ні, хочемо! З вами добре! Є с ким пожартувати, поговорити…

– О так – здихнула вона.

Їх наздогнала якась жінка. Це була Лариса Миронівна, мама однієї із дівчат – Ліни. Вона працювала бухгалтером у цьому містечку. Вона добре знала маму Радика і була з нею доброю подружкою.

– Привіт Оленко! Ти куди?

– На роботу! А ти чого так ранком?

– Ще маю забігти в магазин з малою. Хочу що не будь купити дитині. Сама розумієш – цілий день на роботі. А ти як? Малий твій як?

– Та нічого, добре! Обіцяв приїхати. Але не знати коли – відповіла мати Радика.

– Ой, Оленко! То вже маєш доброго сина! А ще не одружився там?

– Ні. Він взагалі давно дзвонив. Сказав пару слів і все. Каже що роботи багато…

– Так ми дивились фільм. Він там знімається! — і вона повернулась до дочки – Правда Ліна?

– Ага – якось без емоційно відповіла та.

– Ти пам'ятаєш Радика? Як він тебе до садочку водив!

– Мамо! – почала пробурчати Ліна.

Звичайно, що так. Як же вона могла забути його. Хоча з того часу проминуло вже більше дванадцяти років. Вона тоді ще була дуже маленькою. А він уже був у десятому класі.

Вона пам'ятала його ще від тоді. Від того першого разу коли він тягнув її за руку додому а перед тим майже витягнув з під коліс автомобіля. Він був для неї тоді не просто сусідом. Але всім. Так, він не бачив маленької Ліни, він не бачив з-заду пари зелених оченят, що слідкували за ним впродовж наступних років. В серці щось ніби вкололо. Це була згадка. Але згадка чого? Звичайний сусід. Але напевно, що було все далеко не так…

Вони йшли дихаючи і насолоджуючись ранковим повітрям.

Розмова, розмова, розмова… А що вона в собі таїть? Що таке розмова? Проста потреба комунікації чи може це могутня зброя у вмілих руках? Що це – простий спосіб передання інформації? Що таке інформація? Для чого її передавати? Хіба розмовою не можна проявляти тиск? Можна! Можна і використовувати сказане проти співрозмовника! А інформація це спосіб маніпуляції. Можна також і пускати потрібну комусь інформацію про якусь подію чи якусь думку про щось в руслі якому потрібно. Отже, ми завжди підпадаємо під шантаж, підступ, брехню і обман з боку інших?! Можливо!

Але Олена Кирилівна чомусь зараз так не вважала. Не вважала так і її співрозмовниця. Вони просто спішили кожна в своє, обмінюючись фразами. І цим просто виявляли потребу комунікації.

Мама Радика була хорошим вчителем. Вона завжди підтримувала дітей, ставала в оборону на педрадах, присвячувала їм свій час. Таких людей мало. Вона ставила завдання навчити дитину а не просто перебути урок.

Свого часу, коли ще Радик був у школі багато хто поговорював, що вона протягувала його і що з цього нічого доброго не буде. Однак, зараз вона згадувала ті хвилини з усмішкою. "Ну для чого мені фізика – згадувала вона – Він не раз мені говорив. І правда. Нащо ? І що з того, що все знатиме якщо не зможе себе знайти в цьому житті?

Глава 2

Був вечір. Олена Кирилівна лягла в ліжко але спати не хотілося. Вона ввімкнула телевізор. Там йшов якийсь пригодницький фільм про життя на далекому острові.

В одному із головних героїв вона впізнала свого Радика. Він був увесь у гримі. Майже не впізнати. Але все ж щось є таке що дозволяє впізнати мамі свою дитину навіть під гримом. Він був неповторним. Це був ніби чужий їй, не знаний хлопець. Молодий чоловік який блискуче виконував свою роль. На неї з екрану дивився не її маленький, безпомічний Радик а зовсім чужий, мужній, серйозний Радимир Воловський.

Він щойно вийшов на великий екран. І це було щось цілком нове. Не перевершене. Фільм розказував про життя на безлюдному острові двох молодих людей, хлопця і дівчини котрі вижили після бурі. Півтори години Олена Кирилівна милувалася своїм сином. Вона аж забулася. Це був для неї напевно найбільший подарунок за всі роки від коли вона не бачила його.

Вона додивилася його до кінця. (що було вкрай не часто. Пані Олена любила засипати під час перегляду фільму). Потім вона переключила на інший канал. Там були новини. В короткому огляді показали знову Радика.

Потім вона тихо заснула…

Скільки води сплило у море з часу, коли Радик поїхав до Києва. Так, він часто дзвонив, писав додому але то було лише маленькими точковими промінчиками. Багато хто уже почав забувати Радика. Тай сам Радик ніби був радий цьому, що його по троху забували. Він ніби навмисне, що раз то менше давав про себе знати. Все більше часу не дзвонив ніби даючи зрозуміти, що не хоче аби про нього згадували. Втім, були на те і особисті причини. Багато хто тепер з ним був би радий і поговорити, і зустрітися, і навіть порозумітися. Але тепер цього йому не треба було. Тепер він став іншим.

Мати Радика часто його просила приїхати. Вона боялася за свого сина. Але не перечила йому. Колись вона часто його діставала різного роду питаннями. І от тепер все саме за себе сказало. Їй було приємно бачити свого сина .

Глава 3

Олена Кирилівна сиділа в учительській і щось записувала у журналі. Вона, як і кожен вчитель перед початком року, розробляла календар тем на перше півріччя. За вікном стояла тепла, сонячна погода.

В коридорах панулава мертва тиша. Така тиша часто може наводити на людей якусь паніку чи страх. Але пані Олена була вже старшим вчителем і тиша в шкільних коридорах для неї була не вперше.

В якусь мить її ніби хтось легенько торкнувся рукою. Вона підвела очі, оглянулась, перебігла очима по кімнаті і нікого. "Дивно – подумала про себе Олена Кирилівна – якесь відчуття таке". Вона спробувала повернутись до своєї роботи. Однак, чомусь не йшло.

Вона сіла і вирішила просто відпочити. Думки полинули туди десь назад. Кудись в далеке минуле. Туди, коли була ще молода, коли тут бігав її маленький Радик. Спогади самі собою лізли в голову і переходили прожитими картинами перед очима. Пригадувалися моменти із життя. Ті моменти, котрі були найяскравішими. А всі вони були унікальними для неї.

В цей момент хтось тихо зайшов в учительську і став позаду неї. В такій тишині, яка панувала там, можна було почути не лише чиїсь кроки але й дихання, політ мухи і навіть власні думки. Олена Кирилівна не оберталася. Вона і далі заглиблена в роздуми щось писала. Хтось стояв позаду і мовчки чекав. Пані Олена напевно і не помітила, що за нею слідкує пара чиїхось очей.

Нарешті вона закінчила свою роботу і повернула голову в сторону істоти котра стояла позаду. Це стояла Ліна. Дівчина аж здригнулась ніби від страху, коли Олена Кирилівна повернула голову в ї сторону.

– Привіт Ліночко! Ти давно стоїш? – спитала вона якось так тихо, ніби по материнському, наче до власної дитини зверталася.

– Ой, вибачте.. я.. ні.. – зніяковіла дівчина – Просто зайшла випадково…

– Ну то може ти чогось хотіла? – знову спитала пані Олена – Щось сталося?

– Та ні, нічого – якось збентежено відповіла та. А якби пані Олена знала правду. Боже правий, щоб це було. Та ні. Це не можливо. Це не реально. Вона навіть боялася подумати про таке. Навіть страшно подумати, що могло б бути після такого. Що насправді вона не просто так прийшла. Що її мучить одна постать

– А ви не ідете додому?

– Зараз, збираюсь… Ах, то ти вирішила мені скласти компанію?! Мені приємно!

– Так, якщо ви не проти – зам'ялася дівчина. А подумки: "О боже, вона мало мене розколола. Господи, що буде якщо щось не те скажу?..."

– Ну тоді ідем – мовила Олена Кирилівна – А знаєш я …

І вони поволі покинули стіни школи.

Олена Кирилівна була цікавим викладачем. Вона завжди знала чим варто зацікавити учнів. Завжди вишукувала щось нове, щось не стандартне. Вона розповідала Ліні про свої молоді роки, про те, як хотіла стати великою викладачкою і як народився Радик…

Сонце було високо. На дворі була гаряча пора. Це був кінець серпневих, теплих, літніх днів. Днів, коли дерева набирають перших осінніх барв на свої листочки, коли трава стає менш яскравого кольору, коли у повітрі починає пахнути осінню.

Глава 4

"Кава, і ще одна кава і можна іти працювати" – думав Радик сидячи за столиком на знімальному майданчику. Звичайно, більшість акторів йшла обідати в найближчі ресторани. Але це аж ніяк не стосувалося Радимира. Він ніколи не старався кудись піти. Навпаки, майже весь час проводив на площадці. Завжди готовий до нового кадру. Дехто з колег навіть заздрили молодому таланту. Його замкнутість приковувала до себе увагу. Не одна красуня з майданчику бажала б закрутити з ним хоча б кількаденний роман. Молодий, красивий, розумний, з почуттям гумору – чого іще треба. Але ж ця його замкнутість.

Дехто навіть пробував розговорити хлопця. Але все було марним. Радик вміло відходив від питання, коли мова підходила до питань якихось відносин чи будь-чого пов'язаного з цим.

Стейсі чи не єдина жінка, котра могла розкрутити Радика на якусь розмову.