Ціна помилки - Баркалов Руслан

Це рух назад. Коли ти рухаєшся назад – ти приречений… Але чому? Хто я? Чому все так виходить? Зрештою, одні питання. А відповідь…. Її нема.. просто нема… Але ж я її любив! Може я і не приділяв так часу як потрібно. Але любив! Я хотів це для неї… Чому ж вона так зі мною … Боже мій! Що зі мною? Хто я? Як далі?! …". Питання котрі вбивали. Хлопець тратив по трохи сили. Він розумів, що якщо не зміниться нічого – то так довго він не протягне. Сили покидали. Ці відчуття, що ти нікому не потрібний знищували будь – яке бажання працювати далі. А навіщо? І справді навіщо коли ти один!?

Небо вкривали хмари. Густі хмари. Знову сум. Знову біль. Знову спогади. Так, вони доволі часто постають в такий момент, коли на дворі наступає осінь. Це час спогадів. Час не зрозумілої тривоги, болючих хвилин. Час суму.

В кімнаті було тихо. Як на диво не дзвонив телефон. Це було мало не підозрілим. Але все ж давало можливість ще поспати. Радик тепер мав приступати до зйомок у своєму першому фільмі.

Він боявся. Звичайно боявся. Адже від того як він зараз зіграє – залежить його майбутнє. Те, ким він буде в подальшому. Або його кар'єра піде далі в вверх або все пропало. Або пан або пропав. Він розумів що все може вирішитись зараз. Ще на перших зйомках. Страх був сильним але й жага дістати все ще сильнішою. Тепер, коли він не мав нікого, коли він був сам один життя втрачало будь – який сенс, якщо його чимось не наповнити.

Звичайно більшість його наповнюють алкоголем, наркотиками, розгульністю. Але це не вихід. Радик розумів, що він не має на такий крок права. Він уже кілька разів відправив додому гроші. Це на його думку мало б заспокоїти маму, котра так переживала за свого єдиного сина. Хлопець знав що вона часто десь там згадує його у своїх молитвах.

Він в розмові з Олексієм дізнався що Тетяна, котра мучила колись його серце тепер в друге одружена, що Володя натворив багато проблем, що Олександра Вікторівна давно на пенсії і виховує внука, що Олег – його хороший друг і вчитель трагічно загинув в дтп разом із Оксаною. Боже, як багато всього сталося за цей час.

Але Радику якось до цього всього було байдуже. Він просто слухав мовчки коли Олексій все це розповідав. Але думками він був десь дуже далеко. Він думав зовсім про інше. Так, про неї. Про ту, котра була для нього справді чимось більшим ніж знайома, ніж дівчина, ніж сестра.

Він просто хотів повернути той час коли вони у двох гуляли з Веронікою по Києву. Ті довгі зимові вечори проведені з нею. Ті солодкі ночі, що так п'янили. Він і досі відчував на устах присмак її помади. Ще досі в його вухах дзвенів її голос. Вона ще йому досі снилась. А в холодних кімнатах свого будинку відчував її кроки.

Він сидів у великому м'якому кріслі і дрімав. Що він бачив , коли спав. Що йому снилось. Ніхто не міг сказати. Але те, що навіть у вісні хлопець щось переживав було видно. Він час до часу нервово смикався. Сон явно був не добрим, бо він весь час крутився.

Поруч сиділа Беккі. Вона давно стала другом для Радика. За весь цей час вони стали дуже близькими. Аж надто близькими, як на друзів. Вона приходила до нього додому і могла залишатися на скільки це потрібно. Інколи вона сама господарювала, коли Радик був на зйомках.

Як насправді багато води стекло за весь цей час.

В той же час у Києві…

Вероніка йшла по вулиці. Вона була чимось стурбована. Страх вимальовувався на її молодому обличчі. Вона витягла мобільний з кишені і набрала номер. Довго йшли гудки. Ніхто не збирався відповідати на її дзвінок. Вона телефонувала ще раз і ще раз. За четвертім разом в трубці почулося важке дихання:

– Алло…

– Любчику, це я! В мене проблеми… В нас проблеми… – ледве говорила дівчина.

– Щось сталось? – бурмотів в трубку голос.

– Так …я… я вагітна…

– Що! Ти здуріла! Чого ти до мене дзвониш!

– Я хотіла тобі сказати…. Хотіла сказати, що у нас буде дитина…

– Яка нафіг дитина! Ти що здуріла! Я тебе навіть не знаю! Мені не потрібні твої діти! Розумієш – не потрібні!!!

– Любчику – це наша…

– Не наша! Ти сама бозна де і с ким була. А тепер… Я нічого не хочу чути!

– Як ти можеш таке говорити. Це ж…

– Пішла до дідька шльондро! – і розмова завершилась.

Це був удар. Вона не знала що з нею, де вона. Їй було все рівно на те що робиться довкола. Ще вчора вона була готова за свого Любчика на все. Ще вчора вона так нагло послала Радика. Відшила. А сьогодні! Вона ніхто. Сльози самі текли по щока.

Вона розуміла, що її Любчик виявився звичайним шмаркачем і реально боїться справжніх відносин. Як вдома пояснити свою вагітність вона теж не знала. Що скаже тато. До Радика нема чого дзвонити. Він тепер не відповість. Тай навіщо тепер вона йому така. "Так, я шлюха – подумала Вероніка – Я послідня повія. Він же мене любив. Він готовий був заради мене повернутись. І він рано чи пізно все одно повернеться. Радик був хорошим хлопцем. А що я? А я просто взяла і зрадила йому. Та ні, не просто так взяла і зрадила… боже… я зраджувала йому на право і на ліво. За весь цей час аж до вчора …. Радик б так ніколи не поступив напевне…він хотів бути зі мною.. а я …от дура… я кончена… нащо мені ця дитина… кому я потрібна…".

Вона просто йшла вулицею а вітер дув їй в лице осіннім холодом і ніби підганяв, підштовхував. Люди поверталися з роботи: зупинки, гамір, крики, машини. Але все воно було якимось далеким і незрозумілим. Все наче плило. У голові паморочилось. Все тіло ніби скували. Пальці тремтіли. Очі боліли від сліз, котрі не переставали текти. А вона все йшла. І ніхто не звертав уваги. Кому яке діло у великому місті до якоїсь одної мурашки. У кожного своє життя…

Вероніка ледь дісталася дому. Вона ввійшла у порожню квартиру і закрила за собою двері. Зняла кросівки і пройшла на кухню. Тут все раптом їй почало нагадувати Радика. Де він сидів. Тут він щось їй розповідав. Тут вони вперше почали говорити. Як вона його напоїла чаєм в перше… Все було тут просякнуте ним. Дівчина вийшла. Вона не могла сидіти більше на кухні. В спальні все повторилось. В голові ніби прокручувалась плівка з картинками. Як вони тут в перше цілувались, як ховались довгими зимовими ночами від її тата, як тут вперше кохалися… Вона плакала і сльози падали на подушку, розмивали туш…

Вона роздягнулась і пішла у ванну. Вероніка згадувала як подружка колись говорила, що дуже гаряча ванна те саме що й аборт. Вона роздяглася повністю і залізла у воду. Вода була страшенно гаряча аж обпікала тіло. Але воно того варте було запевнення. Вона лягла і розслабилась. Тепер уже в голові нічого не було. Просто пусто. Думки ніби самі втекли. Лише біль. Нестерпний біль у середині...

Білі стіни лікарняної палати які першими побачила Вероніка були ніби тим нескінченним коридором до вічності. Вона лежала. Боліло все тіло. Вона лежала і приходила до себе. "Що зі мною – питала себе подумки – Де це я? Чого таким біль? Де тато? Де Радик? Чому їх нема?".

В кімнату увійшла медсестра. Вона поставила щось на тумбочку. Потім почала розробляти щось у пляшечці. Це напевно були якісь ліки. Але Вероніці було до того байдуже. Вона просто лежала і дивилася в стелю. Їй було байдуже, що зараз робить ця жінка в білому халаті і що її зараз будуть вводити якесь лікарство. Як і на те, що вона втратила свою дитину. Їй було просто байдуже. Навіть сили просто перевести погляд не було. Вона дивилася в стелю і мовчала. Якою ж безглуздою їй видавалася ця мовчанка.

– Ну що прийшла нарешті до себе – голосно сказала медсестра – Ну ти і дурепа… Мала, для чого так робити? Навіть не знаю… що ж.. будемо тебе витягувати далі… А зараз потерпіти мусиш. Укол буде болючим. Але необхідним.

Вероніка нічого не відповідала на фрази медсестри. Вона до кінця десь і не усвідомлювала де вона і що з нею. Вона просто лежала. І це видавалося їй вічністю. Вічністю котра вбивала. Вічністю котра не мала початку і здавалося не матиме кінця…

Глава 4

Мати Радика повернулася з роботи. Вона працювала вчителем у місцевій школі. Олена Кирилівна була доброї натури жінка. Вона переживала за свого єдиного синочка, котрий тепер бозна де просиджує у ресторанах свої гонорари.

Від коли Радик сів на поїзд до Києва минуло вже кілька років. Він іноді дзвонить але то на кілька хвилин. Баба Параска, її мама,померла кілька місяців тому. Тож тепер вона одна сиділа біля телевізора довгими осінніми вечорами. Інколи дзвонив телефон. Але то виявлявся хтось із своїх, із подруг. Радик дзвони доволі не часто. Хоча вона все просила передзвонити. При останній розмові він був якийсь не при собі. Боявся сказати, що щось сталось але мамине серце доволі чутливе. Радик майже ніколи не говорив мамі нічого. Тай тепер уже тим паче. Вона й не знала, що робить її любимий син десь там далеко від рідного дому.

Одного одного такого вечора вона включила якийсь іноземний канал. Там транслювалась якась передача. І враз – що це! У кадрах її Радик. Такий красивий, одягнутий, побритий. Не впізнати. А біля нього ще якихось кілька чоловіків. Стоять фотографуються. Щось говорять. Вона згадала, як говорила її знайома тітка Марта, що бачила її Радика по телевізору з ще якимось чоловіком. І що він давав інтерв'ю. Дивно це виглядало. Мати, котра не знає, що її син давно уже не дитина. Що її син став, зіркою, серйозною людиною в суспільстві.

Вона сіла за стіл і почала згадувати все від початку. Як народився. Як він був на межі між життям і смертю. Як лікарі йому не давали і сорока шансів на те що виживе. Як хворів маленьким. Як плакав через якісь зовсім дрібниці. Як бігав тут по подвір'ї. Як вчився працювати на городі. Абсолютно все. Старі фотокартки ще виразніше нагадували про нього. Про ті події, які були так важливими у житті її сина.

Скільки часу, скільки часу. А був таким маленьким, безпомічним, плаксивим малюком. А тепер. А що тепер! Рідко дзвонить, уже не те що приїде. Як швидко пройшли роки. Ті довгі роки. Котрі минули так не помітно.

А десь далеко за тисячі кілометрів, на другому континенті здихало серце її люблячого сина. Відстань. А що насправді означає відстань між людьми? Насправді нічого! Хоча відстань це відносне слово. Можна бути і поруч а знаходитись від людини ніби за сотні миль. Так, важко сказати що таке насправді означає відстань.