Ціна помилки - Баркалов Руслан

Її настирливість напевно була не марною. Після багатьох умовлянь, одного вечора вона зайшла до хлопця у вагончик. І така поведінка дала свій результат. А може просто він не зміг відмовити, зважаючи на красу Стейсі.

Вечір був просто чудовий. Яскраво світив місяць. На небі було видно зорі. А тепле повітря дозволяло бавити розум романтикою.

Радик вийшов зі свого вагончика, закрив двері ключем (так як він завтра не працював) і зібрався іти додому. Раптом майже під самі сходинки під'їхала машина. Це була Стейсі. Тепер вона була у простій, темній футболці з розпущеним волоссям.

– Сідай малий, поїхали – усміхнулася вона до хлопця.

– Ов, а ти … – розгубився Радик – Ні, ти жартуєш…Стейсі перестань…

– Мені довго чекати – повторила дівчина – Сідай швидко!

В цих слова було щось і наказове і разом з тим благальне і таке дружнє. Таке тепле і ніжне а разом із тим тверде і рішуче. І цього напевно було йому так потрібно. Бо хлопець швидко сів в машину. У темноті лише почулося свистіння коліс по асфальті.

Вони летіли зі швидкістю світла минаючи різні вивіски і перехрестки міста. Машина повернула на авеню Кольд і зникла за поворотом.

Вони довго їхали якоюсь ґрунтовою дорогою доки нарешті не зупинилися десь на якісь горі. З відти було добре видно майже ціле місто. Нічним воно здавалося навіть кращим аніж у день. Навколо була тиша. Лише дерева час до часу шелестіли листочками.

Стейсі вийшла з машини і зробила кілька кроків вперед зупинилася. Вона довго вдивлялася в красу нічного міста. Обоє мовчали. Радик і далі сидів в машині. Він боявся навіть порухом збурити цю тишу, котра так заворожувала.

В якусь мить він згадав той час як ще колись в юності він з Тетяною зустрічалися і тишині старих лип. Йому було зараз дуже байдуже це згадувати. Раптом його ніби розбудив голос Стейсі, котра повернулась до нього:

– Ну чого ти сидиш – глянь як тут красиво! – і вона показала рукою на темноту, що опускалась над містом – Рaдик, хіба тобі не подобається?

– Чому не подобається – тихо відповів хлопець вийшовши із машини став позаду неї – Ти хотіла мене вразити. Ти це зробила. Я справді вражений. Тут дуже красиво.

– Та ну… А може ти просто так сказав – і вона повернула голову до Радика – Скажи правду: чого ти чекав?

– Не знаю… можливо…

– Знаю, ти думав що я відвезу тебе кудись, щоб трахнутись. А потім буду всім хвалитися, що я переспала з Радимиром Воловські… мм.. Ти і справді крутий. Але аж не настільки…

– Я не розумію чого ти хочеш цим добитися?

– Нічого Радик, нічого… просто…Просто мені самотньо – розумієш!

– Так! Розумію! – прошепотів хлопець.

Він підійшов ближче до Стейсі і обняв її за плечі. Він відчував її важке дихання, теплоту її тіла, ніжний присмак її духів. О, як же вони його манили. Чи може то він сходив з розуму.

Скільки вже минуло часу з моменту, коли Радик змінив похмурий вигляд свого рідного міста на сонячну країну долара. Цілі тижні, місяці, може й більше. Набагато більше.

Тепер вже й втратився рахунок. Зрештою, зараз це вже й не мало аж надто великого значення. Радик став зовсім іншим. В нього тут були друзі, знайомі, робота. Тут він відчував себе людиною. І не просто людиною. Але особою.

Тепер ця, колись так чужа і не привітна, країна стала для нього рідною. Все що тут відбулося з ним – творило Радика як нову особистість. А дома?! Що дома? Хто там на нього чекає? Кому він там потрібний? Та нікому. Напевне вже й забули давно про такого. Ніхто може й не згадує, що жив колись такий. Така вона ціна. Але ціна чого? Хто винен в тому, що йому запропонували приїхати сюди. Що Вероніка, котра обіцяла чекати – зрадила. Що друзі, з котрими, він ходив до школи, з котрими жив в одному місті забули про нього? І що тепер?

Це питання не лише одного Радика так мучили ночами. Так чи інакше але майже всі люди нашої епохи ставлять перед собою такі питання чи подібні питання. Вони оцінюють, шукають, думають.

Зрештою, думати це природно для людини, котра прагне розвиватися. Хоч як нам не втовкували в голову, що це небезпечна і шкідливо річ – все ж від людини думку забрати не можливо. Не можливо заборонити думати, ставити питання і давати на них відповіді. І тому, він з думками лягав і вставав коли залишався на самоті.

"Форма депресії? А може просто втома!" – часто думав про все це Радик. Вже кілька років він безперервно працює. Дехто з друзів радив йому трохи відпочити, бодай зо тижнів два— три. Але Радик і думати про це боїться.

Ні, він не бідний. Може поїхати собі кудись на пляж, відірватись. Але щось не дозволяє. Що ж змушує його відмовитися від всього відпочинку? Жадоба грошей? Бажання слави? Трудоголізм? Чи може бажання втекти від самого себе?! Останнє напевне найбільше підходило хлопцеві.

Нервозність якою він почав хворіти походила з невідомих для оточуючих причин. Сам Радик все категорично заперечував. Він завжди ухилявся від відповіді чого він боїться? Зрештою, це можна зрозуміти. Він став просто ніким, нікому не потрібним, покинутим і обманутим.

Єдиним засобом для стримування себе від розвитку розладів психіки напевно була робота. Тут Радик ставав іншим. Тут він відчував себе впевненіше. Тут він повністю змінювався. Перевтілювався в цілком іншу постать, в свого героя. Тут він переходив, переживав разом з ним.

Його гра була надзвичайною. Повна відданість, повне перевтілення, повна віддача. Це було щось надприродне. Це було неймовірне. Можна сказати, він фактично ставав своїм героєм і переживав з ним всю картину сценарію. Це було геніально, хоч сам Радик на це вже не звертав уваги. Йому ставало цього що раз все мало. Він ніяк не міг насититися.

Як спраглий буйвол – він впивався цим до дна і не міг напитися. Така була його душевна спрага. Спрага, котру нічим не можна було заглушити. Спрага, що виходила десь із глибин серця і робила перебування на землі нестерпним болем.

Така ціна авторитету і образу генія. Ціна, котру тепер він платив вимушено, не залежно від свого бажання і котра що раз то все збільшувалась. Ціна, котра була надто великою але водночас і такою бажаною. В цьому полягало напевне найбільше безумство і найбільша таємниця людського болю, терпіння і любові. Але Радик її сплатив. Платив і не скаржився. Можливо привик. Можливо вона йому сподобалась. А можливо просто не мав іншого вибору.

Минали години а вони все ще лежали обнявши один одного і дивилися на нічне зоряне небо. Стейсі мовчала. Про що вона думала. Можливо проте, як і про що завести зараз розмову. Можливо про свої гіркі помилки минулого. А можливо просто ловила кожну хвилину миті що не повториться уже ніколи. Це вони розуміли обоє. І обоє прагнули якнайбільше відчути цю незабутню мить.

Над містом світив місяць і на дерева тихо шелестіли листочки переповідаючи старі історії, котрі ніколи не зрозуміє той, хто ніколи не кохав, хто ніколи цього не чув.

Глава 5

Всі хочуть якихось змін. Хороших змін. Змін, котрі принесуть якусь впевненість, якусь надію, віру чи принаймні любов. Це людська закономірність – бажати собі добра. Те саме думав і Радик. Щось тепер змушувало його сприймати все по – іншому. Те, що колись було для хлопця нормальним явищем, закономірністю – тепер ставало просто беззмістовним. Він не міг собі відповісти на питання – чому? Але щось ніби надривалося в середині.

Радик почав замислюватися про себе, про сенс життя, про свій час, про любов. Остання була для нього болючим питанням. Старі згадки все ще нагадували про себе. Думки про це святе і світле почуття були для Радика далеко не світлими. Він давно вже не бачився з Беккі. Звичайно, що у нього було і до і після. Але тепер це до і після ставало важким тягарем на душі уже не так молодого, відомого актора.

Радик прийняв душ, увімкнув телевізор і зібрався спати. Він дивився ще якісь там новини, як це завжди робив перед сном (щоб при можливості потішити своє самолюбство).

Раптом задзвонив телефон. То це міг телефонувати в такий пізній час Радик не знав. Він якось не спішно встав і підійшов до телефону. Номер був не знайомим. Хлопець нехотячи відповів на дзвінок:

– Алло – підняв трубку хлопець. По ту сторону телефону хтось плакав. Це був жіночий голос.

– Алло… Радик… – почулося у трубці.

– Хто це? – спитав Радик. Він ніяк не міг впізнати голосу.

– Ти мене не впізнаєш? – знову промовив крізь сльози голос – Послухай. Я хочу з тобою поговорити…Звісно якщо можеш…

– Ну можу звичайно. Але у чому справа? І хто ти?

– Це я Беккі. Ти ж мене не забув? Будь – ласка Радик!

– О так… Чому я маю тебе забути? Звичайно пам'ятаю! – ледве мовив Радик – А що сталося?

– В мене великі проблеми, Радик, дуже великі проблеми – і далі схлипувала дівчина – Я не знаю як тобі це пояснити…

– Говори як є! Ну… я слухаю!

– Я.. я… – і дзвінок обірвався.

Кілька спроб передзвонити на номер дівчини були безуспішними. Радик встав. Він ще раз спробував зателефонувати на домашній Беккі. Відповіді не було. І це насторожувало.

Про всяк випадок Радик передзвонив старому доброму Томі:

– Томі вибач що піднімаю з ліжка але є проблеми! – мовив хлопець.

– Радик! Ну які серед ночі в тебе проблеми? – почулося сонне бурчання в трубці.

– Дзвонила Беккі. Вона щось говорила, плакала. Я не розібрав що саме. Але…

– Радик ти послідня свиня. Ти на годинник дивився…

– Томі! Вона може бути в небезпеці!

– Ага. А ти як добрий хлопчик – рятівник будеш бігти і рятувати…ну гаразд…зараз щось придумаємо… давай я хоча б встану для початку..

– Добре через п'ятнадцять хвилин я буду в тебе.

Машина Радика вже стояла біла дому Томі. Через кілька хвилин звідти вийшов не молодий повненький, низького росту чоловік. Це був Томас Карестман, старий добрий приятель Радика. Спортивна куртка, чорні кеди і коротке чорне волосся – от і весь Том.

– Ну і що там сталося? – було першим питанням Томі – Я телефонував своїм друзям з відділку, вони казали, що постараються нам допомогти.

– Дякую Томі. Сідай. Може самі щось знайдемо.

– Цікавий ти малий, Радик. Чесно. Ну і де ти збираєшся її шукати? Ти ж з нею останніми часами навіть не говорив… Воно тобі треба…

– Напевно, треба раз я тут!

– Ну і нехай… – пробурчав Томі.

Вони постукали в двері. Ніхто не відповідав. Томі відімкнув двері шпилькою і вони у двох зайшли.