Ціна помилки - Баркалов Руслан

Він глянув на Лео. Вона пильно дивилася в його очі.

– Чому ти просив мене залишитись? – спитала вона – Що значить твоя записка?

– Ну якби то… нічого такого … – йому ніби відбирало мову – Я просто хотів…

– Тоді сідай поїж – вже якось інакше відказала Лео – Тобі телефонували.

– Хто?

– Не знаю. Там є запис. Якась жінка. Я трубку не брала.

– Добре – здихнув тяжко Радик.

Він не міг догадатися хто б це міг йому телефонувати. Тим більше на домашній телефон. Невже Беккі стало краще. Радик вийшов в іншу кімнату де стояв телефон і ввімкнув записи. Дзвінків було кілька. Перші три це були його знайомі.

Останній, про котрий говорила Лео, був з лікарні св. Варвари. Телефонувала лікарка, котра вела Беккі. Радик натиснув клавішу і почувся запис: "Вас турбують з лікарні св. Варвари. Це миссіс Кілдмен, лікар Беккі. На жаль нам не вдалося нічого зробити. Беккі померла. Прийміть наші співчуття". Це, останнє прозвучало неначе грім у вухах.

Невже це правда? А що далі? І знову питання – "Чому?" Але тепер все вже не мало сенсу. Скільки всього він вже не зможе сказати їй. А може це лише ілюзія? Тепер він вже й сам не знав. Його думки розпливалися, в голові паморочилось. В пам'яті прокручувалися як відео зйомка спогади.

Він просто стояв і дивився у вікно. Але що там, за склом? Він не бачив нічого. На очі набігали сльози. Але від чого? Адже він не любив ніколи Беккі. Хіба він сам не пішов коли вона заговорила про відносини і почуття? Так, він тоді пішов. Залишив її саму і втік у свій замок мрій. А тепер він плакав.

Дивним то є але це є частина людської слабкості – визнати себе безсилим перед стихією. Перед подією, котра сталася і котру уже не можливо повернути. Безсилля людської природи, що не може повернути втрачений час назад і забрати сказані слова. Це і є біль і привид минулого.

Він не відчув як підійшла Лео. Вона торкнулася його печей руками і обняла за шию. Її теплі обійми зараз як ніколи були чимсь винятково безглуздим і водночас так бажаним.

– Ти сумуєш за нею? – спитала вона.

– Звідки ти знаєш?

– Я все чула, коли ще телефон дзвонив.

– Той що – сухо відповів Радик – Яка тепер різниця…

– Ти її любив?

– Ні…

– Тоді чому плачеш? Хто вона тобі?

– Не знаю… друг… дівчина… не знаю…

– Ти дивний Радик. Плачеш за тим чого не знаєш. Думаєш це щось змінить? Думаєш це її поверне?

– Ні… просто …

– Радик, вона померла. А тобі треба жити далі.

– Так але… знаєш Лео – я заплутався…Ти грузиш мене своїми питаннями…

– Мені піти?

– Так. Іди….ні стій! Зачекай! Не йди прошу тебе!

– Заспокойся, я тут. Я нікуди не піду. Я з тобою. Я з тобою.

Робота над новим фільмом тривала вже кілька місяців. Радик помалу звик, що Беккі більше немає.

Він інколи згадував її. І вважав себе винним в її смерті. Він просто гриз себе через втрату тієї, котра для нього була просто добро знайомою.

Тепер вони більше часу проводи разом з Лео. Вона стала єдиним ангелом – охоронцем для Радика. В її поступках не було логіки. Вона не випрошувала собі в Радика нічого, не розкручувала його ні нащо, не просила допомоги зробити кар'єру. Вона просто була поруч. І це було найбільшим що вона могла дати йому.

За цей час Радик сприйняв її якось по новому. Він часто брав Лео з собою на майданчик де вона годинами сиділа або ходила і вивчала усі премудрості зйомок. Вони ходили в ресторани, театри, бали. Словом Лео тепер посідала центральне місце в житі Радика і була для нього не просто подружка, домохазяйка чи партнерка але майже законна дружина.

Багато хто заздрив їй. Хоча і заздрити не було чому. Більшість часу забирала робота яку хлопець обожнював. Лео жила з ним і була готова стояти на другому місці після роботи лише аби бути поруч, як вона часто йому говорила. Батьки дівчини не були проти таких відносин хоча явно не були і в захваті. Однак, нічого не говорили. Тепер Радик ставав що раз то все більш відомим і Лео росла разом із ним.

Одного вечора, коли вони обоє повернулися із знімального майданчика задзвонив телефон. Радик не хотів відповідати на цей пізній дзвінок. Але все ж взяв трубку. Голос, що говорив був йому доволі знайомий:

– Доброго вечора Радимире! Чи пам'ятаєш ще мене?

– І вам доброго вечора – ледь витиснув із себе хлопець. Він не помилився. Це був Старий Безбородько.

– Як ти там? Бачив тебе по телевізору красень! Молодець – його голос був доволі змінений. Так ніби говорив через силу.

– Дякую…я…

– Знаєш Радик, хотів тобі сказати – ти вибач Вероніку.

– Не розумію про що ви? – Радику аж слина в горлі стала. Він довгий час намагався витерти це ім'я з голови. Забути все, що було пов'язане з нею. "Ну навіщо знову" — думав про себе він.

– Я добре знаю, що між вами було – спокійно мовив старий – Я знаю, що вона тобі зрадила коли ти поїхав…

– Будь ласка не треба! – не витримав Радик. Він насправді кохав її. Кохав до нестями. Марив нею, горів нею, жив заради одної. А вона… ?

– Вона мертва Радик! – продовжив спокійно старий – Будь-ласка …

– Не зрозумів? – ніби щось не так почув перепитав чи радше уточнив Радик – Хто мертвий?

– Моя Вероніка мертва. Її знайшли на березі. Тіло було у воді занадто довго. Вона втопилася. І в усьому винен я…. Знаєш, я не хотів щоби так сталося. Вона моя єдина надія…була єдина…

Цей дзвінок був так само як не очікуваний так само і не бажаний. Вероніка була старою раною на серці Радимира. І хоч якби хто не говорив, що все можна пережити – шрам все ж залишається. Радик частково відчував свою вину за все.

Він був схильний брати вину на себе. Навіть якщо не мав до справи ніякого відношення. Це була його слабкість. Він боявся завдати комусь болю і втекти. Втекти від відповіді за свій вчинок. Так його колись вчили в дома. Стара система – "Ти хлопчик, ти повинен…. Хлопчики не плачуть …". І хоч він давно вже виріс з цього та все ж дещо залишилося всередині.

Хлопець вийшов з кімнати. Він сів на кухні і мовчки дивився у вікно. Страх, біль, сум – це почуття свідомості, котра реагує на зовнішні подразники.

У Радика свідомість зараз реагувала аж занадто. Постійний не спокій робив потихеньку свою справу. В якийсь момент він відчув як його закололо з правого боку. Це був серцевий м'яз.

У цій боротьбі Радик все більше втрачав сили. Тепер, коли був завершений уже четвертий по рахунку його роман – Радик був вичерпаний. Постійні зйомки, писанина, робота забирали останні сили юного генія.

Лео зробила чай і поставила перед ним кружку. Її постать в цім похмурім думками будинку освітлювала останні хвилини заходу Радикового сонця. Дівчина мало знала про свого бой-френда. Він був хорошим другом, класним хлопцем і гарячим коханцем. На всі питання він коротко відповідав: "А тобі не забагато компромату на мене?". А вона не перечила і робила все як він казав.

– У тебе знову проблеми? – її голос злинув ніби з неба в безодню Радикового безумства.

– Ні, не в мене… – в здихнув хлопець – Це мене не стосується.

– Я чула частину діалогу. Думаєш воно того варте?

– Не знаю… можливо… Зрештою, а хто ми такі щоб судити…

– Радик, можна тебе про щось попросити!? — раптом змінила тон дівчина.

– Можна. Залежно що саме…Надіюся що щось пристойне – у нього появилася на лиці вимушена усмішка – Ну!

– Будь-ласка не кидай мене саму! Обіцяй, що не залишиш мене ніколи! – її очі сповнилися сліз. Було відчуття ніби вони прощалися. Що ось-ось і вони мають розбігтися назавжди – Обіцяй мені!

– Лео, що ти верзеш!? Чому я маю тебе десь залишити? – Радик був здивованим з такої реакції – Я тебе не розумію!

– Просто я боюся! Боюся, що коли тобі набридну то ти візьмеш і зникнеш кудись… Знаєш, я звикла до тебе як до рідного. Чесно!

– Та просто захворіла – засміявся він – Ну або … втратила здоровий глузд. Таке враження, ніби я тебе збираюся кинути і втекти далеко за море…

– Вибач. Просто я хочу бути з тобою. От і все. Знаєш, відколи ми познайомилися в мене якесь дивне відчуття. Ти мені подобаєшся. Реально подобаєшся.

– Лі, ти просто дитина. Чесне слово, дитина. А тепер заспокойся і пий чай. А потім ми підемо спати…

Але вона підійшла до нього в притул. Радик відчув її собою. Її руки торкнулися його плечей. Тонкі, ніжні пальці ковзали по плечах Радика. Теплі руки пестили його плечі і шию. Вона торкалася його своїм тілом. Він відчував її. В Радика пробуджувалося давнє бажання хтивого самця. Його руки обвили тонку талію дівчини і вона сіла йому на коліна. Він притиснув її до себе.

Крізь тонку футболку було чути серцебиття. Її пружні, великі груди випиналися під тоненькою матерією. Вони почали важко дихати. Їх губи зустрілися в поцілунку. Це був поцілунок танцюючих сонць. Поцілунок що змушував серце працювати ще швидше а розум просто відключитися.

Скоро два тіла злилися в одне в ніжному танці душ. Пристрасть притьмарювала розум, голова йшла обертом від шалених поцілунків а тіла єдналися в солодкій і грішній насолоді…

Надходило Різдво. Ще кілька тижнів і почнеться свято котрого так чекають діти і дорослі. На знімальному майданчику роботи вже були закінчені. Всі хотіли роз'їхатися, щоб хоча б кілька днів по бути зі своїми друзями, рідними, близькими.

Десь у лютому місяці вони мали їхати до Італії на зйомки кількох картин для фільму. Радик теж мав їхати. Різдво тут було зовсім інше аніж там вдома. Вже котрий рік живучи то в Вашингтоні то в Лос – Анджелосі то в інших містах Америки, хлопець відчував себе частиною свого нового суспільства.

Тут відбувалися його перші кроки злетів і падінь, тут він відкрив себе як особистість, тут сформувався новий Радик. Саме тут він знайшов нових друзів, змінив бачення і світогляд. Тут він відкрив нового себе.

Вже вкотре він обіцяв мамі, що приїде додому. Але завжди знаходив причину не їхати. Він давно уже не був у своєму рідному місті. Ще від того Різдва коли поїхав до Києва. Вже майже десять років.

Тепер йому уже тридцять років. Як швидко плине час. Хоча відверто кажучи Радик не мав ні найменшого бажання їхати в Україну. Тай про свою домівку він мало згадував. А нема про що. Так, нема що згадувати. Йому якось не хотілося повертатися в місто болю і зради. Для нього рідне місто стало чужим назавжди. Тепер він жив в США і був американцем. Тут мав пристойну роботу, непогані гроші і красуню дівчину. І плювати він хотів на мамині слова про шлюб.