Ціна помилки - Баркалов Руслан

Хоча б була ангелом…

– Дякую "таточку"! – і вона зі сльозами на очах вибігла з кухні.

В голові все шуміло. В середині все кипіло так ніби там розпалили велике багаття. Серце почало пришвидшено битися. Вона вхопила куртку і побігла з квартири.

Навколо все було чужим і грізним. В голові роїлися різні думки. Що робити? Все, що коли не-будь боліло тепер вилізло на верх.

З усіх сторін ніби монстри думки тиснули. Не було сили уже далі ані йти ані думати ані жити. Все на світі ставало чужим і ворожим. В голові паморочилося. В очах темніло. Вона кудись йшла. Але куди сама не знала. Ноги відмовлялися нести тепер таке непотрібне тіло.

На дворі було темно але Вероніка все ж кудись прямувала. Її не страхали ані темні силуети, що снували по вулицях ані розмови про недавню справу у вбивстві трьох дівчат у цьому районі. Їй було абсолютно байдуже. Все давно втрачено. Дівчина розуміла що назад дороги нема. Що вона нічого не зможе змінити.

Цілий вечір телефон Вероніки не відповідав. На наступний день її ніде не було. Старий Безбородько обдзвонив усіх її подруг, знайомих. Об'їздив усі клуби але все марно. Ніхто не бачив. Навіть заява в міліцію нічого не дала. Пошуки тривали і були безуспішними. Всі розуміли, що щось сталося. Але разом з тим всі гріла надія що ще не все втрачено. До вечора ніяких результатів не було.

Глава 8

Ранкову тишу порушив телефонний дзвінок. Так рано давно йому ніхто не дзвонив. Радик вже забув про ранкові звуки телефону ще від часу, коли перестав спілкуватися з Беккі. Дивно, хто б це міг бути. Він довго не брав трубку. Однак телефон не переставав дзвонити. Хтось дуже вже хотів щось від нього. хлопець нарешті після довгих вагань все ж відповів на настирливість раннього нахаби. Хто б міг подумати – дзвонила Лео.

Для хлопця вона була просто одна з інших. Він насправді нічого особливого не відчував до цієї гарячої мексиканки. Однак, і відмовитися від неї він теж просто так не міг. Красу тіла, що зігрівала його довгими ночами розпачу. Красу, котра так заворожувала. Дівчина хотіла зустрітися. Так, сьогодні був вихідний день. І він мав намір його провести в свій спосіб.

"Ну що ж – подумав Радик – можна і зустрітися. А чого чекати, якщо звір сам іде до клітки". Вони домовились зустрітися біля старого скверу на Палм стріт.

Праця в Лос – Анджелосі змушувала проживати не далеко від центру цього великого міста. Якихось сорок хвилин і він вже на робочому місці. Такий маршрут майже щодня. І от сьогодні він мав намір відіспатися від багатотижневої безперервної зйомки. Добре що хоч не треба нікуди їхати. Відчуття хронічної втоми уже стали йому настільки звичними, що хлопець їх уже й не помічав. Так ніби все нормально.

"Міцна кава і все буде добре" – переконував себе завжди він. Будиночок в тихій частині міста і хороша машина – ну що більше треба людині. Високооплачувана робота, маса друзів, тисячі зустрічей, щоразу нові і нові враження, повний відрив. Хіба цього мало, щоб забути за всі старі біди і жити по новому? І справді, чого себе обманювати! Всі ми готові забути про все на світі і те, що було колись – дай лише трохи кращі умови.

Машина Радика стояла вже на вказаному місці. Сам він сидів в середині, слухав музику і розслаблявся. В такі моменти хлопець думками повертався до свого дитинства. На очі набігали картини з життя. Він роздумував про себе, про своє минуле, про свою любов котра тепер була лише смішним відтінком дитячості.

Раптом у шибку хтось постукав. Це була Лео. Яка ж вона зваблива. Молода, в повному соку. Ну що ще можна бажати справжньому чоловікові. Радик відкрив дверці:

– Сідай бестіє – глянувши сказав він – Ну що у тебе?

– Привіт, може поцілуєш для початку! Скучила за тобою красунчику! Ну...

– Може ти сядеш. А тоді подивимося – засміявся Радик

– Ого, відколи це ти став таким пуританином? – зневажливо кинула дівчина – Хтось мене сам колись так не погано спокушав, правда?

– Ну так… – зітхнув хлопець – Ну то може кудись поїдемо? Наприклад в театр, або …

– Який театр? Ти що, Радик, знущаєшся? Я ж там ніколи не була!

– Будеш – спокійно відповів хлопець.

Він завів машину і вони поїхали. В театрі Лео спочатку сиділа мов на голках. Незвично. Звичайно не звично, коли людина вперше щось робить. Яке її тоді мучить сум'яття. Проте краса постановки, сила того духу котрий витає в склепіння таких стін все ж змінюють людину всередині. Вони вийшли, вибігли з театру як діти. Вони скакали по сходах, дуріли у всіх на очах, сміялися і при цьому нічого не відчували. Хтось би сказав дурні. Можливо. А можливо ні.

Можливо людина відчула щось, що було перед нею закрите до того. Ми це не лише одне тіло. Є ще й душа. Душа, котра потребує. Душа котра любить, ненавидить, страждає, марить чимось, йде в перед і падає в безодню розпуки. Та душа, котра несеться на крилах в небо і та сама душа котра може продатися за гроші. Але вона така різна і така примхлива. Часом вона буває також спрагла. Спрага ця є не лише у вині чи в хтивості. Ні, інколи це стає чимось нав'язливо-невиносимим. Саме щось таке переживали ці двоє. Любов'ю це назвати було не можливо. Як і дружбою. Це були відносини. Але що вони в собі несли важко було сказати.

– Знаєш Радик, мені чесно було сумно без тебе! – сказали дівчина – Після того як я поїхала, мені тебе дуже не вистачало. Я хотіла повернутися. Але боялася. Я мріяла, що настане день, коли ми ще зможемо побачитися. Чесно. Я просто хочу побути з тобою ще.

– Дивно – відповів Радик – Я б ніколи не міг таке подумати. Ти ж ніби хотіла чогось нового. Чогось гострого. Чогось більшого. Я не чекав тебе більше. Зрештою, я і нікого дуже не чекав… Особливо такі ранні дзвінки.

– Ну вибач. Просто я знаю, що потім тебе важко застати вдома! Або ти трубку не береш. Я тобі, доречі, дзвонила кілька разів!

– Та ну. Коли? В мене немає ані одного пропущеного дзвінка. Зрештою, я три тижні з роботи майже не вилазив.

– Ой бідненький. І як? Моя мама говорила, що з тобою не варто тусуватися.

– Чого?

– Не знаю. Сказала, що ти "блідий". А це погано. І тобі самому теж..

– Ахахах… так, так твоя мама вгадала – я вампір. І ночами я полюю на… гарненьких дівчат!

– Та перестань Радик. Я ж так не думаю – і вона усміхнулася.

Над містом уже починала набирала право ніч а вони все ще гуляли.

Перші хвилі темноти для Радика і Лео були ніби запрошенням продовжити свою гру. Та вони , зрештою, і не збиралися розходитися. Радик розумів, що між ними нічого немає. Але якась нестримна пристрасть все ж тягнула його вперед. Відчуття були якимись роздвоєними. Так ніби вже він не керував собою але якась сила інша. Сила, котра штовхала їх що раз ближче.

Лео для нього не була ніколи чимось божественним. Вона була звичайною дівчинко, з котрою Радик міг провести час. От і все.

Але сьогодні це було якось зовсім по іншому. Він ще так ніколи нікого не хотів в прямому значенні цього слова. Його морозило. Трясло. Боліло. Голова йшла обертом. І все це було ані любов'ю, ані хворобою, ані страхом перед чимось. Це було простим, банальним бажанням жінки. Саме те, чого завжди він так боявся. Боявся стати таким як всі. Простим "хлопом", "мужиком".

Вони гуляли парком. Лео пила енергетик і щось розказувала. Її молоде личко, ще так юне, було для Радика ніби нагадуванням про самого себе. "От чому так? – думав собі хлопець – Чому ті, кого ми любимо – нас не люблять. А тих, хто любить нас – не кохаємо ми…". Він і далі вдавав ніби уважно слухав і ховав за усмішкою свій біль. Дівчина цього не помічала. Вона не звертала уваги на те, що Радик дещо часом перепитував і плутав її слова. Вона все одно жила якоюсь не зрозумілою ідеєю (чи може ілюзією). Зрештою, це нікому не заважало. І тому всім було добре.

Вечір був казковим. Тепла погода, гарне місто, театр, вечеря. Все ніби було написане попередньо. Все ніби замовлено саме на сьогодні.

Машина зупинилася біля будинку Радика. Вже була майже пів на першу ночі. В салоні було двоє. Але ніхто не виходив. Навкруги була тиша. Звичайно, в такій годині завжди тут була тиша.

– Може все ж відвезеш мене додому? – по якісь хвилі мовила дівчина.

– Ні… – з усмішкою відказав Радик – Я вкраду тебе сьогодні…

– Що ти робиш – ніби пручалася Лео – Лоскітно ж, Радик… Який же ти ненаситний….

– Так, я такий. … я візьму тебе і з'їм… ти попала дівчинко…

Глава 9

Радик пробудився дуже рано. Сьогодні він мав їхати на роботу. Він мав підписати контракт для зйомок нового фільму. Радик поснідав, одягнувся і вже зібрався виходити. Раптом згадав і вернувся в спальню. На ліжку лежало тіло.

Лео ще спала. Її ніжне дихання лоскотало його останні години. Цілу ніч вони провели разом. І тепер вона тихо досипала. Її тіло і далі було так бажане. В повітрі пахло вчорашньою хтивістю, що пробуджує молоді серця для кохання.

Радик спішив. Він на якусь мить замилувався тілом молодої гарячої мексиканської красуні. Але це лиш мить. Він мусив їхати. Радик поставив біля дівчини записку: "Це було божественно. Вибач, що не дочекався. Я спішив. Нікуди не втікай. Вечором буду. Цілую". І пішов. Нічого подібного він не писав ніколи і нікому.

Радик ніби захворів. Він нічого не розумів що з ним робиться. Йому просто хотілося все кинути, сісти і приїхати додому. І щоб там його чекала Лео. Останнє напевне було лише мрією. Насправді він повернеться до порожнього дому і буде знову засинати на холодному ліжку в самоті.

Лео не втекла. Вона справді залишилась. Ні, це не ілюзія. Вона стояла біла дверей на кухні і чекала. І це було неймовірно. Що ж могло статися. Невже вона вирішила в нього переночувати іще цю ніч?

З кухні долинав приємний запах свіжоприготовлених напівфабрикатів. Нічого дивного Лео не вміла готувати. Але вона поволі вчилася. І це був добрий початок. Радик зайшов в середину. Це було справжнім сюрпризом для нього. Приємним сюрпризом. Він підійшов до дівчини і поцілував її в губи. Цей поцілунок видався Радикові більш солодшим аніж сотні тих, попередніх. Він вперше зустрічав вечірні зорі не сам. О, як він цього так давно хотів.

– Дякую що залишилася! – сказав він – А знаєш, я чесно кажучи не чекав тебе побачити.

– Чому? Хіба ти думав, що я якась просто шльондра?

– Не розумію про що ти? – відповів хлопець.