Ціна помилки - Баркалов Руслан

Всередині було порожньо. Вони переглянули все навколо – нічого підозрілого. Радик знайшов якийсь альбом. Звичайний старий альбом. Але в ньому було кілька свіжих фотографій. На всіх вона була з друзями. Нічого особливого.

Раптом Том закликав його до іншої кімнати. По середині лежали розкиданими диски. Всі вони були не підписані. Більшість дисків була поламані. Все свідчило що по них просто ступали ногами. Деякі були просто лежали вийняті з коробки. Увагу привернула пуста коробка в котрій не було диска. Однак на звороті було видряпано олівцем "ОЛМКА". Хлопці перезирнулись. Що означали ці загадкові слова вони навіть уяви не могли мати.

Тепер вони уважніше шукали. Шукали самі не знали що. Але мусило бути б і ще щось що б дало відповідь бодай на одне з питань. Дві години пішли коту під хвіст. Вони у двох перерили усю спальню і вітальну. Радик зайшов на кухню а Томі поліз у ванну. Його поліцейські навики дали своє.

У ванній він побачив ще дещо. Уже на багато цікавіше. У ванній ще зберігалася не змита піна. Це могло свідчити про те, що тут не давно були і що хтось дуже квапився і навіть не прибирав за собою. На дзеркалі помадою був теж напис "ОЛМКА". "Щось тут не так – пробурмотів про себе Томі – Мусить же десь бути відгадка." У корзині він знайшов ганчірку, котра була в якійсь рідині схожій на кров. Однак це не була кров.

Дивним видалося і те, що ніде не було комп'ютера, телефона чи принаймні записної книжки. Вся документація була забрана. Отже, напевне було пограбування. Хоча слідів злому не було ніде.

– Дивним мені все це видається Радик,. Як загадаєш? – нарешті промовив Томі – Це не схоже на злом. Слідів злому немає. А отже, все було мирно. Але поломані диски говорять інше.

– Не знаю Томі… На кухні теж все порозкидано.

– В цьому логіки зовсім нуль. Я думаю, що нас або затягли в пастку або щось тут дуже нездорове….

Радик, Томі, Віктор, Леон і Джон сиділи в кабінеті містера Логана. Кожен щось міркував, щось вимальовував. І разом з тим кожен боявся щось сказати.

Темношкірий Джон був молодим копом. Леон, старий ловелас, коп і друг Томі. Віктор серед цієї гоп компанії був найстаршим. Мав досвід роботи в криміналістиці і добре знав майже всі тутешніх ділків.

В кімнаті була тиша так що було чути як стрілка годинника вибиває кожну секунду. Всі чогось чекали. Але чого? Може чуда? Радика гріла єдина думка – що зараз прийде мистер Логан і скаже – "знайшли!". Але він чомусь не приходив.

Довгих три години очікування. Нарешті за дверима почулися важкі кроки старого Логана. Вже перед самими дверима він щось пробурчав. Настала напевне найдовша хвилина коли Радик чекав на результат. І от він зайшов:

– Ну що ж я можу сказати… містере Радимир, мені вдалося знайти вашу подругу…

– Нарешті – важко здихнув хлопець.

– Але боюся що не все так просто … вона …

– Що вона ? Луї не тягни! – нервово бурмотів Томі.

– Вона в край важкому стані. З численними травмами зараз у лікарні.

– Господи, що ж сталося? – якось не рішуче питав Радик.

– Ми не знаємо… Однозначно, це не випадкове пограбування.

– Містере Логан я ваш боржник! – хлопець вдягнув куртку і вийшов з кабінету.

Глава 6

Лікарня. Реанімаційне відділення. Та ж гробова тиша що і в квартирі Беккі. Кругом апарати, крапельниці. Серед усього цього на ліжку лежало бліде з синцями тіло.

Колись це була красуня. А тепер важко в ній впізнати колишню Беккі. Вона ніби спала. Очі були закритими. Руки лежали взддовж тіла. Губи покусані, закривавлені. По руках виднілися гематоми. Що ж таке мало статися, щоб привести її до такого стану. Радик підійшов ближче і сів поруч на крісло.

Кома… стан організму, що знаходиться на межі життя і смерті. А далі? Питання на котрі не мають відповіді навіть лікарі. Можливо ще повернеться. Але можливо. Нема нічого точного. Так само як в житті. Немає нічого точного. Лише одні здогадки. І що буде завтра це лише великий знак питання. І на всі ці питання немає відповіді.

Вона лежала навіть не повохнувшись. "О Беккі, нещасна Беккі – подумав Радик – В що ж ти так влипла?…".

Хлопець підійшов до ліжка і сів на крісло, що стояло поруч. Він торкнувся рукою ніжної, блідої руки. Ніякої реакції не відбулося. Вона просто лежала. Німа тиша просто розривала середину Радика. Минали хвилини, Беккі так і залишалася непорушною. А Радик сидів так поруч аж доки не зайшов лікар.

– Господи, містере Радимир, я дозволив вам лише кілька хвилин! – якось не сміливо промовив він.

– Так, так лікарю. Вибачте – він ніби прокинувся – Скажіть будь-ласка що з нею?

– Вона в комі. Це, як би вам сказати, "не найкращий" стан людини. Надія по суті не велика. Я вам не можу сказати напевно.

– Але будь-ласка – продовжував Радик – Що могло причинити такий стан?

– Численні травми. Це найперше – поправляючи окуляри проказав доктор – Страшний стрес…

– Стрес? Лікарю, але ж ви не думаєте? – спитав хлопець.

– Саме так. Черепно-мозкова травма від удару чимось тупим по голові. Кільканадцять ударів в область живота і нирок… її ґвалтували…. І то дуже довго…

– Господи Ісусе! – ледве витягнув із себе Радик – Ви брешете! Ні, тільки не це…

– Нічого не поробиш. Саме так. В шансів не багато… А зараз ідіть…

Довгі вулиці міста стали для Радика наче чужими. Він їхав в машині, сидівши на задньому сидінні. Сірі осінні хмари здавалося нависли над самими будинками. Все навколо здавалося якимось жахливим, кошмарним сном. " І що ж тепер? – думав Радик – Невже так от просто і закінчиться? Чому так не справедливо? Чому всі мої друзі, люди котрих я любив зникають? Чого ж тоді варте оте життя… Ще не давно я чув її голос…А нині вона просто… Вона майже труп…".

Темна кімната номеру в готелі "Голден Стріт" здавалась домовиною. Все виглядало неначе в якомусь страшному фільмі жахів. На ліжку лежав Радик. Він закривши очі щось перебирав думками.

Те, що сталося з Беккі дуже його вразило. Можливо він переживав. А може просто чогось боявся. Хто знає. Він лежав ще якусь хвилину. Потім встав і без світла знайшов телефон. Він пам'ятав номер телефону додому, тому зразу ж набрав старі так знайомі і так давно не використовувані ним цифри. В трубці почувся довгий гудок, один, другий… Трубку ніхто не брав довший час. Радик думав уже завершувати дзвінок аж раптом почувся з голос:

– Алло – озвався голос.

– Привіт мамо! – тихо сказав Радик.

– А це ти синку! Ну нарешті! Як ти там?

– Все добре. Працюю. Багато роботи. Зараз от знайшов час. Тож вирішив подзвонити.

– Ну то добре! Що скажеш? У нас холодно. Бабуся хворіє. Я на роботі.Що у тебе?

– Багато усього – посміхнуся хлопець. Він говорив однотонним голосом, ніби могильним. Так тихо, без жодної інтонації.

– Ну а коли приїдеш?

– Не знаю мамо. Хотів тепер. Але не склалось – він брехав.

Насправді Радик не хотів повертатись назад. Ніколи. Він лише говорив мамі аби не переживала. Він навіть мріяв забрати маму з бабусею до себе. Але не вийшло.

Постійні зйомки, вечірки, гулянки. Вони б не дали йому так жити. Тому він вважав краще вислати їм гроші і мати спокійне, власне життя.

– Ну та може хоча б десь на свята приїхав до нас. Чи ти таки вже не можеш. Ми давно тебе не бачили. Бабуся скучила за тобою.

– Добре мамо, постараюсь. А зараз я біжу, в мене телефон.. напевне новий сценарій. Добраніч вам…

Якою великою здається відстань, якщо людина не має в серці ні краплини любові. Що може бути важчим за удар в серце? Що може змусити людину повернутися до життя якщо вона вже давно втратила будь-який смак у ньому? Якою великою є прірва у середині душі? Хто може сказати що там, за похмурим поглядом? Що ховає ця чарівна усмішка? Або чому так винувато ховається погляд від зайвих очей?

Цього ніхто ніколи не може сказати. Ми знаємо те, що лише бачимо. А що там далі сховано не знаємо. Що це? Чому так? Для чого? Заради кого? І так далі… На ці питання нам ніколи не знайти відповіді в облику чужої душі…

Глава 7

Тисячі кілометрів між Києвом і Сан-Франциско. Десь там, в Сполучених Штатах живе її колишній коханий. Хто він тепер – а хто вона. Як все міняється в житі. Як все набирає зовсім інших відтінків. О, як швидко плине ріка життя. Хто може її зупинити? Хто може сказати де можна її перейти?

Вероніка сиділа біля вікна. Все чим вона жила останніми місяцями просто зникло. Хлопець, на котрого вона проміняла Радика, дізнавшись про вагітність відразу ж залишив. Подруги відійшли. Батько мало з дому не вигнав.

Тепер вона просто одна з тих, кого називають одинокими. Подзвонити, перепросити Радика? Ріккі чітко дав зрозуміти, що хлопець там давно не сам. А може все ж спробувати. І що з того? Радик зради не пробачить. Це само зрозуміло.

Їй пригадувались ті моменти, коли вони ще були разом. Коли він брав її на руки а їхні розмови тривали майже до ранку. А через кілька годин вона спішила на пари а він на роботу. Коли їхні мрії линули десь високо-високо в небо і там у нічному світлі місяця розчинялися. Коли любов гріла не лише тіло але дві молодих душі.

Це було справді чисте, світле почуття. Такого вона більше уже ніколи не побачить. Так, часто говорять, що така любов приходить лише раз на тисячу років. От вона і була.

Вона встала і пішла на кухню. Останнім часом вона майже нічого не їла. То і не дивно. Батько бажаючи бачити свою дочку щасливою вкладав усі сили в її навчання.

Він прекрасно знав про їхні відносини із Радиком і тому як міг допомагав хлопцеві. У ньому старий Безбородько бачив не лише юного красеня але найперше хорошого і надійного чоловіка для свої єдиної дочки. Він як міг сприяв їхньому любовному лету.

Звістка, що Радик вже більше не стоїть в числі кавалера Вероніки його не тільки засмутила. Це був удар. Удар, котрого він не міг перенести. Він знав характер своєї дочки. Але все одно не міг пробачити їй цей вибрик. Його наче на голки посадили, коли побачив цього її "хахая" (як він висловився).

На кухні світилося. Там сидів старий Безбородько. Він щось читав у газеті. Його насуплені брови свідчили про вкрай негативний настрій. Вероніка ввійшла майже через не хочу. Вона ніяк не бажала пересікатися з батьком в домашніх умовах.

– Ну що, виспалась? – спитав він.

– Ага… – промимрила. Вона почала робити собі чай.

– Ну і? – різко буркнув старий – Доки я маю дивитися на тебе таку?

– Чого ти хочеш?

– Що? Як ти смієш? Шмаркачка! Та я для тебе мало душу дияволу не продав – а ти …

– А що я? Чого від мене постійно хочеш? – і в неї на очах появилися сльози.

– Я тобі зараз скажу чого я хочу! – і він схопивши її за шию тикнув в саму газету– Читай суко!

– Мені боляче! Відпусти!

– А мені не боляче!? Думаєш мені не боляче дивитися на це все! Краще б ти тоді померла….