Ціна помилки - Баркалов Руслан

"Я знову в дома!" – сказав сам до себе. Він відчував особливу енергію тут, на майданчику. Від коли він став самотнім – це місце стало для нього єдиним сенсом.

Ще кілька сцен і фільм буде завершено. Але він уже має свіжу пропозицію. Його запрошує ще один режисер для проби у своєму фільмі. Це вже щось. Радик відчував себе повністю поглинутим цим майданчиком. Йому було добре тут. Тут він забував про все на світі. Тут він ставав богом, рабом і центром.

– О, наш Радик знову повернувся – ще здалеку побачив його Крістелл Орланд – Ну нарешті! А ми вже почали боятися, що з тобою щось сталося!

– Ага, думали що мене так легко позбутися – і Радик підійшов ближче – Я живий і здоровий!

– Це добре! Бо ми тебе уже зачекалися! Давай перевдягайся! У тебе десять хвилин!

– О так! Це я чую як наказ! – і засміявшись додав – Нарешті я в дома!

Робота йшла швидко. Радик навмисне старався більше проводити часу на майданчику. Він майже не виходив з іншими на перекури чи кудись на каву. Він старався краще підготовитися до наступної сцени.

Був уже майже вечір. Залишилося ще одну сцену зняти на сьогодні. Радик сидів у своєму фургоні. Він перечитував слова. Щось бурмотів. Раптом двері відчинилися і на порозі постала постать Стейсі.

– Привіт. Вибач, я напевно тебе відволікла. Щось читаєш? – запитала вона.

– Так, перечитую слова – відповів хлопець – Ти щось хотіла?

– Ні, просто зайшла! Ти ж ніколи не виходиш, не показуєшся між нас. Все кудись втікаєш. Ну і мені стало цікаво.

– Цікаво куди я зникаю? – спитав іронічно Радик – Я ж дух! І я повертаюся назад звідки прийшов! Ха-ха-ха!

– Ти жартуєш – спокійно мовила діва – А поза тим, виглядає що тобі не подобається наше товариство? Чи може тебе хтось чимось образив?

– Ні! Що ти! Я просто хочу побути сам! Знаєш, я не люблю гучний криків і всього іншого! Я люблю тишу!

– Мм.. То ти романтик – засміялась Стейсі – Це гарно! У тебе є хтось?

– В якому значені? – він вдав ніби не розуміє

– В прямому розумнику!

– Ні. А це має значення?

– Має! То може, вечором підемо кудись на каву!?

– Ну я не знаю…

– А може ти хоча б мені покажеш де знаходиш свою тишу?

– Добре! Постараюся задовольнити твою допитливість!

– От і добре! Який же ти розумний хлопчик! Тоді до вечора! Чао мій любий!

Глава 5

Вероніка сиділа сьогодні в дома. Вона цілу ніч плакала. Її Любчик виявився звичайним бабієм. Тепер вона самотня. Вони розійшлися. А кілька днів тому вона застала його в обіймах якоїсь "чмари" біля кафе, просто на очах людей.

Тепер вона жаліла, що так повелась із Радиком. Вероніка намагалася зателефонувати йому кілька разів. Але марно. Трубку ніхто не брав. І тільки довгі, протяжні гудки чулися в трубці. Лише вчора вона змогла знайти номер Ріккі. Того самого хлопця з котрим був знайомий Радик і котрий допоміг йому знайти себе в Америці. Кілька разів ніхто не відповідав. А потім Ріккі сказав їй аби більше не дзвонила. Сказав, що у хлопця все добре. Що тепер її колишній з великим майбутнім.

Тепер вона була для нього ніхто. Просто колишня знайома. Вероніка помалу усвідомлювала страшну правду того, що сама стала причиною їхнього розлучення. Що Радик любив її. І напевне б повернувся до неї якби не її дурість. "Чому ? – запитувала вона себе – Чому!? Що ж далі? Як мені далі?". Вона просто не мала більше сили іти вперед. Вона розуміла, що все втрачено. Радик уже ніколи тепер не повернеться. Він просто не хоче її бачити. І в цьому винила себе. "Ну чому я так поступила? Він же ж був нормальним!" – плакала вона в тишині кімнати. А дощ за вікном не переставав падати.

Один раз вона уже пробувала накласти на себе руки. Якби не батько – то вже би давно в лежала домовині. Тоді вона втратила дитину. Свою дитину. Дитину, котра стала на дорозі між нею і Радиком. Діагноз був невтішним – безплідність аж до смерті. От що дали їй ті вечірки. Розбите серце, біль, пустоту, самотність. А ще й до всього й бездітність. Ходячий гріб. Кому вона тепер така потрібна? Та нікому! Яке тепер має значення її серйозний тато і купа грошей. Зате вона тепер всього на всього лише дешева шльондра.

Вероніка вдягнулась, взяла парасолю і вийшла з квартири. З тієї самої квартири в котрій колись вона з Радиком кохалась. Тепер це для неї ставало лише каменем на душі. Вона пішла вздовж тротуаром дивлячись просто перед собою. Вона майже нікого не бачила. Або не хотіла бачити. Очі були червоними від сліз. Руки тремтіли. Ні, не від холоду а від нервового перенапруження. Голова боліла. Страшенно боліла. Куди вона йшла? Сама не знала! Але йшла. В кишені дзвонив телефон. Але вона його не чула. Їй було байдуже хто дзвонить. Вона просто переставляла ноги і обходила час до часу калюжі. В голові почало потроху паморочитись. Починалися якісь ніби провали в пам'яті. Вона хотіла забутись. Просто забутись.

Раптом її зупинила жінка років сорока. Це була тітка Полі, Поліанна Олександрівна Куцик. Вона була далекою родичкою і доброю знайомою батька.

– Привіт! – її голос ніби збудив дівчину – А куди це ти ідеш в таку погоду?

– Та так іду прогулятися…повітря гарне…

– Це правда! А ти сама?

– Так сама! Тато ще на роботі – якось машинально відповіла жінка.

– А хлопець твій де?

– Та нема у мене нікого тітонько Полю!

– А Радик? Хіба він не бігав за тобою? Хороший парубок!

– Так, було. Той що. Тепер нема! А ви додому?

– Так, хочеш до мене в гості? Ходімо! Ну ж бо!

– Ну хіба що на трошки. Тато буде шукати.

– Не переживай тато знатиме, що ти зі мною люба.

Вероніка відчувала відразу і біль одночасно при згадці про Радика. Чому? Можливо тому, що справжню причину їхнього розставання знала лише вона. Так і було. Це вона обмовила його в очах усіх своїх знайомих і виставила поганим. І от що з цього вийшло. Як жаль, що тітка Полі не знала про це. І вона не зможе їй про це розказати. Справді жаль.

– Знаєш Вероніка – вела далі розмову тітка Полі – Я теж була молода. І наробила багато дурниць. Тепер жалію. Чесно жалію. Ти навіть не представляєш як.

Але Вероніка її не слухала. Вона ніби десь поза зоною доступу. Десь далеко звідси. Її мучили слова сказані Радикові по телефону. Вона нагадувала їх знов і знов. Тоді це видавалось солодким сном. А зараз? А зараз це була біль. Біль, котру не можна було нічим ані послабити ані залікувати. Біль, котра переслідувала її вже довгі дні. Біль, котра знищувала в ній все, пожирала з середини і розривала серце.

– Ти ніби десь не тут – зауважила тітка Полі – Може у тебе щось трапилось! То розкажи мені. Разом якось подолаємо!

– Ні, все гаразд! Просто я… Просто я змучена! – відповіла дівчина.

– Ну як хочеш! Може тобі викликати таксі?

– Ні. Я так піду. Це ж не так аж далеко! Щиро вам дякую!

Не легко є забути те, що тебе так манило, те, заради чого йшла на все. Забути те, що так зводило з розуму. Що так нещадно тягнуло в небо. Щось, що заставляло серце сильніше битися. Так, це було воно – кохання. Тільки запізно вона це зрозуміла. Запізно для каяття. Він уже не повернеться. І Вероніка це розуміла. Її сили танули. Танули від того, що все усвідомлювала. І нічого уже не не могла змінити нічого.

Ніч опускалася над містом. Ніч, що несла свої чари. Чари, котрі так манять молоді серця. Чари, котрі ховають у собі скільки всього. Ніч, що ховає закоханих від чужих очей. Ніч, котра дає право на кохання.

Падав дощ. Сьогодні була доволі не романтична погода. Не романтична для тих – хто привик сидіти за екранами телевізорів, боячись намокнути.

Вона йшла оминаючи калюжі. Дощ поволі припинявся. Лише трішки накрапав. Вона згадувала як колись, ще з Радиком, вони бігали під дощем. Як він вперше їй показав красу дощу і похмурої погоди. Як вони за містом на дачі змокли до нитки. Тоді він її цілував. І від цих поцілунків їй ставало тепло. Від цих доторків, від його рук, від його уст що торкалися її. А зараз лише холодна стіна. А далі що…

Вона не бачила вже далі нічого. Їй пригадувалися хвилини проведені разом з цим юним Фаустом, як вона його інколи жартома називала. Але тепер це були лише порожні спогади.

Вдома Вероніка була пізно. Вона легенько пройшла і замкнула за собою двері до кімнати. Було темно. Вона роздяглася і лягла на ліжко. На дворі вже було близько до півночі. Вона дивилася на стелю у темноті і не могла ніяк заснути. Образи самі лізли до голови. Згадки про Радика зривали мозок. Просто виносили. Це було нестерпно. Але вона не могла нічого зробити. Жаль. А що вдієш. Знову ті самі спогади терзали душу. Все як завжди. Впродовж останніх кількох тижнів.

Ранок для Вероніки настав десь в пів одинадцятої. Її розбудив дзвінок телефону. Телефонувала подружка.

– Алло! Якого чорта?

– Ти ще спиш? – почулося в трубці – Телик ввімкни. Там твого колишнього показують…

– Якого нахрен колишнього! Вєрка! Що ти несеш! Я спати хочу – пробурчала Вероніка.

– Фільм включи. Побачиш дурна ти, Вероніка! – відповіла та.

Вона полежала ще якусь хвилину. Думками вона вже ввімкнула клятий телевізор. Що там могло б бути? Все ж вона встала. Знайшла пульт і включила. На екрані появилося перше зображення.

Йшов фільм. Хвилина – дві і от він. Справді він! Радик! Одна із основних ролей. Весь такий в гримі. Красень. Господи! Чому? Чому так? Як несправедливо! Вона просто схлипнула. Тільки тепер зрозуміла, що її колишній, її Радик насправді не міг дзвонити їй бо працював увесь цей час. А вона? А вона йому просто зрадила. "Боже, чому? За що так – плакала вона – Я не можу без нього! Що мені робити? Яка ж я дурна…". Сльози текли по молоденькому личку стираючи туш.

Так ось вона яка – ціна зради! Ціна розриву. Ціна брехні. Тепер ця ціна здавалась аж надто високою і неймовірною, як і колись цілковитою нісенітницею. Колись, ще три – чотири місяці назад вона б не повірила в це. Вероніка б ніколи не повірила, що буде змушена заплатити таку високу ціну власного спокою за те, що кинула Радика. Ось така вона – ціна помилки, за котру треба платити.

Частина III

Робота вчителя є доволі важкою, якщо взяти до уваги стан сучасної молоді. Так, тому що ще десятиліття назад діти були більш іншими. Вони гралися в піжмурки, ганяли м'яча в дворі або ще щось видумували.

Тепер все змінилося. Діти почали просиджувати час біля комп'ютера або телевізора. Різні програми, ігри, сотні веб сторінок.