Ціна помилки - Баркалов Руслан

Просто містер Том тобі телефонував в номер а тебе нема. Сказали, що ти кудись вийшов. Він дуже переживає за тебе. Щоб ти не заблудився і не натворив чогось доки ще не привик.

– Та ні, все добре! Дякую за таку турботу! А ти хіба не маєш вихідного сьогодні?

– Маю. Але довелося тебе шукати!

– Значить я тобі зірвав всі плани! Мені чесно дуже шкода! Я просто хотів прогулятися! Чесно!

– Та нічого страшного! У мене не було ніяких планів. Я просто хотіла виспатися. От і все.

– Ну в кожному разі я почуваюся винним. Чим би я міг залагодити свою вину?

– Ну не знаю… Можеш просто другий раз попереджувати мене – усміхнулась дівчина.

– Отже, бути повністю під твоїм контролем. Та як скажеш. Що поробиш… А ти дуже кудись спішиш?

– Ні, нікуди…

– То може покажеш мені місто. Будь – ласка! Звісно, якщо ти можеш!

Дівчина на якусь мить замовкла. Вона подумала кілька секунд. І ці секунди здалися Радику вічністю.

– Ну звісно, можу! А що б ти хотів бачити?

– Все! – з впевненістю відповів Радик – Знаєш, мушу ловити момент. Хто знає коли ще буде така нагода погуляти містом з такою красунею.

– Гаразд втікач, ходімо!

І вони пішли про щось розмовляючи…

Місто було зовсім не таким як на перший погляд здавалося. Радик ще скільки всього не бачив напевне в житті.

Він просто забував. Потроху все, що ще так не давно гризло душу відходило на задній план. З Беккі йому ставало тепло і спокійно. Дівчина була відверта і щира. У свої двадцять сім вона виглядала ледь на двадцять. Висока, струнка білявка з голубими очима, ніжними рисами обличчя і легким ніжним голосом. "І де ж віднайшов Ріккі це чудо природи – думав про себе Радик – Вона справді красива. Важко встояти. Спокусниця".

– Знаєш Беккі, я хотів тебе спитати – а як ти попала сюди?

– Ну це довга історія… Може якось розкажу…А тобі нащо?

– Просто спитав. Цікаво. Ти дуже красива, розумна, добра і …

– І що?

– Ну.. не знаю... – зам'явся хлопець – Просто …

– Радик, я не можу тобі говорити все. Ми ж мало знайомі.

– Так, вибач. Я розумію. З мого боку це було не пристойно так влазити в особисте.

– Та нічого. Я не ображаюсь. А ти розкажи щось про себе!

– Що саме – спитав Радик – Цікавого мало. Я сам простий хлопчак з далекої "Скіфії" приїхав підкорювати "Новий світ".

– Гарно – засміялась Беккі – А тепер більш реальніше. Ну щось таке конкретніше! Чим займався там, у себе на батьківщині? Смаки, інтереси. Звісно, якщо хочеш.

– Ну що я можу сказати. Все напевне сама знаєш…

– Знаю! А все ж!

– Я простий хлопець. Живу з мамою і бабусею. Навчався на філософському…

– Отже, філолог! Он як. А я коли прочитала подумала що то таке!

– Ну, не зовсім. Філолог – це мовник!

– Все одно! А писати відколи почав?

– Не так давно! Років напевно зо шість тому. Я ще тоді закінчував школу. Мені подобалась одна дівчина… вона була старша за мене …

– О, тобі подобаються старшенькі! – підколола Беккі.

– До чого ти хилиш! Так, вона мені подобалась! Їй тоді було двадцять два – а мені якигось сімнадцять. Я її боготворив. Жив лише нею. А потім… – і хлопець замовк.

– А що потім? – спитала дівчина – Потім ти її розлюбив?

– Ні! Вона мене кинула. Думала, що знайшла кращого. А тепер … Не знаю нічого про неї. А я почав писати! От так десь!

– Ти просто таки романтик!

– Та перестань. Я звичайний як і всі інші!

А тим часом проминув цілий день. Обоє незчулися як почало вже майже вечоріти. Це був перший день, коли Радик забув про все на світі і нормально відпочив. Хлопець забув про всі свої проблеми, переживання. З Беккі він забув і про дім, котрий так далеко зараз. Про ту масу роботи, котра чекає його завтра. Забув про всі болі. І нарешті вперше забув про Вероніку.

Словом, хлопець ніби потрапив в інший вимір. З Беккі він почувався щасливим. Здавалося, що це сон. І він не хотів, щоб цей щасливий сон закінчився. Радик боявся повертатися в реальність. Боявся думати про щось, що нагадувало б йому про неї. Він хотів летіти. Просто іти в перед. Просто вдихати на повні груди повітря. Просто жити. Щось ніби надірвалося в середині. В грудях билося серце. Так ніби ось, ось мало вискочити.

Що сталося, Радик і сам добре ще не розумів. Що ця зрада дорого коштуватиме не тільки йому. Що любов до Вероніки матиме трагічний фінал. Ні, цього він зараз аж ніяк не міг знати. Зараз йому просто хотілося залишатися з цією красивою американкою, котра так йому подобалася.

Глава 3

Був вечір і Радик маючи вільний час сидів в номері. Він дивився у вікно спостерігаючи як рухаються в низу люди. Як приходять і відходять. Кудись їдуть. Кудись спішать.

Хлопець взяв телефон і набрав цифри. Йшли гудки. Але ніхто не відповідав. Ці хвилі видавалися вічністю. Раптом на другому кінці дроту почувся жіночий голос. Це була вона – Вероніка. Як давно Радик її не чув. Він майже відвик від її голосу. Не часті дзвінки по кілька хвилин. От і все щ було тут цілих три місяці.

– Ну привіт – нарешті перебив тишу голос – Чого мовчиш?

– Це ти! Нарешті! Як я давно хотів почути! Знаєш…ти …

– Знаю Радик, знаю – байдуже відповіла дівчина – Я багато чого знаю. І я тобі дещо хотіла сказати.

– Кажи – якось ніби не своїм голосом промовив хлопець.

– Я вагітна!

– Аа… Що? Ти жартуєш!?

– Ні! Я серйозно! Радик, приколи закінчилися! Я була сьогодні в лікаря! Все підтвердилося! Так що … Я попала!

– Ні! Ми попали!

– Розумієш… Це не твоя дитина! І взагалі, Радик, краще більше не дзвони сюди! Я не хочу тебе більше чути, бачити, знати про тебе і все що пов'язане з тобою ! Тебе не існує для мене!

– Зачекай! Але ж я люблю тебе! Повір я скоро повернуся і все буде добре! Потерпи ще трошки!

– Ні, не буде! Радик – ти живеш собі там, в своїм коконі. Ти забув про все. Ти маєш своє життя, свою нову ідею, свій світ. А я маю свій. У мене є інший! Так що вибач! Любчик, звісно, не такий талановитий як ти – але він нікого так не нізащо не має як ти! Може він не такий геній як ти. Але він винаймі мене любить щиро! Він готовий приділити свій час мені а не книгам, друзям і писанині, котра нікому не потрібна буде за кілька років. Все, прощай і не згадуй мене більше!

Дзвінок було розірвано. В трубці почулися тільки короткі гудки. Хлопець був настільки прибитим, що навіть до кінця не розумів що це було: сон чи справді дзвінок. Біль стискав серце. Боліло навіть не від того, що сталось а від самих слів. Від тих кількох фраз, котрі поставили хрест на їхніх відносинах. Єдине питання яке так мучило – чому? Чому вона так поступила? Чи справді все втрачено?

"Все – подумав Радик – Час почав видно грати не в мою користь. Я ж любив її. Чому? За що? Ну чому?".

Він не міг встати з крісла. Це було щось більше ніж просто біль. Це був просто кінець. Він був розбитий як ніколи. Все чим жив, заради чого йшов, заради чого він тут – вже немає ніякого значення. Все, що було так святе для нього враз розірвалося як мильна бульбашка.

Він повільно підвівся з крісла, вдягнув свою темну спортивну куртку, взяв гаманець з грошима і вийшов в коридор. Була десь без десяти хвилин восьма. Радик спустився сходами, пройшов прихожу і вийшов на двір.

Ця осінь була для нього особлива. Він був самотній. Сам, в чужій країні. Без друзів, без дівчини, без майбутнього. Радимир пішов тримаючи руки в кишенях. Він довго гуляв вулицями міста. Але біль так і не стихав. В серці кололо. В горлі стояв якийсь кусок. На очах появлялися час до часу сльози. Радик не міг ніяк заспокоїтися. Питання самі лізли в голову і роздирали розум на шматки. Це був біль який не можливо описати. Біль людини, котра шалено любила, мріяла, жила. Аж раптом все скінчено.

Десь в павутині вулиць він знайшов якийсь клуб. Радик просто зайшов туди. Грала якась приємна легка музика, біля бару стояв молодий хлопець – бармен. Радик сів на крісло біля барної стійки і попросив чогось міцнішого.

Скільки часу проминуло він не пам'ятає. Не пам'ятає також і те скільки він випив. Пам'ятає лише окремі обличчя котрі щось говорили, ставили якісь питання, просили про щось. І просто біла стіна….

Прокинувся Радик десь після обіду в себе в номері. Голова боліла страшно. Він ніяк не міг згадати як суюди потрапив. Як йшов. Коли повернувся. Абсолютно нічого. Повне забуття. Він повернув голову і побачив в кріслі сидячу Беккі.

– Ну що, нарешті! – промовила вона – Вчасно ж я тобі подумала зателефонувати. Інакше важко було б сьогодні!

– Мені і так не легко. Повір! – пробурчав Радик.

– Бачу – і дівчина подала йому стакан з водою – Пий, стане легше!

– Дякую…

– Ну і як ти опинився там? Я дзвонила тобі стільки разів! А потім… І от знайшла ледь теплого! Ну скажи – воно того варте було?

– Напевне… знаєш … я… я заплутався… Беккі …ти єдина тепер людина рідна мені…. чесно….

– Ну так, ще п'яний! Полежи трохи!

– Та ні… я серйозно…

– Добре, добре! – посміхнулась дівчина – Давай краще приходь по швидше до норми. Нам ще багато роботи нині..

– Яка робота Беккі – нині вихідний…

– Ні, сьогодні уже якраз і не вихідний! Ти добре випив. Так що тепер довго шкодуватимеш про це.

Вони ще якийсь час теревенили про се про те. Раптом Беккі спитала :

– Радик скажи, чого ти так багато випив?

– Знаєш – давай ми про це не будемо згадувати! – якось болісно промовив хлопець.

Радик знову прийшов до форми. Почав як і звичайно займатися своїми справами. Реклама була знята. Все що потребував містер Девінсон було готове. Хлопець накинув йому ще одну перспективну ідею реклами. І воно мало великий успіх. Тепер Радик мав багато знайомих серед шанованих людей. І це було йому тут аж конче як потрібно.

Але окрім усього цього Радика починало що раз гірше щось гризти. Він сидів годинами у своєму номері і дивився в одну точку а потім зривався і плакав. У такі хвилини він був схожий на психічно хворого Ніцше чи Ван Гога. Припадки несли в собі прогресуючий характер. Попри те, що містер Девінсон м'яко кажучи, пропхав Радика на зйомки одного фільму, де хлопець почав співпрацювати із режисером – факт алкогольного зловживання був не виносимий.

Цілі вихідні Радик просиджував десь, де майже ніхто його не міг знайти. Єдиною людиною хто міг його знайти будь коли буда Беккі.

Цього вечора Радик лежав на ліжку в своєму номері. Він дивився рівно на стелю і роздумував.

"Деградація – говорив сам до себе – Це не просто зупинка.