Ціна помилки - Баркалов Руслан

Потім кудись вийшов і нарешті по якомусь часі повернувся. Десь через дві години після початку подорожі молодик вирішив заговорити до Радимира. Він говорив ламаною.

– Привіт!

– Привіт! – відповів Радик.

– Ти куди їдеш?

– До Києва! А ти?

– Також! А там…

– До родичів? – перебив Радик.

– Ні! Я лечу до Америки! Робота така! Мене звати Рікардо! Можна просто Ріккі

– Радимир Воловські! Можна просто Радик!

– І ти до родини?

– Та ні! – Радик не хотів говорити незнайомцю чому насправді він їде.

– Все одно класно!

– Ну так! – погодився Радик – Особливо якщо тебе запросили!

– О, ну так це круто! Мене теж свого часу запросили! Я сам з Італії. Працюю в США. А тут знімали рекламний ролик.

– То ти рекламний агент – почав усміхнувся Радик.

Реклама на той час була чимось новим для пострадянського простору. З екранів телевізорів красиві, шикарні джентельмени і шикарні пані розповідали про різні речі, підкреслюючи їхню необхідність у вашому. І кожен, хто дивився це десь підсвідомо вірив у цю "байку".

– Ну щось подібне! Я придумую рекламу для різних товарів, послуг… І за це отримую гарні гроші. В мене в Карпатах тітка живе.

– То у тебе ще й українське коріння!

– Ну так… Не заперечую… А ти ? Чим займаєшся?

– Я студент! Іноді пишу щось. Зараз їду до Києва, до одного пана, котрий читав мій твір і зараз хоче мене представити там десь у себе…

– Круто! Вітаю! Удачі тобі! Доречі, якщо хочеш запиши мій номер! Матимеш час – телефонуй! Ти класний хлопець! Добре мати другом таку людину!

Поїзд нарешті зупинився. Це був вокзал у столиці України. Радимир розумів, що він тут в перше і нічого не знає. Страх, що його кинули ставав все більшим і більшим. Хлопець витягнув телефон і набрав номер Безбородька. Гудки йшли довго. Ніхто не відповідав. Раптом хтось відповів. Почувся жіночий голос:

– Нарешті! Ти де?

– Я на вокзалі! А…

– Це я – Вероніка! Не впізнав?

– Ну трохи…

– Тоді виходь на центральні двері! Я чекаю там!

– Та добре! А ще би я знав де вони знаходяться…

– Ти що ніколи не був в Києві?

– Це вперше! Так що якщо я заблуджу – то вибач!

– Нічого знайдемо тебе якось! — засміялась дівчина.

Радимир взяв сумку і пішов шукаючи якісь "головні двері". Він напевно б шукав їх ще досить довго якби випадково не стикнувся з тим же таки Ріком, котрий теж щось шукав.

– О привіт! І з нову таки зустрілися! – засміявся Рікардо.

– Земля ж кругла! – відповів Радик – Доречі, не підкажеш де тут головні двері? Буду тобі страшенно вдячним!

– Ось іди сюди – і він вказав рукою на ліво – А там побачиш каси от тобі і головні двері будуть.

– Ой щиро дякую! Щасливо тобі!

Радик пішов як вказав йому Рікі. Через секунду хлопець був уже біля головного входу на вулицю. Що правда тепер треба було знайти Вероніку. Він витягнув телефон і збирався набрати номер аж раптом почув за плечима чиїсь голос:

– Ну нарешті! – це була вона. Та ж сама. Нічого не змінилося. "Боже, яка ж вона красива! Прекрасна Афродіта! Вона божественна! Господи мій!"

– Ну, довго будеш витріщатися на мене!? – ця репліка вернула його на землю.

– Привіт! Я просто….

– Спиш на ходу! Нічого виправимо!

– Емм… я … а…

– Тато на роботі! Ми зараз візьмемо таксі і поїдемо до нас!

– Уу…

– Що? Це ж три зупинки! Чи може ти хочеш пішком?

– О, це значно краща пропозиція!

– Жартуєш?! – дівчина глянула на нього як на божевільного.

Вони йшли зимовими вулицями . Він оглядав кожен куток, кожне вікно, кожну людину. Вона ж йшла з похмурим виглядом. Що вона думала? Що змушувало її очі заблищати якимось дивним вогником? Чому серце так билося швидко? Де поділися всі думки з голови, котрі ще так мучили цілий ранок? Що це за нове якесь відчуття, котре забирає розум і розпирає дихання?

Радик ішов спокійно, хоча його переповнювало якесь не зрозуміле відчуття. "Боже, що я тут роблю? – питав себе хлопець – Для чого все це? А може це просто сон? Невже це мені не сниться? Невже це все насправді? Невже це зі мною зараз відбувається?..."

Так минуло всі три зупинки в повному мовчанні і тиші. Кожен намагався зрозуміти, що ця зустріч для нього означає. Чому така зміна різко відчутна в серцях. І хоч вони мовчки дивилися одне на одного все було і так ясно, що щось не так як завжди.

– Ну от ми і прийшли! – нарешті почувся голос дівчини.

– Гарно тут! – захоплено сказав Радик – Ти тут живеш?

– Так, з татом! Проходь! Зараз лише одинадцята, тому що робити будеш?

– Не знаю… а … Коли прийде?

– Ввечері! Пізно! Так що лягай спати! Там твоя кімната – і вона вказала рукою на двері з права в кінці коридору.

– Дякую тобі! Але я ще спати не хочу! Надто рано!

– Нічого собі рано! Ти ж з дороги, та ще й пішком скільки йшов!

– Три зупинки! Це мало! Дуже мало! Якигось два кілометри.

– Досить! Я б сказала навіть більше ніж досить!

– Це дуже мало! Я більше ходив! Завжди! Це здорово!

– Ага і потім ледь дихаєш!

Хлопець пройшов до кімнати вказаної Веронікою і поклав сумку біля порога. По середині стояло велике ліжко. З боку по ліву сторону висіла на стіні велика картина. Це була картина (ясна річ не оригінал) якогось італійського художника на тему Данте "Божественна комедія". Сюжет був саме таким, що Данте з Вергілієм розмовляють з одним із "мешканців" пекла. У кутку стояла тумбочка. По середині на підлозі лежав великий темно–червоний килим. Вікно виходило на внутрішню частину двору, тому хлопець бачив лише те, що там робило і аж ніяк не вечірні вулиці великого міста. Радик пройшов кілька кроків, поглянув у вікно, оглянув картину і посміхнувся. Так, цей сюжет йому знайомий. Він страшенно любив цей твір. І тепер ця картина бавила око.

– Ну, якщо хочеш щось їсти то… Коротше, на кухню пройдеш.

– Дякую! Я б не проти випити гарячого чаю.

– Тоді роздягайся і ходи на кухню – дівчина вказала на двері рукою.

Радик скинув куртку, з сумки витягнув інші штани, переодягнувся і вийшов з кімнати.

На куні було чути чиюсь розмову. Йому спочатку здалося, що там хтось є. Але потім прислухавшись почув, що то Вероніка по телефону говорила з подругою. Розмова була частково і про нього.

– Так. Думаю що ні…Света, я ж тобі говорила, що не можу. Але ж ти наглотна! Ну не можу я більше так! Ну і як ти це собі уявляєш!?... Светка, ти думаєш, що говориш!? Та ще он приїхав на мою голову цей… а що тато…Ага, запросив а сам звалив на роботу… та.. так…точно і що? Блін Света… ой ..

– Вибач якщо перебив! – на порозі стояв Радик – Я вийду!

– Ні стривай! – вона поклала трубку.

– Ти з кимось говорила тож я не хочу вам заважати, щоб не було тобі через мене незручностей…

– Та що ти! Все добре! Сідай! До речі чай який будеш?

– Ну, якщо ти зробиш то будь – який!

– Аж так! В тебе так нема смаку?

– Ні так довіряю твоєму!

– Ого! Ну тут ти зробив дурницю! – дівчина обренулася до однієї з кухонних шафок і шось почала там шукати.

– Чого ж так? Може скажеш, що у тебе поганий смак!

– Особливий! Ну але як хочеш! Сам просив!

Чай справді був далеко м'яко кажучи не чай. Але Радик випив. Голодний, змучений, з дороги – йому було байдуже що то таке. Хоч насправді вже після першого ковтка у нього на очі набігли сльози. "Ну і чайочок! – подумав хлопець – Смак справді особливий! Не те слово! Можна ноги протягнути! О Боже, а як він дико смердить! Це ж домішки якихось трав! Жах просто!". Але на зовні навіть ні одним знаком не видав своїх думок.

– Мммну... не поганий чай! Не знаю, що ти там мала на увазі, як говорила, що я зробив дурницю… Але він мені сподобався. Дякую!

– Рости широким!

– А ти чим займаєшся, якщо не секрет?

– Чим хочу тим і займаюся! Це гнилий підкат.

– Просто спитав! Цікаво стало!

– А ти завжди такий цікавий чи після "порції чаю"?

– Ти знущаєшся з мене! Я лише просто задаю питання людям, коли мене щось про них щось цікавить…. Доволі не часто…

– А ти сам звідки такий мудрий взявся?

– А ти як думаєш? До тепер не знаєш звідки діти беруться! – почав грубити Радик.

Він справді відчув певний холод у голосі дівчини. І тому вирішив, що це просто "комплімент за комплімент". Він не був аж надто ввічливим і не надто говірким з людьми, тому для нього кожне слово було ніби сигналом для "атаки". Розмова справді не дуже клеїлась. І тому хлопець вирішив "з'їхати" поки не зайшли в тупик.

Він просто вийшов і пішов до кімнати. "Холодно, зима… Найкращий час для того щоб… щоб просто відпочивати…. А вона справді не при собі була, коли побачила, що я почув розмову… дика якась… та хай із нею… що мені до того… у неї тато крутий.. мама теж напевне шишка десь… А що я? Хто я для таких як вона…Хто..".

Відчуття, що поволі переходили в солодкий, кольоровий сон танули, губилися, покривалися туманом. Скільки він пробув у такому стані десь там у напів задумі і наполовину забутті – ніхто не скаже. Але напевне достатньо довго. До кімнати хтось увійшов. Було чути чиїсь кроки. Радик трохи припідняв голову і побачив перед собою обличчя Безбородька. Той стояв і дивився на сонного хлопця і щось про себе бурмотів.

– Ага… А ти бачу вже встиг і проспатися! Молодець, часу не марнуєш! Це добре! Завтра треба буде цілий день на ногах бути тому ходи щось поїж!

– О, дякую! Я.. я цей… ну.. Не дуже голодний…

– Ну все одно варто! Ти ще не пробував як смачно готує моя донечка! Тобі дуже сподобається! – запрошував старий.

Що правда остання фраза змусила Радика занепокоїтися про свій шлунок. Він ще добре пам'ятав той чай. "Ну аж ніяк не добре – думав про себе хлопець – Бачив я вже її можливості на кухні! Господи! Та вони мене отруїти можуть з такими темпами!"

– Ну в такому разі мушу піти!

– А ти цікавий малий – усміхнувся Володимир Сергійович – Люблю таки людей!

"Ще б не любити! Сам запросив! – далі невдоволено подумки бурчав Радик – Я що просився сюди! Тепер терпи мене…".

На кухні побутувала якась невидимо напружена обстановка. Що саме є її джерелом Радик не міг точно визначити. Однак, це йому явно не подобалося. Тиша яка була, здавалася для нього гробовою. Він не знав з чого почати але так терпіти теж не хотів.

– Тобі ще раз чаю чи може … – спитала дівчина звертаючись до Радика.

– А кави не можна?

– На ніч!? – здивовано спитав старий – Ти ж спати не будеш!

– Нічого страшного! Спатиму! Зрештою, я і так не сплю довго! Коли тиша краще про щось думати!

– Ов, то ти любиш тишу! Любиш її слухати.