Ціна помилки - Баркалов Руслан

Всім було байдуже до вчорашнього друга. А він відчував непотрібність нікому. Всі просто забули за нього. Кому потрібен друг, котрий не підтримає компанію, що збирається напитися чи розмову про так йому ненависний футбол. Ну хіба це нормальний хлопець, якщо він не любить дивитись бокс і пити пиво!?

Так, саме таким незвичним був Радимир. Він часто дивився на все іншими очима ніж його однолітки. І тому не мав компанії, друзів зате мав авторитет доброї дитини. І це його повністю влаштовувало. Хоча як і всі нормальні люди він прагнув бути з кимось, ділитися з кимось усім, жити заради чогось і бути таким як інші.

Минали години а в кімнаті була мертва тиша. Радик щось писав. Ніхто його не турбував і це давало змогу повністю зосереджуватися на собі і своїй роботі. На столі стояла порожня кружка і від кави, купа листків, кілька ручок, папери. За столом сидів Радимир і в цій повній тиші, заглиблений у себе писав. Його рука ковзала по паперу швидко і точно. Він вдивлявся в рядки ніби хотів побачити те, що десь пропустив. Очі були втомленими але вони сяяли. Так вони завжди блищали радістю, коли він закінчував якусь роботу. Хлопець перевів подих і відклав ручку. Нарешті. Можна сказати, що все вже закінчено. Тепер він може з цією купою паперів кудись піти. Хлопець був щасливим як дитя. Цю тишу порушив телефонний дзвінок. Телефонувала непрохана гостя – Інна. Це була так "звана подруга". Хоча дружбою це було вкрай важко назвати. Радимир довго не хотів відповідати на дзвінок але настирливість дзвоніння бала своє.

– Алло!

– Радик привіт! Будь – ласка не кидай трубку, будь – ласка! – вона плакала.

– Якщо ти нагадалася поговорити – то я зайнятий?

– Навіть не знаю з чого почати! В мене проблеми, Радик, великі проблеми! – схлипувала дівчина в трубку – Мені просто страшно говорити!

– І в мене проблеми. І що з того!

– Радик, розумієш в мене велики проблеми!

– А мені то що?

– Порадь щось! Ти ж друг!

– Я?!! Відколи? Хіба не ти мені сказала, що ніколи не була моїм другом не давно по телефону!

– Ні, ні зовсім ні! Ти мене не так зрозумів!

– А як то я мав розуміти? – вже розсерджено крикнув в трубку Радик – А знаєш що… Піди ти… краще до своєї компанії, котру ти так високо цінувала. Їх питай, що тобі робити! А мене більше не чіпай! Зрозуміла!

– Чому ти так!? Будь – ласка, мені нема до кого звернутися. Ти ж знаєш! Не кидай мене!

– А навіщо мені тебе? Коли тобі було класно – то ти про мене забула! Я теж людина! І маю свої проблеми! А тепер забуть мій номер і більше ніколи і ні за яку ціну не дзвонити мені! – і він закінчив розмову.

Це було надзвичайно важко. В душі щось мучило, не давало спокою, гризло. А з іншого боку він почувався цілковито правим і змінювати більше щось не збирався. Та й чому це він має думати про когось?! А хто думає про нього?! Після того як вона поступила з ним обізвавши при всіх ідіотом і потім ще й сказала, що ніколи з ним не була другом. А тепер ще й хоче допомоги! В середині аж горіло все. Радик заспокоївся. Він зробив на кухні собі ще одну каву і сів за чистий папір.

В голові було порожньо. Нічого написати не вдавалося. Думки повністю покинули голову. Хлопець знав, що йти проти себе буде марним. Тому просто допив каву і вдягнувшись вийшов на вулицю.

Було вже після обіду. І як то буває зимовим часом сонце вже сідало, морозець починав пощипувати, люди поверталися з роботи. Радимир взяв навушники і включивши собі серію своєї улюбленої музики під настрій пішов полазити вулицями.

Глава 2

Середа видалася для Радика не вдалим днем. Він цілий ранок бігав по кімнаті і шукав у що б то йому одягнутися. Нарешті було вирішено – він одягне старі джинси, чорний гольф і куртку. Хлопець збирався кудись їхати але про це нікому не говорив. Він швидко, навіть не поснідавши, вибіг з дому. На тому боці дороги чекала червона дев'ятка.

– Ми запізнюємося! – злився Олег – Ти би швидше міг!

– Та міг би, міг але… – відповів Радик.

– Добре, добре їдемо!

Машина швидко рвонула з місця і зникла за поворотом.

Поїздка була довгою і виснажливою. Однак, вона давала свої плоди. Радимир знайомився з багатьма людьми, дізнавався багато цікавого, відкривав для себе новий світ. Світ інших людей.

На дворі була майже ніч. Вони щойно повернулися зі Львова. Цього разу відбувалася зустріч літераторів і Олег був запрошений як кращий викладач і поет. Ну а також і як критик. А так як Радимир пробував себе в літературі то Олег користуючись нагодою представив аудиторії хлопця. Всі були в захваті від молодого Радимира. Звісно що. Аджеж в будь-якій компанії завжди спочатку "раді бачити свіжу кров". А він був надзвичайно втомлений але щасливий як ніколи. Це в перше його представили не просто як того що "він зі мною" а як особистість. На вулиці не було нікого і тільки ліхтарі освітлювали засніжені вулиці міста.

Радик йшов не спішуючись. Він насолоджувався вечірнім містом. Це було в перше за багато років, відколи він перестав тут жити. Тоді місто стало для нього якимось чужим. Але тепер воно знову вдихнуло в нього новий сенс життя.

Раптом задзвонив телефон і Радик ніби пробудився від сну. То ж міг дзвонити в такий час. Він витягнув мобілку з кишені і побачив що дзвонив той самий Олег.

– Радик ти ще не спиш? – були перші слова Олега.

– Та ні. А що сталося?

– Нічого! Просто я забув тобі сказати, що на завтра маю запрошення від Олександри Вікторівни. Я обмовився їй, що ти теж будеш. То як?

– Ну якщо так то буду!

– О, це я принципі і хотів ще почути на нині від тебе! Бувай!

І що він там робитиме завтра – хлопець не знав. Зараз його це мало цікавило. Що принесе завтрашній день нікому ще не було відомим.

Олександра Вікторівна була його вчителькою і чи не єдиною людиною в цілій школі, котра зрозумінням ставилась до його витівок. Вона була ніби справжня подруга. Хоча так говорити буде занадто. Олег справді дещо перегинає палку. Ну і як він пояснить свій візит? Що скаже? Як це він отак просто візьме і прийде? А якщо так якійсь будуть ще гості – то як буде виглядати? Але це буде завтра. А зараз він просто ляже спати. І віддастся у обійми сну.

В кімнаті подзвонив телефон. Він дзвонив довго і настирливо тому Радик хоч і спав ще солодко все одно мусив встати і підняти трубку.

– Алло – ледь спросоння пробурмотів хлопець.

– Ти ще спиш? Ану піднімайся? Сподіваюсь, ти не забув де ти маєш бути нині? – це був Олег.

– Та не забув, не забув – бурмотів Радик

– В четвертій маємо бути там! Так що давай! В половині четвертої я заїду по тебе!

– Дякую! Буду готовим..

Хлопець ще наполовину спав. Але треба буде і він таки буде готовим. Бо ж якщо вже пообіцяв ну то нема ради.

В домі не було нікого і Радик почав шукати, щоб то йому наразі одіти. І от нарешті попрасована сорочка, чорні джинси, черевики, чорний светр і пальто.

Їсти він нічого не міг тому обійшовся своїми любими бутербродами з чаєм. А час проминув так швидко що не встиг і оглянутись як вже треба було виходити. На годиннику вибивала половина четвертої і Радик одягнувши пальто вийшов на вулицю. В зимі в цей час починає смеркати. На заході падали ще останні промені сонця. Морозець пощипував за вуха. Сніг рипів під ногами. Дерева були вкриті білою ковдрою і виглядали так красиво, що аж хотілося їх сфотографувати.

Машина вже стояла навпроти Радикового дому. Видно було, що лише щойно під'їхала, бо ще сліди були свіжі. Радик відкрив дверці. Там був лише Олег. Хлопець привітався і сів до машини. Через кілька хвилин вони вже були вже біля Олександри Вікторівни.

В домі світилося у всіх кімнатах. Видно що були якісь люди. Вони обидва вийшли з машини і зайшли у хвіртку.

– Добрий вечір Олександра Вікторівна! Привів вам дивіться кого! – мовив з порога Олег і вказав на Радимира – Пам'ятаєте цього парубка?!

– Та чого не пам'ятаю! Та ж я його вчила! – відповіла жінка – Як ти Радик?

– Дякую, добре! Доброго вам вечора!

– Ну то проходьте, проходьте до кімнати! – запрошувала Олександра Вікторівна – Там вже всі чекають! Гості для мене тепер особлива радість!

– Тобто? А колись що ? – спитав мимоволі Радик.

– Та, знаєш Ради, тепер коли всі пороз'їздилися а я залишилася одна, хочеться з кимось поговорити! Тому особливо коли багато людей – значить живіше в дома!

– Ну так – вчитель виходить на пенсію а навик залишається – засміявся Олег.

– Добре, добре, не будемо мучити гостей цікавістю – мовила Олександра Вікторівна – Краще ми зайдем. Там і поговоримо.

Час йшов дуже швидко. Радимир перезнайомився майже з усіма гостями, тепле спілкування. Особливо на нього звернув увагу Володимир Сергійович Безбородько. Цей незнайомий пан був одним із гостей. Він приїхав з Києва, був літератором а можливо ще й поетом чи письменником а також входив до національної спілки письменників України. "Серйозний чоловік" — як подумав собі про нього Радик.

Цей Безбородько найбільше говорив. Він завжди міг підтримати розмову, пожартувати, зняти навислий конфлікт. Біля нього сидів Олег, котрий йому розказав про свого друга. І тепер він активно цікавився Радиком. Розмова була довга але цікава.

На прощання Безбородько попросив принести йому той рукопис твору, про котрий йому сказав Олег. Це був великий роман під назвою "Схід кривавого сонця", про історію, війну одного народу і його шлях до об'єднання.

– Це дуже цікаво! – промовив Володимир Сергійович – Я дуже прошу, щоби ти завтра мені його приніс! Я дуже хочу це бачити! Чесно!

– Добре! Якщо вас це не обтяжить, читати записи!

– Та ну що ти! Мені навпаки цікаво! Я з нетерпінням чекатиму твого приходу!

– Дякую, я постараюсь! На добраніч!

– Добраніч юний Фауст!

Цієї ночі Радик спати не міг. Він думав. Згадував все, що з ним сталося останнім часом. Скільки всього. Скільки разів йому допоміг Олег. Якби не він що б міг він сам! Ким би був!? Тепер він має багато знайомих, друзів, людей з котрими цікаво спілкуватися.

Він став зовсім іншим. Все змінилося. Але й змінювався сам Радимир. І він це відчував. Він вже не такий хлопчак як раніше. Змінилися смаки, переживання, світогляд. Відійшли в минуле кумири, розлетілися ілюзії. Ким тепер був Радимир Воловський?! Хто він насправді!? Хлопець думав про це. Але так і не знаходив ніякої відповіді. "Що це дар чи кара? – питав сам себе – Хто я тепер? Чому так? Чи може якось інакше? Що сталося зі мною? Де той малий, допитливий, довірливий, чесний Радик? Куди він подівся? …".