Ціна помилки - Баркалов Руслан

І з такими думками він засинав в цю ніч.

Ранком Радик прокинувся дуже швидко. Він лежав на ліжку і дивився на стіну. Хлопцеві не хотілося ще вставати. Він поглянув на годинник. Було лише пів на сьому. Радик не знав чи йти йому до Безбородька чи ні. Його мучили сумніви, питання. Для чого все те? Ну і що він скаже? Як то виглядатиме в кінці кінців?! Година часу видалася справжнім випробуванням. На голову лізло все. Можна було зійти з розуму від такого пориву думок.

Врешті решт продзвонив будильник. Радик встав. Він ліниво вбрав штани і пішов снідати. В дома не було нікого. Мама була на роботі. Баба Параска з самого рання поралася біля курей, качок та інших жителів її сараю. Тому в хаті було дуже тихо.

Він зробив собі міцну каву і сів за столом. Він дивився у вікно. Зима стояла у повній своїй силі. Хлопцеві ну аж ніяк не хотілося нікуди іти. Він забрався до себе в кімнату і сів за комп'ютер. Нічого нового не було. Все давно старе діставало, викликало повну відразу. "Ну що ж – думав про себе Радик – Що робити? З самого ранку іти якось не гарно! А потім може він уже поїде. Так я і піду і його вже не буде! От і вирішено. А що зараз… Може взятися за щось? А може просто забити на все і піти спати!". Але довго так йому думати не судилося. Десь в кухні почулося чиєсь тупотіння. Відкрилися двері і показалася голова баби Параски:

– Ти вже встав? От і добре!

– Так встав! Лише щойно!

– Ну то піди до міста купи хліба і може ще чогось!

– Бабуль, а може пізніше!

– А пізніше не буде – не вдоволено бурмотіла старенька – Та скільки там того! Встав зробив та й все! Їсти ж щось треба буде!

– Та добре, добре! Зараз! Я може попробую поїхати!

– Та ну! Зрештою як хочеш!

Гараж являв собою дерев'яну будівлю з залізними дверима. В середині стояла стара синя четвірка. Темні вікна. Нові скати. З усього видно, що машина доглянута. В середині сидіння чисті, панель протерта. Так, Радик доглядав її.

Хлопець сів в машину. Як давно він вже нею не їздив. Різко запустився стартер і машина видавши звук завелася. "З пів обороту – сказав тихо сам до себе Радик – Аж дивно! І стоїть ніби вже скільки а ще як працює! Супер!". Він рушив з подвір'я.

Дорога була чиста, як на зимову пору. Видно що зранку проїхав грейдер. Та й машин не було. Це було самозрозуміло. Бо ж усі ті, хто їхав на роботу то вже поїхали. Або ж будуть їхати пізніше.

Радик припаркувався біля самого магазину. Він вийшов, закрив машину і зайшов у двері. Хлопець не любив ходити по магазинах. І тому якщо треба було щось купляти він швидко справлявся, щоб менше лазити. Так було і цього разу. Він вийшов з магазину з пакетом і відчинивши дверцята поставив його на заднє сидіння. Тепер можна було повертатися додому. Але він не поспішав.

В машині дзвонив телефон. Це був його друг Олексій. Чого ж він хоче в таку ранню пору доби – виникало питання. Але Радик все ж відповів:

– Привіт Радик! Що ти робиш?

– Та нічого надто важкого! А що ти хотів так рано?

– Нічого просто ... подумав що ... Слухай можеш мене відвести в лікарню?

– Можу. А що сталося? – допитувався Радимир – За кілька хвилин буду біля тебе!

– Нічого страшного! Просто хотів ..

– Ти чогось мені не договорюєш!

– Приїдеш все обговоримо!

– Добре! Тоді чекай! Я вже їду!

Він гнав машину як навіжений. Те що він ніколи так не їздив по місту зараз його мало цікавило. Машину заносило на поворотах. Стрілка показника стрибала до вісімдесяти. Кілька хвилин і от вона – хвіртка Олексія. Радимир почав відчувати якісь не домагання. Йому важко було дивитися на дорогу. Пекли очі. Горіло лице. Відчувалася повна в'ялість організму. Але хлопець цим мало переживав. Він зупинив машину. Олексій сів на переднє сидіння і вони швидко рушили. За кілька хвилин машина уже неслася по місту.

– Але ти женеш! Може трохи легше!

– Боїшся? – спитав сміючись Радик – Не переживай, в мене скати зимові!

– Так, але я не самогубець! А все ж може трохи скинеш!

– Ти так і не сказав, що сталося! Ну я б хотів знати чого ти до лікарні зібрався!

– Та як тобі сказати… Ну, розумієш – вчора в одному кафе…

– Ти когось побив? – спитав не відводячи очей від дороги Радик – Чи тебе?

– І я і мене! Треба здати аналізи… – Олексій мовчав. Він чогось не договорював.

– Думаєш аналізи… Побої друже! – посміювався Радик – Чи ти лягаєш?

– Може, давай, замнемо цю розмову! – різко відповів Олексій.

– Добре! А от ми і на місці! Ну все бувай! Бережи себе і не засиджуйся там довго!

– Дякую друже!

Радимир розвернув і додавши газу швидко скрився за поворотом. Він летів кулею. Така швидкість була не для нього. Але сьогодні хлопець чомусь гасав наче сам не свій. Вже майже біля самого дому задзвонив телефон. Дзвонив невідомий номер.

– Слухаю – підняв трубку хлопець.

– Привіт друже! Пам'ятаєш ще мене? Вчора ти обіцяв показати мені щось! – це був Безбородько.

– А так – пам'ятаю! Так я …

– То поспіши бо я до вечора вже поїду!

– Добре!

– І рушся юначе! Це в твоїх інтересах!

– Дякую! Зараз буду!

Машина на повній швидкості вискочила із за повороту. Ось воно подвір'я Олександри Вікторівни. Хлопець зупинив машину. Думки неспокою і далі гризли його. Якийсь внутрішній страх не давав встати і піти. Щось сковувало руки і ноги. Все було таким якимось близьким і далеким водночас. Кілька хвилин – треба йти.

Радимир не квапливо вийшов з машини, взяв папку, що лежала на іншому сидінні і пішов до хати. Раптом перед самим носом хлопця двері відчинилися і на порозі постав той самий Володимир Сергійович. Він стояв, наче чекав когось. Його коротенька сива борідка, широкі плечі, добрий погляд робили подібним до якогось казкового дідуся чи доброго гнома.

– Ну, от! Ти вже! Швидко! – задоволено сказав Безбородько – Молодець!

– Ну як ви сказали так я зразу ж…

– Це добре що так швидко реагуєш! Заходь до хати.

– Дякую, я не хотів вам мішати…але..

– Ти не помішаєш, повір! Я поволі спішу!

В кімнаті було чути як хтось говорив. Це була Олександра Вікторівна і Вероніка. Остання була дочкою Володимира Сергійовича. Вона приїхала з ним відпочивати в гори і разом з татом заїхала до його знайомої. Вероніка була років сімнадцяти. Висока, чорнява з довгим волоссям, тонкими пальцями, маленьким носиком, великими карими очима, маленьким пухленькими губами. На перший погляд вона здавалася Радику грубим, не вихованим, нахабним дівчиськом з столичною розбещеністю. Дещо в ній такого і справді було.

Хлопець пройшов до великої кімнати. За ним слідом зайшов Володимир Сергійович і закрив міцно двері. Це насторожило хлопця. Напевно буде якась серйозна розмова. І справді вигляд Безбородька був дещо іншим ніж перше. Він був більш суворішим, серйозним. Хлопець сів на крісло біля столу і чекав на те, що скаже цей старий сеньйор. Але той не поспішав із розмовою. Нарешті Радимир знайшов в собі сили почати першим:

– Не хочу здаватися наглим, але ви мені хотіли щось сказати ? А тепер мовчки дивитесь на мене…

– Ммм… – старий ніби пробудився – Та ти таки справді цікавий малий! І мушу визнати – твір твій мені страшенно сподобався. Я хочу показати його своєму другові із нашої спілки – Василю Михайловичу, якщо ти звичайно не проти!

– Ні, зовсім ні! – якось байдуже відповів Радик – Думаєте він поділятиме вашу думку?!

– Я ще не знаю! Але думаю що так! Ти дуже талановитий! Розумієш це справді гарний твір!

– Можливо не до кінця! І що ви збираєтесь йому сказати!

– Це не головне! Але якщо все буде добре – ти готовий приїхати до мене, в Київ?

– Ну не знаю! У мене там немає знайомих…та й…

– Це не проблема! Он у мене дочка є! Вона тебе навчить, покаже, розкаже…

Розмова була довгою. Радик розумів, що його може чекати. Але в це якось не вірив. Та й хто він такий – звичайний хлопець із маленького містечка десь на західній Україні! Розумів це краще ні ж будь-що інше. Знав, що його просто можуть кинути. Тому чемно подякував але в душі не вірив ні одному сказаному слову.

Вже було по полудні коли вони вийшли з хати. Безбородько мав їхати. Через три години мав бути поїзд на Київ а вони ще й з дому не вийшли. Сонце почало сідати, морозець пощипував. Хлопець запропонував підвести їх до автостанції, котра знаходилась в двадцяти хвилинах ходи від Олександри Вікторівни.

Радимир вже збирався спати аж раптом задзвонив телефон. Номер був невідомим. Хлопець спочатку трубку не хотів брати але потім все ж взяв.

– Ти чого так довго не підносиш трубку? – почувся доволі знайомий голос – Сподіваюся, що ти ще не спиш!

– Та майже ні! – відповів Радик – А що сталося?

– А ти як думаєш – чому я тобі дзвоню!

– Ну я не знаю! Мало що може бути! – дивувався Радик. Він навіть не знав з ким говорить.

– То ти не впізнаєш мене? – нарешті мовив голос.

– Та якось трохи не дуже…

– Володимир Сергійович! Тепер впізнаєш!? Так от, що я тобі скажу юначе дорогий: твій твір пройшов конкурс у нашій спілці і ще у двох журналах – і переміг! З чим я тебе вітаю!

– Дякую дуже!

– Ну це лише перше! А друге таке – необхідно тобі приїхати і самому з'явитися до нас! Дуже прошу не тягни з цим! Шанс один на тисячу. А той на мільйон!

– І коли я маю прибути?

– Завтра! Сядеш потягом на Київ і за кілька годин будеш на місці! Не переживай! Тебе зустріну!

– Добре… – ледь говорив Радик – Я постараюсь….

– Ну постарайся, постарайся друже!

Цілу ніч Радимир майже не спав. Він думав. Страх побирав його. Мучив. Тиснув з усі боків. Він не знав, що йому робити. З одного боку – він дуже хотів поїхати, прагнув визнання, побачити світ, показатися – а з іншошо… Так, з іншого – він боявся, що якщо все провалиться – то він взагалі не матиме що робити на цьому світі.

Все це було важким випробуванням для юного "Майстра". Але він ніколи не пожаліє, що зробить свій вибір. В подальшому саме це стане сенсом його життя. Змінить його історію. Зробить його популярним. А зараз він лише простий Радик з маленького містечка на Галичині. І що чекає його завтра ніхто не знає.

Глава 3

Поїзд рушив рівно як сказав Безбородько. Дорога була довга і Радик не придумав собі нічого кращого як одягнути навушники і слухати музику. На сусідній лавці сидів молодик. На вигляд років двадцяти п'яти. Світловолосий, в світлих джинсах, куртці і чорних шкіряних рукавицях. Він спочатку сидів. Потім говорив з кимось по телефону.