Ціна помилки - Баркалов Руслан

Ну є ж кастинги, там чи якісь гуртки і так далі – якось пробубнів Радик.

Скільки ж він бачив таких "талановитих". Як би ж вона знала…

– Просто ну щось би ти підказав, щось порадив… може як вже зі свого боку… ну …

– Ну мамо ти думаєш, що у неї талант!? То нехай працює над собою. Що я пораджу! Я живу в іншому світі, в іншому суспільстві. І взагалі в інших умовах!

Перед нею стояв не той двадцятирічний розгублений Радик, котрого вона колись відправляла до інституту. Ні. Це був тридцятилітній молодий чоловік з певним життєвим досвідом, з довгим до пліч темним волоссям, із запалими скулами і пустими очима. Це був далеко не той юнак, котрого вона називала своїм сином.

– Ну нехай. Добре, я погляну на твою протеже…. А зараз я піду спати… – похмуро відказав він.

Радик швидко заснув. Він був просто втомлений. Але від чого? Він і сам не знав. Якась страшна сила спивала його енергію і мучила серце. Завтра він покаже своїй наївній мамі, що її вихованка туповата, гнила мала, котра лише добре фантазує і не більше. А сьогодні він просто засне. І втече від усього у свій окремий світ. Світ, котрий є для всіх закритим. Світ, що його побудував тільки він і тільки для себе. Він засинав. А над ним уже витав холодний дух. Дух хаосу, дух зла, дух смерті.

Радик пробудився від дивного звуку в хаті. Це мама говорила з кимось по телефону. Він відкрив очі і перше що прийшло на думку так це те, що сьогодні субота.

Для Радика це був цілком нормальний день відпочинку. Театр, качелі, атракціони, прогулянки – ось що було в його розпорядку по суботах. І то, тільки коли був вільний час. А що буде нині. Хлопець встав, поглянув на себе в дзеркало, одягнувся і вийшов з кімнати. Від прийняв душ, поснідав і пішов назад до своєї кімнати, сів за ноутбук і щось почав друкувати. Мами уже на той час не було в домі.

Місто жило своїм життям. І по суботах зазвичай люди збиралися на базар. Це було місце і зустрічі і продажу. Місце, деможна побачити щось нове. Фактично, це був той же самий супермаркет але тільки по суботах і тут кожен продавав все і всім.

Тишу порушив дзвінок. Це була мама. Вона дзвонила з цього ж базару і просила щоб Радик (звісно, якщо може) приїхав і забрав її разом із накупленими речами. Радик пообіцяв забрати її за квлька хвилин.

Справді, через кілька хвилин машина зупинилася на вказаному мамою місці. На тротуарі стояли дві жінки і розмовляли. Одна з них була його мама. А от другої він не знав. Та й яка йому різниця хто це. Хлопець кивнув, що пора сідати і до салону спочатку засунулися пакети з всякою всячиною а тоді влізли обидві жінки. Радика аж перекосило від такого. Тому він закусив губи, виліз із машини і взявши мамині кульки поклав ї у багажник. Потім сів за кермо і вони поїхали.

– Ти знаєш цю тітку? – вказувала мама пальцем на свою співрозмовницю – Це є Лариса Миронівна.

– Ага. Дуже приємно. Радий знайомству – з акторською усмішкою відповів Радик. Йому було цілком все рівно хто вона там. Для чого йому це. Ну навіщо йому знати мамину якусь там знайому. Лариса вона чи не Лариса. Яка там йому різниця. Він же тут приїхав на кілька днів не для того щоб усі старих бабуль згадувати.

Вони і далі собі щось говорили. Поки не під'їхали до якогось дому. Тут мама сказала, щоб він зупинився і ця Лариса Миронівна подякувавши вийшла. Радик доїхав додому, забрав усе мамине начиння з багажника і заніс до хати.

Глава 4

Він і далі сидів з ноутбуком. Щось писав. Щось переглядав. У кімнату зайшла мама. Вона шукала якусь свою річ а заразом і говорила з Радиком. Вона щось говорила, він щось відповідав, чисто своє побутове. Раптом мама сказала, що запросила в гості оту свою подружку разом з її дочкою. Словом те саме, що просила два дні тому. Радик погодився. Він не збирався нікуди їхати. До того ж він лише другий кілька днів як дома.

В двері хтось постукав. Радик почув що до хати хтось зайшов. Чути було що було двоє людей. Чути було два жіночих голоси. Вони пройшли на кухню. Радик ще посидів з пів години. Він закінчував останню частину свого нового роману. Залишалося кілька сторінок. Але натхнення уже не було. Тому він просто відклав ноутбук і вийшов з кімнати.

Відчуття голоду і міри адекватності змусили його податися на кухню. За столом силі мама, та жінка котра їхала з ними з ринку і дівчина років шістнадцяти-сімнадцять на вигляд. Світле довге волосся додавало її личку дитячості.

– Доброго вечора – привітався Радик. Він пройшов повз них і поліз до холодильника.

– Ну нарешті – тихо сказала мама – А ми тебе вже й зачекалися тут. Знайомся, це Лариса Миронівна, котру ти не пам'ятаєш. А це Ліна, її дочка. Гарна дівчинка. Чемна.

"Ну, ну чемна. Раз гарна і чемна то сиди дома і не лізь нікуди – подумав Радик – теж мені. Ну а мені яка різниця хто який. Це особисте!"

– Ага. Приємно – Радик! – відповів хлопець, хоч насправді йому було так глибоко "індиферентно" як тільки могло бути.

Він сів на крісло біля столу і зробив собі бутерброд. Його мало інтересувало хто і що говорить. Його попросили дати оцінку і все. Не більше не менше. Радик поводився досить розкуто. Роки роботи на камеру. Хто би там що не говорив а з малого і боязливого Радика він перетворився на справжнього шакала-стерв'ятника.

Радик не оглядав гостей. Він зарозумілий, пихатий, байдужий, брехливий і самозакоханий тип. Йому уже за тридцять і він сам збудував себе. А це в сучасному світі дуже вже не реально. Розмовляючи він навіть не помічав як за ним пильно спостерігали пара очей. Тай для чого йому це. Ще кілька дні чи якийсь тиждень і він поїде звідси. Все забудеться як страшний сон. І все буде далі добре. Але доля задумала дещо по іншому.

Цілий вечір вони говорили, Радик розказував веселі історії, ділився думками. Потім вони змусили червону як буряк Ліну читати на пам'ять вірші. Вона тремтячим голосом розказувала на пам'ять віршики різних українських письменників.

Дівчина почувала себе не впевнено. Голос дрижав. Було видно як вона нервувала. Очі були весь час ніби закритими. Але вони не були не закрити, вона просто боялася забутися глянувши на нього. Лише зрідка не смілим поглядом вона позирала. Він, про котрого вона засинаючи думала не раз, стояв перед нею в кількох кроках. Він, котрий, був у її дитинстві і тепер єдиним таємничим хлопчиком.

– Ну що ж – поважно як вердикт нарешті перервав усе те Радик – Не погано так. Трохи сміливіше треба.

– Молодчинка – перебила його мати – Добре, добре донечко. Молодець

– Дякую – якось не сміливо і так винувато сказала Ліна.

Для неї це був повний провал. Вона прийшла сюди лише з однією метою. Їй не потрібно було нічого – лише щоб побачити його. От і все. Все що можна було бажати це щоб побачити Радимира. Хлопця, котрого вона пам'ятала як свого рятівника і героя. Того єдиного, котрий став її принцом.

Так, любов це зла річ. Вона вбиває людей і змушує їх повільно вмирати від солодкого сп'яніння і безглуздого болю у серці. Любов – це жорстока супротивниця, котра не дає шансів у цій грі. І хто би що там не говорив. І ця не справжня любов це не радість і спокій а біль, неспокій, страждання. Це хвороба з котрою ніхто не може впоратися. Ніхто не може з неї вилікувати. Це страшна недуга. Дуже страшна.

Ліна відчула в собі якусь переміну. Так ніби її наповнило якесь тепло. Тепло, що походило невідомо звідки. Це було чимось новим для дівчини. Але так бажаним. Вона навіть сама не усвідомлювала до кінця що з нею коїться. Але їй це подобалося. Подобалася одна думка про те, що вона знову може його побачити. Що вона чує його голос, відчуває присутність, бачить його перед собою.

В той час як сам Радик не відчував нічого особливого. А що він мав відчувати? Що правда він бачив як Ліна часто дивиться на нього. І це йому здалося досить дивним. Але разом з тим він звик до того що на нього дивляться і не придавав цьому великого значення. Для хлопця це було нормальним явищем. Йому було абсолютно байдуже до оточуючих майже завжди.

Прощаючись Ліна ще раз поглянула на Радика. Чи не подивиться він хоч раз на неї. І цей її останній погляд таки зробив своє. В той самий час Радик як раз дивився прямо перед собою. І от їхні погляди зустрілися. Для дівчини це було щось неймовірне. Вона подивилася йому в очі. Та не вже. Нарешті.

Ні, на Радика не справила враження та, що так пильно слідкувала цілий вечір за кожним його кроком. Для нього це було звично, тому великого значення не надавав таким крокам. Він просто був грубим стариганом, котрому було все абсолютно байдуже.

Ліна ніяк не могла прийти до себе. Всі її сподівання розвіялися. Вона так мріяла про щиру розмову чи принаймні якусь похвалу в свою сторону. А тут нічого. Нічого лишнього. Нічого окрім кілько слів у її бік. Ну чому так? Може вона не гарна. Може вона йому не подобається. Так, звичайно звідки – він же ж звик до красивих дівчат. Ліна була просто розбита. Вона була готова плакати. Єдине що їй не давало цього зробити це мама, котра могла запідозрити справжню ціль своєї юної дочки.

Глава 5

Сон не брав містера Тома. Він уже засидівся за роботою але все ще не хотів спати. Важкі постарілі руки важко сунулися по столу що разу коли він брав новий блок з документами.

Містер Том був не лише першокласним коропом але й добрий другом Радика. Саме останній попросив його переглянути документи, котрими колись займалася Беккі. І не помилився. Старий пес добре чув де було заховано труп. Том був досвідченим сищиком. На його рахунку була не одна розкрита справа. У вільний, від роботи час, він переглядав документи, фотокартки, і все інше, що було знайдено на квартирі Беккі. Щось підказувало йому тепер взятися за старий альбом. Його знайшли за шафою у спальні.

Стара, пошарпана книга призначена для зберігання фотографій. "І чим же вона була так важна, щоб аж запхнути за шафу" – спитав себе Том. Відповідь не змушувала себе довго чекати. Він побачив що на кількох сторінках зникли фотографії.

Крім того, експертиза давала цікаві факти – на тілі дівчини і на альбомі були одні і ті ж самі відпечатки пальців. Тобто, можна стверджувати, що саме цей альбом став причиною смерті нещасної. Том перегортав сторінки одну за одною. Раптом він помітив, що одна із фотографій є прикріплена набагато пізніше аніж усі попередні.