Ціна помилки - Баркалов Руслан

Вікі була реалісткою. Вона розуміла, що рано чи пізно будь-які відносини можна або розвинути або погасити. Взалежності від бажання. Вона любила фліртувати. Віка була дівчиною, що бажала взяти від життя все що лише можна. І це, зрештою, подобалося в ній Радику.Молода, висока, струнка, з красивим личком, світлим волоссям карими очима і ніжною шкірою.

Радик не забарився. Він під'їхав точно в ту хвилину, як і сказав. "О, а він пунктуальний – подумала вона – Це круто". Відчинилися дверцята і таки уже доволі знайомий голос запросив сісти. Так, це безперечно був він. Дівчина без будь – якої побічної думки сіла і вони поїхали.

Спочатку він повів дівчину ресторан. Це був найкращий і найкрутійший заклад в місті. Тут дозволяли собі сидіти "дуже поважні люди". Крім того, тут вечорами на вихідних були "еротичні танці". Тому "дітей" сюди не впускали. Окрім того, це було дещо дороге задоволення.

В середині грала музика. За столиками сиділи люди. Великий зал був екзотично оформлений. Тут було доволі так не погано. Зверху була ще ніби другий поверх мансандра. Тут теж були столи. В кінці залу були сходи що вели сюди.

Радик показав дівчині на сходи і вони піднялися ними на цю площадку. Там нікого не було. Світла майже не світили. І лише з низу віддавало світло. Зрештою цього було досить. Вони сіли за один із столиків. Тут було навіть краще аніж знизу. Атмосфера була такою теплою і приємною. Дівчина танула. Якщо чесно, то вона ще ніколи не була в цьому ресторані. Така розкіш не для "школярів". Тай хто б її пустив сюди. А от з ним вже інша справа.

Радик замовив вина. Він при цьому був за кермом. Вони довгенько посиділи в цьому закладі. Дівчина після кількох "тостів" вже говорила все як є відверто.

– Слухай Радик, але ж це все дорого – якось не зрозуміло сказала вона, ніби натякаючи, що мовляв "як ти розплатишся".

– Ну той що? – спокійно відповів той – Яка тобі різниця? Все уже заплачено.

– Тобто заплачено?

– Я тобі кажу – значить оплачено. Чого ти так боїшся про це? Якщо я тебе витягнув з дому, значить я відповідаю за тебе.

– Та, ти крутий – усміхнулась вона – Вибач, я просто не звикла…

– Звикай – спокійно промовив він – Якщо хочеш бути зі мою.

Ця остання фраза зачепила дівчину. Він ніби читав всі її думки. Звідки він міг догадатися про що вона зараз думає.

– А ти не боїшся зараз сісти за руль? – перевела мову Вікторія.

– А чого боятися? Хочеш сказати що я поганий водій! – сміявся Радик.

– Та ні але все ж… – дівчина дивувалася з такої безпечності і водночас з такого безумства.

– Тоді вип'ємо ще і поїдемо кудись – запропонував Радик.

Цей вечір був якийсь ніби не такий. Він був наче відмінний від усіх інших. Було щось, що змінювало все. Зовсім усе. І все було по іншому. Якось і дивно і водночас не звично. Але разом і з тим так бажано.

Машина гнала на шаленій швидкості. Він любив швидкість. Можливо тому, що це була якась не зрозуміла, не вивчена ще наукою підсвідома потреба. Можливо, він хотів показати себе "класним пацаном". А може просто звичка ще з Америки. Але якби там не було він все одно порушував правила. Треба сказати, що в Україні така річ була доволі поширена. Радик однією рукою вів машину а іншою щось шукав на телефоні.

Віка сиділа поруч. Для дівчини це було вперше. Вона боялася. Боялася швидкості. Боялася, що хтось скаже її мамі. Боялася того, що буде далі. А далі по переду була ціла ніч.

– Куди їдемо? – раптом спитала Віка – Слухай, то ж буде пізно …

– Той що? – здивувався Радик – Ти що боїшся? Та не кину тебе на дорозі. Будеш в дома коли треба!

– Просто… Ну я мамі не сказала … А вона буде переживати – почала дівчина.

– Ааа то ти боїшся що дістанеш – засміявся Радик – Та перестань. Все буде добре. Просто хочу тобі показати одну річ. Тут близько.

Вони проїхали останні домівки і виїхали за місто. Дорога піднімалася все вище. Ще один поворот і вона стрімко виходила на пагорб. На самому вершку Радик зупинив машину. Звідси було найкраще видно місто. Нічне воно здавалося ще кращим аніж будь-коли. Він вийшов і став поруч.

Навкруги була цілковита тиша. Тиша від якої мурашки бігали по тілу. Гробова тиша. І тільки білий сніг навколо і місяць у горі робили з цього місця приємну зупинку.

Дівчина теж вийшла. Вона стояла осторонь і боялася ступити далі і крок. Вона ніколи раніше не була тут в таку пору. "Тупа шмаркачка – подумав Радик – Хоче зіграти дорослу дівчину а сама аж зубами клацає від страху. Думає, що я її зараз тут же й почну ґвалтувати. От дурна".

– Ну що, як? – спитав він ніби спеціально – Бачу тобі страшно. Чому?

– Ні. Гарно. Просто я ніколи не була тут. Я…

– Ага, думала що я почну приставати до тебе!

– Та хто тебе там знає

– А ти не забагато хочеш?

– Не зрозуміла.

– Думала, я буду до тебе тут лізти не тверезим. А потім ти зможеш мене розкрутити якось…

– Я такого не казала!

– Зате я сказав – спокійно відповів Радик – А тепер давай без масок. Якщо хочеш бути зі мною – мусиш запам'ятати певні правила. Ну по-перше: я не бик щоб налітати на перше ліпше м'ясо. По-друге я не люблю брехню. Так що запам'ятовуй!

– Хех.. кладеш з себе крутіка. Думаєш – купилась?

– А я не думаю. Я тобі сказав що робити якщо хочеш …

Він обірвав на пів слові. Вони мовчали. Дивним здавалася така розмова як для початку. Важко було зрозуміти цю мовчанку. Для когось вона б видалася вичерпаною, цілком логічним завершенням розмови. Можливо. Але щось все таки було інакше.

Вони просто дивилися і слухали тишу, купаючись і насолоджуючись кожною миттю ніби востаннє. Минали хвилини.

Радик сів і витягнувши свій блокнот почав щось записувати.

Минуло три дні. Так, ніби й не було. Що лише не було а цей короткий але водночас такий довгий час. Вікторія і Радик стали друзями. Ні, вони тепер були більше ніж друзі.

Кожна зустріч ставала чимось більшим аніж просто потребою вбити час. Навіть в повітрі відчувалося щось інше.

Що це було: і не любов і не приязнь і не дружба. Пристрасть? Короткочасне прагнення тіл? Не просто прагнення?! Не просто потяг?! Це була сила, що зводить серця і полонить душі тягнучи їх просто в пекло.

І вони піддавалися цьому. Що раз то все більше. І йшли за покликом своїх дурних ідей і почуттів, котрі не пророкували нічого у майбутньому.

Їх серця билися якось по-іншому і думали вони тепер зовсім по-іншому, ніби божевільні. Так, ніби цілий світ належить тільки їм обом. Це було прагнення котре обернеться страшною трагедією.

Ще не так багато часу і Радик залишиться тільки у памяті тисяч любителів кіно. А вона буде тільки зрідка приносити квіти на місце катастрофи. А ще скандали, плітки і різні інтриги.

Але зараз вони мали час щоб просто кохати і летіти душами в небо. Ось вона – сила, що творить і нищить людину водночас. Це любов.

Та перша зустріч змінила ставлення з обох сторін. Радик перестав дивитися на Вікторію як на "малу шмару". А вона навчилася довіряти йому.

Вона сміло приходила в гості до Радика. Олена Кирилівна знала дівчину Мати розуміла, що між її дорослим сином і цією ще школяркою щось є. Але змовчувала. Це ж типово для батьків. А що могла сказати? Якщо прийшла дівчина в гості. Нормально поводиться, про щось собі говорять. Нема до чого придертися. А на одні тільки підозри не будеш покладатися. Тим паче, що Радик пообіцяв допомогти дівчині вступити до університету. А він таки міг дещо.

А Віка, мало не летіла на крилах. Хтозна чому. Можливо їй подобалося мати такого друга. Може обіцянка допомогти. А може насправді любила.

Зрештою, чи буває любов у шістнадцять-сімнадцять років важко сказати. Хтось скаже що так, хтось заперечить. Але попри все вони були разом і цього було досить.

Але якби там не було, це стимулювало Радика закінчити свій роман і відіслати його своєму видавцеві і старому другові містеру Джону. Те, що не міг закінчити з півроку тепер зробив за тиждень. Це було просто неймовірно. Він сів за новий текст. Букви самі вискакували на моніторі. Якась сила ніби підганяла його, мовляв, не встигнеш. Він працював тепер майже цілими ночами. І за кілька днів встиг написати кілька десятків листків.

Глава 8

Було уже підвечір. Радик повертався зі Львова. Він їздив до свого друга в гості. Від самого ранку за кермом. Він заїхав в місто і вирішив повернути ще в магазин. Стара, добра звичка. А чому б ні. Мати довго на роботі, то заодно і її забере. А все ж він любив балувати себе чимось солоденьким.

Ось поворот і він припаркувався біля якогось магазину. Радик взяв кілька шоколадок і вирішив проїхати вже іншою дорогою. Через кілька будинків він побачив храм.

Той самий старий величний храм, тепер уже не у самому центрі міста. Хлопець вийшов з машини. Він трохи постояв, порозглядав будівлю. Все як і колись. А довкола все було зовсім по іншому. І тільки храм нагадував йому, що це рідне місто. Величність, що здіймалася до самого неба і губилася вершком у височині.

Радик зайшов у середину. Тут як і тоді була напівмряка. Тиша вкривала все навкруги якоюсь таємною загадковістю. Колони ховали щось у своїй тіні і тримали, мов атланти склепіння. Радик пройшов за колони. Тут він сів на лавку як і колись вдивлявся в статуї святих, що стояли і ніби хотіли йому щось сказати. Наче хотіли попередити його про щось.

Храм… Дім бога. Але якого бога коли тут тільки мертві статуї? Кому поклонятися? Кому молитися і до кого сюди приходити? Це вже особисто для кожного. Кожен бачив тут щось своє. Для кожного храм був чимось своїм. Для когось красивим витвором мистецтва, для когось місцем зборів а для когось домом бога.

Радик сидів і думав. Йому здавалося, що все що відбулося за ті роки – ніби сон. Сон, котрий просто минув і все. Так, ніби й не існувало Радика – кіноактора. Так, ніби все це було лише в уяві. Не на яву.

Частина V

Кожен крок Радика був ніби кимось іншим зроблений але не ним самим. Останні дні він якось дивно поводився. Це не могло не занепокоїти його подругу Лео. Так, вона знала що її хлопець довго не був у рідному домі, що він дуже радий був цій поїздці. Та щось таки за цим крилося інше. Але що? І відповідь на це питання була очевидною.

Звісно, Радик розповідав багато про свій візит в Україну. Але інколи він щось замовчував. І це щось було напевне найголовніше із усього.