Ціна помилки - Баркалов Руслан

І що тепер? Віка – я там була. І що з того? Так я з ним спала! І що з того! Так я втікала з дому. І що? Яке кому діло до того, як я живу! Вкінці-кінців, це моє життя.

– Ти права. Але ж … Якби то сказати…

– А от що! Нічого в тому нема страшного, що тобі випала така можливість! Забий на все! Прийдеш вечором до мене! Все вирішимо!

– Та там і віришувати нема що. Я ж ним нічого не мала. Марина, ти не повіриш але він ще той моралфоб! Просто обідно, що та бідота така. Подруга називаєтсья.

– А ти про Лінку… та я тя умоляю… Вона ще то "дєрьмо". Та я тобі навіть більше скажу. Вона ж перша бігла з своєю мамашкою до нього. Думали, що крутого "вуйка зловлять за хвіст". А він їх там я чула бортанув. Тай того вона так казиться тепер.

– Ти хочеш сказати, що вона лізла до Радика…

– Ой, Віка, я тебе прошу – сміялася в трубку Марина – Та вона думала празити його своїми "АКТОРСЬКИМИ ЗДІБНОСТЯМИ" ахаха…

– Ну та, як Смировського Діму…

– Та забий на неї – ти головне роби те, що тобі подобаєтсья.

Марина теж була не з тих ангельських. Вона, дівчина з характером. Мала не одного хлопця. Вела свій, "дорослий" спосіб життя. Звісно, батьки були не в захваті від цього але що мали казати. Врешті решт змирились.

Марина була далеко не відмінницею і страшенно не любила цих "квадратних зануд". Вона не звертала уваги на те, що говорять їй за спиною а йшла вперед. Мета в неї була одна – закінчити школу, поступити кудись, знайти роботу. А далі як вийде.

В деякій мірі Марина була пофігісткою. І це давало можливість уникнути багатьох життєвих тупиків.

Минуло кілька днів…

В сусідній кімнаті задзвонив телефон. Він ніби пробудив Вікторію, забрав її з полону мрій назад на землю. Телефон дзвонив і далі. Дівчина ніяк не хотіла відповідати на клятий дзвінок. Матері в дома не було. Хто б це міг дзвонити? Вікторія почекала доки телефон передзвонить. Вона глянула на номер і побачила номер Ліни. Ненависна шкура, а колись краща подружка.

Після того, як Віка відверто взялася за Радика, Ліна мало з нею не побилася. І це подруга називається. Чому вона тепер дзвонила? Напевне щоби подіставати. Ліна інколи любила дражнитися з Вікою. Ще будучи подружкою вона багато знала про дівчину і тепер грозила все розказати її мамі. А в подальшому і самому її зоряному хлопцеві. Якою має бути заздрість, щоб так перетворитися з кращої подружки в найгіршого ворога! Але буває і таке.

А телефон дзвонив знову. Вікторія знову чекала. Її мучили дві думки. Взяти і не брати. Якщо людина тобі телефонує вже в котре значить щось таки сталось а з іншого боку – може дуже хоче подіставати.

В третій раз дівчина не витримала. Вона взяла трубку.

– Слухаю! – злісно сказала дівчина.

– Вікі привіт, будь-ласка не кидай трубку… Ти мені потрібна – говорила явно не Ліна – будь-ласочка допоможи!

– Хто це – уже м'якше спитала Віка.

– Та я, Вірка. В нас проблема! Чесно! Вікі будь-ласка, якщо можеш …

– Яка ще Вірка? Я нічого не розумію!

– Віра Домбровська. Віка, я тебе прошу! Ліна в лікарні. Вона просить щоб ти прийшла…Хоче поговорити з тобою…

– А я яке маю до неї відношення? Вона мені хто? І взагалі, це не людина…

Вікторія поставила трубку. У неї тремтіли руки. Чому? Від злості? А може від якогось не зрозумілого страху.? Щось її мучило. Щось не давало спокою. Але чому. Хіба вона мала поступити якось інакше? А хіба Ліна її не діставала в школі! Хіба не вона розказала її мамі дещо з її життя, щоб досолити колишній подрузі! І хіба не вона зробила її своїм ворогом. Тепер нехай відбувається.

В кімнаті було майже темно. Дівчина любила сидіти в такій собі "романтичній обстановці". Цей дзвінок не давав їй спокою. Але й іти на повідку дівчина теж не збиралася. Вона чекала, що ж буде далі.

Глава 3

А на другому кінці світу в кімнаті навпроти старого будинку містера Лінкора крізь відчинене вікно грала музика. Не великий красивий дім був власністю батька Лео. Тихий, спальний район що був розташований на кінці міста. Кімната на другому поверсі була доволі скромною як на екс – дівчину молодого, популярного актора. Однак, треба визнати що життя це взагалі цікава річ. Ти ніколи не знатимеш того, що буде завтра і що буде через хвилину. Так, ніби в один момент ти ніхто а за мить вже на Олімпі.

Лео лежала на ліжку. І хоч була уже обідня пора, вона все ж не спішила вставати. Тай навіщо? Куди? Хіба вона мала кудись спішитися. Дівчина лежала але не спала. Відколи вони розсталися з Радиком, Лео дуже змінилася. Вона просто чекала. Так, ніби мало ось, ось щось змінитися. Але водночас нічого не ставалося.

О, як вона хотіла, щоб все змінилася. Та телефон мовчав. Так, мовчав. Мовчав і сам Радик. І хоч, як то кажуть, що надія вмирає останньої, все ж вона потихенько вмирає. Лі розуміла, що все що відбулося між нею і Радиком було для останнього просто черговою порцією пристрасті "юного Фауста". А все що потім цього амбітного молодика мало цікавило. Тепер, фактично, вона залишиться одна. Але було ще щось чого вона йому тоді так і не сказала. Була ще одна маленька деталь, котра змінить все в подальшому.

Дівчина встала, пішла на кухню і почала готувати собі їжу. В цей момент задзвонив телефон. Це була її давня подруга Неси. Шкільна подружка Неси і тепер була чи не єдиною людиною, котра підтримувала Лі.

Неси походила з родини американських фермерів. Ще від прадіда-діда вони мали ферму і розвивали своє господарство. І тільки її батько – Біллі став працівником офісу. Тепер черга вибору стояла за нею самою.

Дівчині минула двадцятка і вона як і Лі прагнула бути економістом. Однак, батьки вирішили що Неси вчитиметься в медичному коледжі. І от тепер вона медсестра в одній із лікарень міста. "Робота не найкраща але надійна" – як говорила сама Неси.

– Привіт Лі! Як ти дівчинко моя? – почулося з трубки – Як же я за тобою скучила!

– Привіт. Ех… – тяжко в здихнула дівчина – Поки що живу…

– Щось сталось?

– Ні. Просто.

– Ану давай розказуй! Лі, я знаю що щось не так. Ну?

– Та ні все добре. Чесно! Неси, просто я втомилася! Дуже втомилася.

– Ну і що сталося – ви розійшлися? Твій хлопець гей? …

– Так.. тобто ні. Ми справді розійшлися. Але він не гей.

– Як шкода. Було б цікавіше. А що ж було причиною? Лі, просто так нічого не буває!

– Неси краще давай десь поговоримо краще в іншому місці.

– Можна. Давай тоді завтра вечором в старому кафе. Пам'ятаєш?

– Так, пам'ятаю.

– От і добре! Все буде гаразд Лі! Заспокойся!

Вони ще поговорили якийсь час. Було дивним, що Лео згодилася на зустріч з Неси. Більше того, вона все щиро готова була їй розповісти як на сповіді. На перший погляд це видається дивним. Так, Неси була її подружкою, вони давно знайомі і таке інше. Але ж це не пояснює того факту – чому так відверто говорити про свої проблеми і до того ж все так чітко. Навіщо?

Лео поснідала і зробила собі гарний міцний чай. Вона випила його і піднялася на гору. Там, в ніжній полиці столу, лежали старі фотографії. Дівчина витягла їх і сівши на ліжко почала переглядати. На них вона ще зовсім юна. Ось тут років чотирнадцять – п'ятнадцять. А ось вони разом із Неси. Вона трохи нища самої Лі. Довге руде волосся лежить на її плечах і спадає по спині і по білій, коротенькій сукні. О так, як же вона любила цю сукню. В ній Неси була такою красунею. Відверта сукня робила юну американку такою розбещеною дівчинкою. Яка ж вона тут прекрасна. Так, вона була божеством. Але хіба подружка зможе колись стати кимось іншим? Але іншим то це ким?

Спогади… спогади… одні спогади…. Як же це боляче. Неси і Лео були не просто друзями. Це було щось більше. І якби батьки Неси не змусили дівчину вступити в медичний коледж, то напевне …

Так, вони любили одна одну. І напевне ще й зараз кохають. Це вже після всього Лео просто хотіла доказати батькам, що вони не праві і почала гуляти. А потім…

А потім він – Радик. Але з цього нічого доброго не вийшло. Тепер вона самотня, покинута і розбита. Саме така, якою її колись зустрів Радик. І тоді в них зародилося щось. І це щось вони називали любов'ю. А може вона і була. А може й ні. Хтозна. Все ж щось таки було.

А Неси? А що Неси! Вона завжди була поруч. Вона любила і ненавиділа свою обраницю за ту красу і за той страх через який вони не змогли бути разом. Однак і сама вона не стала щасливою в своєму житі. Неси була неодружена. Вона так і не знайшла собі достойного чоловіка.

Такою є ціна на заборонену любов і за той виклик який вони наважилися кинути перед усім світом.

Неси була в білій, коротенькій сукні. Обриси її тіла були тими ж. Все та ж ніжна біла шкіра, пишні груди, струнка талія. Вона йшла легко. Так, ніби летіла поміж столиками. "Рудоволоса бестія" – як колись на неї сказала вчителька в школі.

Дівчина підійшла до столика і зупинилась. Вона пильно поглянула на ту, що сиділа за ним. Так, це без сумніву була Неси. Вона сіла навпроти і знову мовчанка. Вони якийсь час розглядали одна одну. Ні слова. Атмосфера була якоюсь таємничою.

– Ну, привіт – нарешті заговорила Неси – Бачу ти давно мене чекаєш.

– Так… – якось невпевнено сказала Лі.

– Ти сумна. Думаю, нам є про що поговорити.

– Ти сердишся на мене? – раптом спитала Лі – Неси скажи правду. У тебе хтось є?

– Та нема у мене нікого. А чого я маю на тебе сердитися? Хіба ти в цьому винна?

– Можливо… Я ж промовчала тоді …

– Той що! А щоб тоді було це змінило? Твої слова тоді мало значили Лі!

– Так. Але все ж могла хоч спробувати. А так… Неси це я …

– Та перестань! – заспокоювала її Неси – Що сталось те сталось!

– У мене немає тепер нікого. Я одна. От що сталось. – плакала Лі – Знаєш, я лише тепер зрозуміла, що тоді між нами була не просто якась хвиля, не просто пристрасть…

– Бідна моя дівчинка. Все буде гаразд! Ми з тобою знову разом, і все буде добре.

– А ти мене не розлюбила? – тихо спитала Лео.

– А ти подумай сама! Якщо б розлюбила то не прийшла б сюди! Так що…

– Неси, що ж ми робимо…

Ще дві години вони плакали і втішали себе різними анекдотами та історіями з життя. Потім Неси запропонувала погуляти десь і вони пішли.

Вперше за багато років Лі йшла поруч із тією, котру так довго від неї ховало життя. Вона ще не знає, що дуже скоро Неси помре. Вона ще багато чого не знає з того, що має статися далі.

Єдине що залишилося їй від усього буремного молодого життя так це спогади про Радика, і дитина, котру вона так і не народить.