Ціна помилки - Баркалов Руслан

Так тривало до третього уроку. А на четвертому вона просто не витримала. Дівчина просто впала в обморок. Її в прямому значені винесли з класу. Віка фактично втратила свідомість на рівному місці.

Раніше красива, життєрадісна дівчина тепер виглядала наче живий труп. Бліде личко, холодні пальці і тусклий погляд. Вона зовсім не чула голосу медсестри, не бачила нічого перед собою. В голові був суцільний туман. Така ціна кохання, втрачених надій і розбитих мрій. Велика ціна яку платить молода людина за бажання жити, відчувати, летіти і розбитися в гострі скелі реальності.

Отямилася вона пізно в кабінеті шкільної медсестри. Тьотя Настя, як називали шкільну медсестру Анастасію Лаврентчук, сиділа і щось писала. Це була жінка середнього росту, міцної статури і твердим, майже басовим голосом. Її боялися. Від неї втікали. Але вона була доброю. Тьотя Настя була самотньою жінкою. В свої сорок вісім вона не мала ані дітей ані чоловіка. На таких як вона говорять – "Баба грім". Оце була саме вона. Свою роботу вона виконувала бездоганно. А так як не мала куди спішити то й на роботі могла посидіти. А попри те, що була медиком ще й мала заочну педагогічну. Тому могла заміняти при потребі ще й на уроках. Словом – "універсальний солдат".

– Ну що, нарешті! – були перші слова тьоті Насті – І що то було?

– Де я? – ледве спитала Вікторія – Що зі мною було?

– Це я тебе хочу спитати моя дорогенька? – відповіла залізним, басовим голосом тьотя Настя – Ти просто впала мені серед класу. Тебе притягли сюда майже трупом. То що скажеш?

– Я не знаю… може … я щось зїла не те…

– Ага. А може не встигла зіскочити? Ну або захотіла на той світ? А? – буркнула медичка – А тепер без приколів. Скажи мені, що сталося. Я ж тебе не здам. Але знати маю перша.

– Та нічого. Я просто зле себе чула. Дуже різко.

– А може все ж таки таблеток наковталася? А ну давай глянемо – і вона перевела погляд від зошита на дівчину – То що скажеш?

– Та ви що…я ж не …

– А подружку підрізала тоже я? Так що цілком нормально! Краще давай говори мені зараз чим при всіх потім. Чи ти хочеш вилетіти зі школи к чортовій матері! Ну то що там в тебе!?

– Ні, я не спала ні з ким нічого не ... Просто я.. я дуже посварилася…ну дуже..

– З пацаном!?

– Так, з пацаном… – зітнула Віка.

Сенсу брехати не було. Тьотя Настя ітак знала всю правду. Та вона надійна була. За межі її кабінету нічого не виходило "на вуха".

– Ох ти, дурочка мала – засміяла тьотя Настя – Віка, та я вас всіх добре знаю! Знаю, всі твої косяки. Наскрізь бачу! Ну а тепер подивися на мене! Та якби я за кожним так падала то до тепер би вже засохла…То все нічого не варте. Забий на них. Мужики є мужики. А тобі здоров'я потрібне. Ти ж колись діти робити будеш!

– Не знаю… можливо … й ніколи…

– Що ти мелеш! – ніби з докором відказала медсестра – Та ж ти молода, здорова, красива дівка. Нущо тобі ще треба! Закінчиш школу, ВУЗ, знайдеш файного жениха…

– Ай тьотя Настя досить – в'ялим голосом перервала її Віка – Ви не розумієте…

– Ще й як розумію! Радик класний …Був класний…. А тепер подивися на нього. Не понятно шо…

В цей момент до кабінету зайшла Олена Кирилівна. Чого вона тут дівчина не могла ніяк зрозуміти. Вона підійшла до Анастасії Володимирівни і про щось тихо перекинулася з нею кількома фразами. Остання кілька разів схвально кивнула головою і відповіла – "добре". Видно було, що пані Олена була доволі схвильована. Що ж змусило її бігти сюди і про що вона говорила з тьотею Настею. Це в якійсь мірі насторожувало дівчину. В принципі вона мала чого боятися. І це робило її беззахисною перед ними.

Потім Олена Кирилівна обернулася до Вікторії. Вона поглянула на дівчину. Але в її погляді не було нічого підозрілого чи якогось осаду. Але радше навпаки щось тепле, дружнє.

– Ну що Вікусю – сказала вона – Ходімо додому ?

– Так – не впевнено відповіла дівчина.

– Тоді пішли.

Вони вийшли у двох із школи. Було уже далеко за полудень. Сонце схилялося над заходом. Школа тепер була цілком порожньою. Майже всі уже давно порозходилися. Уроки закінчилися і учні покинули стіни закладу, щоб поспішити додому і насолоджуватися весняним теплом на вулиці граючись з однолітками. Віка майже ніколи не сиділа так пізно в школі. Їй видавалося, що тепер, коли нікого нема ці стіни якісь похмурі.

Тиша. Цілковита тиша. Хіба не цього шукає душа молодої людини боячись поранити себе в цьому заангажованому світі сумної реальності. І дівчина була цьому не виняток.

Вони пройшли разом кілька десятків метрів. Потім Олена Кирилівна запропонувала дівчині піти разом кудись пообідати. Вона зробила не тому що була голодна. Ні. Вчителі як правило розуміючи, що їм потрібно працювати розумово цілий день намагаються подбати про таку річ як обід. Однак, бажання просто поговорити з Вікторією змусило підійти з педагогічною гнучкістю. Вони зайшли в якесь кафе і замовили собі обід.

– Ну, може ти мені розкажеш що сталося – якось так не вимушено, по дружньому спитала Олена Кирилівна – Думаю нам є про що поговорити.

– Та я просто… – зам'ялася Віка. Вона розуміла на що могла натякати вчителька.

– Ти не поїла з ранку. Чи можещось інше? – продовжила спокійно та.

– Так, я не встигла поїсти.

– Брешеш! – якось твердо і водночас холодно відповіла Олена Кирилівна – Навіщо? Думаєш, я не знаю правди!

– Що ви маєте на увазі?

– А те, що ви посварилися з Радиком! – і вона перевела погляд в бік – Він дзвонив мені. І сказав правду. А ти! Навіщо його прикриваєш?! Думаєш тобі від цього легше буде! А тепер заспокойся. Все буде добре. Я тобі обіцяю. Він переживає там за тебе.

І її очі засвітилися якимось незрозумілим вогником. Що це важко було зрозуміти. Так ніби вона і бажала допомогти і водночас хотіла від чогось застерегти. Але від чого? Вона сама не знала.

Глава 6

Йшла одинадцята весна, відколи Радик покинув рідну хатину і почав свій рух у самостійному житі. Це була його остання весна. Хоча він ще цього не знав. Він ще молодий, красивий, на піку слави і можливостей. Робота лише починається в цей час. Він мріяв ще про багато ролей, зйомок, коментарів і більшої слави.

Радик свідомо підігрівав довкола себе скандали останнім часом. Це не лише збільшувало його шанси на звання справжньої зірки і робило відомим але й давало щось більше. Щось, про що ніхто і ніколи не міг догадатися. Задоволення? Ні, щось більше. Бажання. Але не бажання просто як бажання. Але бажання йти далі.

Колись, ще малим він заприсягнувся, що робитиме все аби стати мега популярним. І цей час настав. Він зірка. Але тепер йому все це видавалося мізерним в порівнянні з тим, що можна отримати від життя. І справді. Він брав від життя все що міг.

Відколи покинув рідний дім, Радик дуже змінився. Не тільки фізично але й морально. Він став зовсім іншою, далекою від всього того що було раніше йому притаманне. Моральні норми, стидливість, страх кудись ніби зникли. Тепер це була особа, що не зважала ні на що. Радик навіть змінив раціон їжі. Абсолютно все що йому нагадувало дім. Але тепер він хотів знову повернутися в Україну. І не тому що хотів додому. Зовсім ні. Тільки щоб побути біла тієї, що так підкорила його ще кілька місяців тому.

Радик зловив себе на тому, що він, всі його думки обертаються навколо Вікторії. "Невже я справді її так люблю – запитував себе – Ну і що в ній такого? А сотні інших? Чим вона краща? Не можу зрозуміти. Але хочу чомусь туди. Хоча б раз поїхати, так хочеться…. Ці телефонні розмови… Я не можу зрозуміти, що насправді а що ні…". Його думки знову і знову линули далеко, за океан. Туди де живе любов.

Ранок почався з приємних новин. Радик отримав запрошення на один із телеканалів для зйомки передачі. Поза тим, що він знімався зараз у фільмі все ж хлопець мав час це зробити. Він давно цього чекав. Але прийшло воно тільки щойно. Радик був задоволений.

Сьогодні він цілий день мав провести на майданчику. А от завтра якраз є час. Перші промені сонця заглянули у вікно вагончика. Так, Радик вже був на зйомках майже третій місяць. Зрештою жити у вагончику тиждень нічого страшного. Навкруги дике поле, можна сказати пустка. Але тут Радик відчував себе навіть краще.

Пустка була не тільки навкруг. Але і у його душі. Можливо дехто думав, що розлучення з Лео було лише тимчасовим. Але для самого Радика воно стало давно непотрібною розмовою і болючим спогадом про змарнований час.

Він просто жив чимось але чим ніхто не знав. Нову Німфу Радик тепер ховав від очей своїх друзів і співпрацівників на майданчику. Бажання доказати що він щось вартий в житі – ось що привело його на це місце. Ще тоді, як вперше отримав відмову в коханні. Відтоді він лише мріяв про одне – щоб доказати, що він не нездара. Його перша "кохана" просто кинула його заради іншого, крутішого хлопця.

Тепер Радик зрозумів, що всі ці роки він жив лише одним – образою. Образою на себе, на неї, на всіх. Образою, яка змінила його життя і котра стане для нього фатальним кінцем. Звичайна маленька річ, котра спричинила стільки болю, стільки страждання.

Глава 7

Весна. І в кожного свої на неї плани. Але якщо у тебе дитина то плани не вельми світлі. Саме так було у житі Тетяни Білінської. Звичайна, проста жінка з провінційного містечка. Закінчила школу, коледж, одружилась, народила дитину – от і вся історія. Але було і ще щось.

Була нитка, котра пов'язувала її з одним із нових зірок кіно – Радимиром Воловські. Що саме? Нічого особливого. Просто вона і була тією самою Танею.

Тетяна поралася на кухні. Сьогодні субота. Роботи було повно, бо завтра ще й обіцяла сестра приїхати з чоловіком в гості. А вона? А що вона. Сама та ще й з дитиною. З чоловіком розійшлися кілька місяців назад.

Андрій став нестерпним. Пив. Буянив. Подавала на розвід кілька разів. Так, щоб налякати. Не допомогло. Тепер це вже остаточно. Зрештою, сама в усьому винна. Чоловік випадково дізнався, що дитина не його. Почав влаштовувати дома розборки. Добре, що хоч не вбив.

Тепер живе з донечкою Вірою. Дитині уже десять років минуло. Ходить до школи. Добре вчиться. Мамина єдина радість. Самотність в тридцять ставили свої відзначки на жінці. Її тепер все менше цікавило щось окрім того як жити далі.

Вірочка гралася в кімнаті. Дитина є дитина.