Ціна помилки - Баркалов Руслан

Місто, яке стало для нього символом зради і болю. І от ще один теплий вечір огортав це так красиве і так болюче не лише для Радика місто.

Біля вікна своєї квартири сидів Безбородко. Він давно втратив усе. І не в славі чи гроша справа. Він втратив найдороще – свою єдину дочку. Свою єдину Вероніку. А кілька років перед тим і її маму. Вона пішла від нього через його постійні зради.

І от тепер він один. Без нікого. Без нічого. Без любові. Без сенсу. Без майбутнього у серці. Він просто сидів і дивився на вулицю.

Там, за вікном їхали машини, рухались люди. Всі кудись спішили. Всі чогось метушилися. Всі когось любили. Всі когось спішили побачити. Всі рухалися вперед. І тільки він один сидів на одному місці. Вже давно. Ніяких рухів. Ніяких спроб. Ніяких кроків. Так ніби вже й не існував. Так, ніби поховав себе заживо. Все ніби стало в один раз зовсім чужим.

Байдужим поглядом він обійшов кімнату. Все як і тоді. Все стоїть на своїх місцях. Лише не має нікого щоб на це хоча б глянув. Нема навіть кому постирати пилюку з усього. От вона – плата за минуле. Але тепер уже пізно щось змінити. Все уже зроблено. І карти давно розкинуті. Нема назад ходу.

Тепер Безбородько був цілком безпорадний, як ніколи раніше. Він розумів, що потребував допомоги, підтримки. Але її не було тепер звідки чекати. Усе що мав – втратив. Дружина давно пішла від нього. Радше він її вигнав. Тепер він з болем згадував той вечір. Рівно двадцять років тому, він звинуватив свою дружину у мало не у всіх смертних гріхах і просто таки вигнав з дому. Звичайно, дитина залишилась з ним. Адже він дуже любив свою дівчинку. Свою єдину надію. "Ех Володя, Володя, що ти наробив – в голові звучала думка – Ти сам у всьому винен! Тепер пожинаєш плоди свого амбіціонізму, ницості і бездушності. …". А за вікном і далі рухалися люди, їхали тролейбуси, всі кудись спішили.

Він встав і помаленьку пошкандибав до шафи в котрій зберігалися всі сімейні альбоми. Серед різних картинок, шкатулок, котрі сюди колись поклала ще Вероніка. Він почав щось шукати. Але що? Один, другий, третій…

Альбоми лежали посортовані, так наче лише вчора поскладані. Лише пил нагадував, що тут давненько ніхто не зазирав. Безбородько почав переглядати фотографії. Такі красиві, кольорові. З них дивилася його щаслива донечка. А тут вона з друзями десь на річці. Он вона з подружкою в клубі якомусь. Сучасні фото. А це давніші. Ось вони разом. Тут він ще такий молодий, красивий, з вусами і борідкою. Тут вони на відпочинку. На очі навернулися сльози. Він і дальше переглядав альбоми.

Раптом старого зацікавив маленький, змотаний пакуночок. Він ледь його витягнув його з самого заднього кута шафи. Там було всього кілька фотокарток. Це відчувалося під руками навіть не розкриваючи пакунок. Безбородько розмотав його і витягнув з відти кілька чорно білих фотокарток і аркуш паперу. Там було написано: "Дорогий Володя! Висилаю тобі ці фотографії нашого сина. Будь-ласка не забувай нас. Любий, це твій син Радимир….".

На фото була молода жінка з дитиною трьох років. Малий справді буже йому нагадував його самого. Такий же красень, такий же світлий, такий беззахисний на рука мами. Отже, Радимир.

Безбородько застиг. Тільки тепер він зрозумів що втратив не лише дочку. Він знайшов серед фото там де Радик був з Веронікою і співставив з тією з пакунка. Сумніву не могло бути. Це був той самий Радимир але тепер уже дорослий хлопець. Старому потемніло в очах.

Отже, Радик його син. Він був з ним, бачив але ніколи не міг подумати. Цікаво чи знав про це сам Радик?! Можливо і так. Тому і використовував його поповній та ще й помстився на його дочці. А можливо й ні. Можливо це була просто відплата долі за той вчинок. Між Веронікою і Радиком було три роки різниці. Саме це час, коли він будував кар'єру, завів сім'ю.

І тільки тепер він зрозумів, що все що було з ним це був подарунок долі, котрий він не вмів використати. Але чому так? Чому так жорстоко? Ну чому він раніше не знайшов цього. Можливо б все було інакше. Тепер це стало наче постріл у серце старого Безбородька.

Фактично, все що було не мало тепер ніякого значення. Ціле життя ніби пропливло перед очима як якесь бездушне, чуже марення. Все чим так довго жив раптом стало чужим. Тільки тепер, після усього, тільки тоді – коли уже не можна нічого змінити. Надто пізно. Надто пізно, щоб щось повернути, щось змінити, направити. Мимоволі ніби в пориві марення виникла думка про смерть. Ось вона – ціна. Страшна ціна колишньої помилки.

Один не обдуманий вчинок тепер нищив все, стирав повністю життя. Думки роздирали голову. Вони зникали і поверталися знову і знову з новим, жахливим присмаком розпуки.

Глава 3

Кетлін уже не спала. Те, що на дворі далеко за північ вона зрозуміла подивившись у вікно. Однак вона ще не хотіла вставати. Дівчині тут подобалося. Якось так затишно і разом з тим холоднувато. Картини, що водночас і заворожували красою і пробуджували невідомий страх в людини що тут перебувала.

Кет лежала на широкому, старовиному ліжку. Їй подобався Радиків смак. Все ж таки він мав смак в речах. Кругом була тиша. І тільки далеко, десь в низу було чути якісь звуки. Чути було як хтось говорив по телефону. Це напевно що Радик. Ну а хто ж іще тут міг бути?! Звісно що він. Але голос був трохи іншим аніж коли говорив з нею. Нищим і більш острішим ніж при звичайній розмові. З ким же він міг так говорити? Кет звісно що не знала усі його знайомих. Тай навіщо їй це. Вони ж просто знайомі.

Скоро розмова закінчилась і почулися кроки. За мить до кімнати зайшов Радик. Він був в хатньому халаті. Побритий, чистий, ніби новенька копійка. Він увійшов потихеньку бо думав, що Кет іще спить.

Радик стояв за кілька кроків перед ліжком де лежала Кет. Про що він думав? Чому він так дивився на сплячу "святу не винність"? Чим він жив? І що приховував. А приховувати було що. Тільки тепер він розумів – хто він насправді. Він подивився в дзеркало і побачив чоловіка за тридцять років. Питання самі собою лізли в голову. А що далі? І на це було найважче відповісти. Справді, що далі! Хто він тепер? Це було не просто питання. Це було щось більше. Щось, що виривалося десь із середини. Це був крик душі. Крик пораненого звіра, що відчував близьку свою кончину. Але ж Радик ще доволі молодий, повний сил енергії. Та це лише все було з зверху. А всередині? А що було в середині?

Він стояв і дивився на Кет. Що він бачив? І чому в нього з очей потекли кілька краплин сліз. Страх. Біль. Можливо? Що він згадував у цю мить? Чи згадував свою Віку, що десь в Україні думала про нього? Чи може він вже давно її забув? І з ким він говорив не давно?

– Ти не спиш? – тихо спитав Радик – Чому?

– Я щойно прокинулась… Радик, котра година?

– Рано, Кет. Ще рано… До ранку ще далеко.

– З ким ти говорив?

– Яка тобі різниця. Кави хочеш? – і він повернувся іти назад – Хочеш можеш залишитися сьогодні в мене ще…Я ранком поїду…

– Радик … ти … – дівчина не встигла договорити як він зник у дверях.

Через кілька хвилин Радик повернувся з кавою. Свіжа міцна кава била запахом. Кеті завжди дивувалася з Радика. Він був якимось не зрозумілим, не знаним, не типовим. Не таким як інші.

– Радик, чому ти такий? – спитала вона.

– Який ? – здивовано спитав він.

– Ну, якийсь не такий. Ти інший.

– Що тобі це не подобається в мені?

– Та ні. Все добре…просто … ти якийсь…ну як би це сказати …

– Може видуманий? – засміявся Радик – Тінь в масці…

– Так! Ти в масці! Радик чому?

– Ну чому? Я такий яким мене створила природа. Кет, ти просто щось придумала…

– Ні, Радик ти щось приховуєш…

– Заспокойся … Ми живемо в таку епоху, коли вже нічого ніхто давно не приховує – і він торкнувся її уст в поцілунку.

Цей поцілунок був таким грішним і водночас таким солодким, якою лише буває справжня пристрасть. Палкий, солодкий, ніжний, такий п'янкий. Він знову кохав її, торкався її тіла, обнімав, пестив, вкривав поцілунками. А вже завтра вони будуть лише друзями.

Так, завтра все це залишиться просто в спогадах. Завтра буде інший день. Новий схід сонця поховає все це в свої променях. І сьогоднішня пристрасть залишиться лише в згадках і в глибоких закутках пам'яті і свідомості. А зараз це був найкращий час. Час кохання, пристрасті і божевілля.

Глава 4

А десь далеко в лікарні чиїсь очі вдивлялися в нічне небо і шукали в ньому щось. Очі ці були налиті слізьми. Ще не так багато часу минуло від тоді, коли ці очі сміялися, бавилися в променях сонця, читали, цвіли і пломеніли коханням. А тепер вони плачуть.

Лео лежала і ледь дихала. Не втішний діагноз. Так, ракова пухлина нищила її молоде тіло. Ніхто б і не подумав що так станеться. Несі не було вже третій день. Чому вона не приходить? Невже вона забула про неї? Невже більше їм не бачитись уже? Що ж сталося? Лі не знаходила собі спокою. Але від цього їй не ставало легше.

Вона лежала і думала. Вона чекала. Але нащо? Неси уже не прийде. Напевне забула про неї. А може вона просто не захоче більше її бачити. Звичайно, кому потрібні хворі і немічні. Тепер вона просто помре. А Неси знайде собі нову дівчину. А чому б ні? Ні, вона на таке не здатна. Неси ніколи не кине свою кращу подружку, свою коханку, свою єдину любов.

Та дівчини все не було. Лі просто лежала і вдивлялася в нічне небо, що виблискувало зорями. Небо, що колись було для неї символом нічного життя, пристрасті, кохання. А тепер лише цей клаптик неба був для неї єдиним хто був з нею. Всі відвернулися, всі покинули.

Ось вона ціна, котру вона тепер платила за свій стиль життя. Ось вона та ціна – її життя. Лі розуміла що винна усьому є сама. Але тепер уже нічого не повернути. Вона згадувала Радика, котрого просто так покинула. Навіщо вона це тоді зробила? Що кращого отримала взамін? Навіщо їй була та Неси, котра тепер навіть не хоче прийти до неї. Нащо вона проміняла його, такого розумного, доброго, ніжного, люблячого, турботливого, милого, єдиного, її хлопчика. І що тепер? Звичайно, він навіть не захоче її не те що бачити – навіть чути. Ось вона, та мить розплати.

До палати зайшов лікар, Морісон. Він поглянув на хвору. Потім переглянув показники з листка. Вони були звичайно не втішними. Але він мовчав.

– Лікарю, скільки мені залишилося? – спитала дівчина.

– Ну якщо не лікувати то не так аж багато – задумливо відповів Морісон – Скажіть, а ви віруюча?

– Ні.