Ціна помилки - Баркалов Руслан

Однак він мовчав. І ніщо не могло спровокувати його на відвертість.

Зрештою, вони і не пробували бути відвертими. Тай навіщо воно їй було? Кожен жив своїм життям. Лео будувала свої амбіції. Радик працював у своїй сфері. Все було добре. Чого іще треба?! І так тривало певний період часу.

Глава 1

Одного разу Радик повернувся пізно зі зйомок. Він був втомлений. Однак було ще й щось, що його мучило. І це щось рано чи пізно мусило вилізти на верх.

Лео маючи вихідні якось не нароком почала ритися в Радиковому комп'ютері. Серед фотографій, котрі були зроблені за час перебування у мами вона відмітила одну дуже цікаву річ. Було кілька фото дому, кілька фотографій із мамою, з компанією, кілька місць. Але було ще щось. На дуже багатьох фотокартках виділялася одна дівчина поруч із ним. Можливо подружка, когось із його друзів. Чи може сестра. "Однак, Радик ніколи не говорив, що у нього є сестра – подумала Лео – То отже, це хтось інший!". І вона не прогадала.

Коли Радик зайшов до спальні, Лео саме сиділа за його ноутбуком. Вона глянула на нього якимось розгубленим поглядом, що випромінював і біль і образу і ненависть і запитання водночас.

– І чого це ти риєшся в моїх речах? – спитав він.

– Та так, нічого. Просто. Ти не думаєш…

– Лі не розказуй мені! – повторив Радик – Скажи, що ти там шукаєш?

– Хочеш знати правду?! – якось не впевнено сказала дівчина.

– Ні, хочу щоб ти не лізла до моїх речей! – розсерджено сказав він.

– Що ж.. в такому разі може виженеш мене … як оту… як її… Беккі…?

– Що?! – його ніби струмом ударило – Ах ти сволоч! Як ти смієш так говорити!

– А що, знайшов собі там нову, молодшу… Радик, я не дурна!

– Забирайся! Негайно забирайся звідси! Та я тебе…

– Ти наволоч Радик! Сволоч! Послідня! – плакала дівчина.

Але тепер для нього її сльози були лише водою. Він не міг простити їй цього.

Так, з Беккі вони довго були друзями і не тільки. Але вона померла. Це був удар для Радика. Він не хотів бачити нікого. Біль у серці паралізував груди і не дозволяв дихати.

Він ковтав повітря і душився у власній слині. Це було нестерпно. Вона, котру він так любив, зробила такий плювок у його душу.

Сили більше не було стояти і він просто сів. Радик був блідий наче смерть. Його тіпало, трясло, морозило. Хоча зверху він був цілковито червоний наче буряк.

Лео збирала уже речі на низу. Але коли вона зайшла до кімнати і поглянула на Радика мало не зімліла.

– Що з тобою? Радик ти мене чуєш? Що з тобою? Скажи мені щось!

Але він мовчав. Біль ще сильніше проникав у його серце. Сили далі не було. Він не хотів більше жити.

Це в вдруге коли Радик відчував себе таким придавленим Таким розбитим. Таким приниженим і обпльованим. Колись це відчуття назавжди змінило його. А що буде тепер?

Лікарі нічого не могли сказати. Вони просто розводили руками. А Радик лежав. Він виглядав наче живий мрець. І Лео не знала уже що робити. Але відповіді не було.

Через два дні починалися зйомки нового фільму і Радик мав з'явитися на майданчику. Дівчина боялася що, він просто може щось із собою зробити через небажання жити. Проте її побоювання були марними. Хлопець просто відлежувався. Вже на наступний день йому стало краще.

Інша обстановка, інші люди, інші розмови. Повне забуття, повне переключення на щось інше. І це багато значить для людини. Ввечері він пішов додому.

Можливо комусь і видалося б дивним але для суспільства, де центральну роль займають фінансові потоки, це нормально. Ти сам маєш право вибирати що тобі робити – лікуватися чи помирати. І це твоє абсолютне право.

Глава 2

Радик повернувся додому. Він уже виглядав значно краще аніж вчора. Однак, по очах видно було що він чимось перейнявся. Лео не було. Тільки записка на столі у вітальні говорила про те, що вона покинула його. Він взяв листок і почав читати: "любий Радик, я не можу більше дивитися як ти знищуєш себе і з мене. Але й не можу нічого вдіяти. Ти мені не довіряєш і це руйнує наші відносини. Я більше не хочу стояти між тобою і нею. Колись твоя Лео". Це було важко уявити.

А з іншого боку Радик, котрий тепер уже був втомленим від усього, нічого не хотів нічого міняти. Він просто змирився з кроком дівчини. Так, вона не права. Так, вона не хотіла його вислухати. Так, вона не мала права влазити в його приватні файли. Але щось пояснювати, щось просити, говорити він просто не міг.

Радик просто ліг в холодне ліжко і заснув. Його сон був як ніколи чітким. Радик бачив себе самого. Дивно, але поруч з ним була дівчина схожа на Віку. Швидкість. Шум. Удар. Біль. Морг.

Він пробудився від телефонного дзвінка. Хлопець оглянувся по кімнаті. Ні все гаразд – він вдома. Цілий. Хоч і сам. А от телефон прямо розривався. Хто б це міг бути із самого ранку? Так, це Джон Колін-Пат. Він телефонував щоб нагадати Радикові, що вони переносять початок зйомок. Голос Джона був якимось ніби іншим. Та хлопцеві було байдуже. Він подякував і ліг іще досипати.

Але спати він не міг. Щось не дозволяло закрити очі. Він мотався по ліжку. Кілька разів вставав, включав телевізор і знову лягав. А потім знову. Нарешті Радик вирішив переглянути фотографії. Це зайняття його дещо відволікло від буденної без сенсовності.

Раптом серед фотографій він побачив її. О, так. Знову Вікторія. "Як вона там – подумав Радик – А може варто їй подзвонити?". Він довго старався знайти її номер телефону. Ось вони, ці чарівні цифри. Він набрав їх на телефоні. Пішов гудок, за ним другий, третій. Ніхто не відповідав. Можливо вона не візьме трубку із незнайомого номера. А можливо не хоче. Раптом почувся чийсь голос з того боку.

– Алло.

– Привіт. Пам'ятаєш ще мене? – спитав Радик.

– Це хто? – якось не впевнено відповідав голос.

– Ану подумай…

– Ну.. не знаю… я… Радик це ти ?...

– Ахаха… вгадала! Ну і як ти?

– Радик! Коли приїдеш?

– Не знаю мала. Роботи багато. Літом напевне. А ти …

– Швидше б то літо настало. Я вчуся. Сам знаєш як то…

– Може тобі чимось допомогти? – вже серйозно спитав він – Хочеш я тобі…

– Ти що здурів! – перервала його дівчина – Як ти собі це уявляєш? Хочеш допомогти – приїдь до мене!

– Ого! Ну нічого собі заявочна!

– А що тобі це коштує!

– Ну добре, добре. Постараюся. Але десь блище до осені. Доречі, якщо у тебе є скайп то може..

– А то що таке?

– Ах ну ясно… тоді давай так – я дзвонитиму тобі сам! Старатимусь по вихідних! Добре? А зараз я біжу!

– Що, вже до своїх дівок! – якось сумно сказала Вікторія – Та добре..

– Яких дівок. Ти що здуріла! У мене роботи повно! Давай мала. Все! Па. Будь чемна!

І він поставив трубку. Серце ще довго стукало. Так, він це зробив. Він дав людині надію. Але яку надію? Марну надію, котра розіб'ється об скелі реального життя. Підло. Але фантастично гріє душу. Причому обом.

Радик дістав з бару коньяк і налив собі. Він випив і відчув якесь моментальне полегшення. Що це було насправді сказати важко. Можливо він себе просто обманював. Але цей обман був таким солодким. Таким бажаним.

Вікторія лежала на ліжку і мало не кричала від радості. Ні, це була непросто якась дитяча амбіція, не нова покупка, не хороші результати. Це було щось набагато більше. Він не забув. Він подзвонив. А ще він обіцяв приїхати.

Надія. Примарна, така хвора ілюзія, але така солодка. Навідь, якщо це був обман. Зараз він її грів як ніколи. Дівчина просто сходила з розуму. Вона згадувала хвилини приведені разом. Її до тепер зводили з розуму його міцні і водночас такі ніжні обійми. Його рівномірним тон голосу. Його очі. Його тіло. Любов, пристрасть, жар і якісь не зрозумілі відчуття – все змішалося в середині.

Вона хворіла ним. Марила. Чекала. Чекала на цей дзвінок наче якогось послання з іншого світу. І от він не забув. Справді, як і обіцяв. Чого іще треба. Хіба це не найбільше чого можна бажати.

Вона лежала і не знала куди подіти силу котрою ні з того ні з сього наповнилася. Так, вона почне змінюватися. Вона стане не лише красунею але й розумницею. Вона працюватиме над собою.

Віка хотіла приємно вразити чимось свого обранця. Вона вчитиметься і стане однією із найкращих учениць в класі, а то й в цілій школі. Бажання творити, летіти, бути переповнювали її. Вона прагнула бодай трошки стати подібною до свого зоряного коханого. Щоб він міг пишатись нею, своєю "малою" як він її ніжно називав.

Вона просто згорала. І це полум'я палило колишню невпевнену школярку. Воно творило нову, цілком відмінну істоту. Впевнену в собі, красиву, люблячу, добру, щиру дівчину. Отак, інколи любов може вбити а іноді і підняти. Все залежить якою людина її представляє собі.

Отже Віка. Вона дала собі того вечора постанову вчитися краще (ні вона не пасла задніх), працювати над собою, більше старатися в усьому.

Минув тиждень а зміни було видно, як то кажуть, "на око". Всі дивувалися. Дівчину ніби підмінили. Хамовитий, зацькований дівчур перетворився у справжнього лебедя. Що могло стати причиною ніхто не знав. Вона всім пояснювала, що мовляв зрозуміла свою помилку і щиро бажає виправитися. Але в душі вона знала справжню причину свого кроку і причину своєї зміни. І як би це не звучало банально але причиною були не високі ідеали юної леді а просте бажання показатися перед ним, Радиком. Смішно але факт.

Сьогодні Віка поверталася додому сама. Колишня краща подруга її попросту кинула. Колись Ліна була для неї кращим другом, єдиною людиною котрій довіряла. Вона вірила Ліні більше аніж кому не-будь іншому. Але це було в минулому. Ліна не лише зрадила її але й розказала усі її секрети. Тепер цілий клас знав, що Вікторія змінилася тільки тому, що закохалася в кінозірку Радимира Воловські. Дехто відверто в очі їй підсміявся. Чому? Можливо тому, що заздрив. Рідко хто має нагоду в житі бути поруч реальної зірки.

І хоча сам Радик не вважав себе чимось на зразок "суперстар". Та для десятикласників це все одно було казково. Але це була далеко не найгірша правда котру розказала Ліна.

Раптом задзвонив телефон. Дзвонила Марина, однокласниця.

– Слухай Віка, ти не переймайся тим, що сталося в школі! – заспокоювала вона – Ну з ким не буває.

– Так але це … – мало не плакала дівчина – Як так можна було… Для чого всім розказувати …

– Та забудь! – вмовляла Марина – А пригадуєш як минулого року всі розказували, що я була на квартирі у Олега з його братом?

– Ну так, пам'ятаю! – крізь сльози пробурчала дівчина – Той що?

– От іменно! І що? А знаєш що говорили? – продовжувала дівчина.

– Ну, що ти…

– Ага.