Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Я б не соромився свого екскурсу, а ще більше ним гордився: що навіть сам Еренбург змушений вступати зі мною в дискусію!
Гордився б. І нікуди від цього не дітися.
Мене, наприклад, на початку війни щиро обурювало, що всі євреї масово втікають на схід, подалі від гітлерівських орд, які наступали навально. Я не задумувався над тим, а чи не втікали б отак українці, росіяни, білоруси, коли б фашисти несли їм масове, до ноги, винищення. Не за опір. Тільки за те, що вони мали нещастя народитися українцями, росіянами, білорусами.
Пізніше мені не подобалося те, що євреї дружні, як ніхто інший, що кидаються допомогти один одному в біді, що один одного захищають. Я обзивав їх сіоністами (не без лукавої намови тогочасної офіційної преси), жодного разу не поставивши перед своїм зашореним зором такого простого, такого чисто людського питання: а що б робив ти, ти особисто, коли б тебе і всіх твоїх братів по крові правдами й неправдами виживали з роботи, а твоїм дітям в багатьох випадках була б перекрита дорога до вищої освіти?
Ця гірка істина прийшла до мене набагато пізніше, коли я сам не один рік походив у "чорному тілі" ("Хай тепер Діма-
ров походить у чорному тілі!" — вирік тогочасний функціонер із цека).
Вихований радянською школою ("Моя батьківщина — не предків ряди, розвішані гордо по стінах...— декламували ми тоді відомого вірша.— Моя батьківщина — це Леніна клич, це Сталіна голос"). І ще один вірш того ж поета... Ба, навіть не вірш, а ціла ода, складена на честь масового розстрілу українських кобзарів у тридцятих роках славними органами НКВС:
Помреш, як собака,
як вигнаний зайда. Догравай, юродивий,
спотворену гру! Вірую — не кобзою, Вірую — не лірою, Вірую полум'ям
серця і гніву...
"Скиглії", "смердючі недоноски", "стороті прокляті пісні" — інших слів на адресу кобзарів та українських дум цей бард не знайшов.
Вихований радянською школою, я йменував себе гордо інтернаціоналістом, не підозрюючи навіть, що це явище не менш гидотне, як антисемітизм. Недарма ж новітні шові-ністи-великодержавники беруть на озброєння саме інтернаціоналізм.
Так я думаю нині.
А тоді було всього. І їжакуватий супротив, коли моя мамуся, болісно морщачись, благала: "Толюсю, не пиши цього, не треба"! І незгода з Борисом Дмитровичем Антоненком-Давидовичем, який у видавничій рецензії на першу частину мого роману делікатно зауважував, що варто зняти цей екскурс. "А вони можуть про нас так писати, обзивать українців "бандитами у вишитих сорочках?" — заперечував обурено я. Мав на увазі відомого поета, якому належав "крилатий" цей вислів. Він же вдався й до пасквілю на українських гетьманів у поезії "Парсуна".
А потім у мене ж на противагу гепеушникові Ляндеру був виведений секретар повіткому Гінзбург, якому я віддав усю симпатію. В заключній частині, яку я напишу через кілька років, під час колективізації він зважився на відчайдушний крок: написав листа Сталінові, в якому засуджував примусові, військово-феодальні методи усуспільнення селянських господарств. За що й поплатився життям.
Потрібен був час, щоб я усвідомив нарешті, що коли сідаєш писати, то не давай волі своїм почуттям. Ні образі, ні гнівові. Художній твір — не базар, а ти не перекупка, щоб вдаватися до брутальної лайки, намагаючись якомога дошкульніше допекти опонентові.
Тож зараз, згадуючи всі оті прикрощі, що звалились на мене: і відмова в квартирі, в якій можна було б працювати по-людському, і лист до Генерального прокурора СРСР з вимогою віддати мене до суду, і поява журналу "Дніпро", що про нього згадує Ілля Еренбург, у ООН, як доказ антисемітизму в нашій країні, і невидання першої книги нового роману, з якого я викинув той клятий екскурс, а також дав іншу назву: не "Шляхами життя", а — "І будуть люди", теж назва не з кращих, бо в задуманій мною епопеї багато робитиметься для того, щоб людей таки не було... А назва, справжня, єдина, яка з ночі в ніч сяяла над моєю дурною головою, варто було лише глянути вгору,— "Чумацький Шлях"... Дививсь — не прочитав, не помітив...— згадуючи всі оті прикрощі, щиро кажу: "Я їх таки заслужив"...
А поки що... Поки що я все глибше поринаю в новий свій роман, ніяк не наважусь сісти до столу, бо мені все здається, що за душею в мене нічого нема... Що я геть уже виписався... Що все, досі написане мною, — типова графоманія... Чи не краще взагалі перестать псувати папір, а просто-напросто працювати редактором у видавництві "Радянський письменник" і горя, як то кажуть, не знати... Та одбиватися від одного ветерана-письменника, якого ми називали Сєньою,— більш гротескної постаті мені не доводилось стрічати.
Абсолютно лиса, без жодної бодай волосини голова скидалася на підкаліберний снаряд, що ним тільки броню пробивати. Снаряд той був міцно вмонтований в куций тулуб,— шиї, здається, зовсім не було. Він приходив у видавництво із обгорілим керогазом під пахвою і, обходячи підряд усіх редакторів, пояснював:
— Вот, обгорел. Засорілся, понімаєш, а нєчєм прочістіть. Іглу, понімаєш, купіть нє за что. Сіжу без обедов.
Ходив, ходив, поки Дяченко врешті не витримав — викликав головного бухгалтера:
— Видайте йому аванс, хай купить ту прокляту іглу!
Андрій Малишко розповідав, як той ветеран ще до війни був секретарем парторганізації Спілки. Завів навіть не сейф — величезну, залізом окуту скриню, куди складав свіжовидані твори письменників. Любив, сидячи на отій
скрині, викликати по черзі своїх колег по перу. Викликав не раз і Малишка.
— Вот ти у меня здесь, понімаєш, сідіш,— стукав ногою по скрині,— Смотрі у меня!
На початку війни Сен я записався добровільно в армію. Кореспондентом фронтової газети. Озброївся міліцейським наганом і довжелезним драгунським палашем (не інакше — поцупив з музею). Згадуючи про своє перебування на фронті, розповідав один і той же бойовий епізод:
— Налєтєлі, понімаєш, фашісти. Но я нє растерялся, да с головой у пшено!
Настав час і мені ховатись од критиків головою в пшоно. До наступної частини цих спогадів.
Частина четверта і
Пишу новий роман.
Ще ніколи не працював з таким запалом, з такою самовіддачею. Куди б не йшов, що б не робив — не розлучаюся з записником. Раз по раз висмикую його з кишені і наспіх, аби не відстати од думок, вписую, вписую, вписую. Фрази, абзаци, а то й окремі слова. А протягом ночі весь час схоплююся до письмового столу — не даю спати моїй багатостраждальній дружині, яка змушена терпіти отаке лихо у себе під боком.
— Ти гірший за алкоголіка,— жартує вона.
Просинаюся о четвертій, найпізніше — о п'ятій і хвилини не ніжусь в постелі: писати, писати! Розганяю сон обов'язковими ранковими вправами, потім під душ: гарячий — холодний, гарячий — холодний, щосили, щоб аж шкіра тріщала, розтираюся цупким рушником і — притьмом до столу. Де на мене чекає нетерпляче папір в кружальці яскравого світла од настільної лампи. Мовна стихія захльостує мене з головою і несе, несе, розбурхуючи невситиму уяву.
І входять, входять в роман люди, до болю рідні й близькі (а мене! а мене!), а то й зовсім незнайомі, про яких я досі й гадки не мав: вони виникають раптово, з нічого, як спалах сліпучого світла в темряві, а часто-густо об'ємніші, зриміші од тих, з якими я стрічаюсь щодня.
Крім своєї мамусі, яка випила із чаші страждань до самісінького дна ("Хто б міг подумати, що Тетяна Світлична отак вийде заміж?"), крім тьоті Ані та її чоловіка — священика, який молодим загинув од куль гепеушника (а в мене в романі — вже шпигуна й бандита, що пробрався з-за кордону готувать повстання проти молодої радянської влади... "Вогонь!.. Вогонь!.." — по власній позиції, по правді життєвій...) А який разючий розділ можна було б написати! Сусіди, прихожани храму, в якому правив Божу службу о. Ми-колай, причаїлись, як миші, і ніхто, чуєте, жоден не кинувсь на постріли, а потім на відчайдушний крик тьоті Ані. Прибіг лише крамар Герш Кацнельсон (тьотя Аня все життя його згадувала), знайшов підводу та й одвіз до лікарні смертельно пораненого о. Миколая. І тьотя Аня вже пізніше, після смерті Сталіна, розповідала, як вона всю ніч просиділа поруч з конаючим чоловіком і жодна жива душа не підійшла до них: навіть лікар, довідавшись, кого привезли, і догадуючись, хто в нього стріляв, так і не наважився появитись в лікарні. "За одну ніч посивіла",— показувала тьотя Аня на свої геть сиві коси. А було ж їй трохи більше двадцяти років!.. Тож крім моєї мамусі, тьоті Ані та її чоловіка-священика ввожу до роману й дядька Дмитра, або дядю Митю, як його називали в нашій сім'ї... Та де там ввожу — він сам уривається вихором: жива легенда, людина, якій завжди було тісно в житті, яка ламала... ні, не ламала — трощила усталені норми й канони, і це став один з моїх найулюбленіших героїв.
Чи не за покликом гарячої південної крові, що текла в його і в моїх жилах?
Я його всього один раз лише й бачив, ще малим, коли ми втрьох: я, Сергійко й мамуся втікли з зачумленого хутора. Простуючи до тьоті Ані, по дорозі прибилися до дядька Дмитра, який працював на той час в заготконторі: витурили нещодавно з міліції, ще й вичистили з партії за класово вороже походження. Не дуже його запам'ятав, пам'ятаю лише, як він умовляв мамусю залишитися в нього, але мамуся чи то побоялася вибухової натури свого братеника, чи так поривалася до старшої сестри, яку дуже любила, прямо обожнювала, тільки за кілька днів ми рушили далі. Тож я один лише раз, краєчком, як мовиться, ока і бачив дядька Дмитра...
Ба ні, не один, от же підводить пам'ять на старості!.. Раз гостював він у нас вже у Львові, десь в п'ятдесят дев'ятому,— красень з посрібненою сивизною борідкою і парубоцькою смоляною чуприною, перед якою і час одступався, безсилий. Попотягав же він мене по вулицях Львова, до всього цікавий, і, старий чорт, перед кожною звабною жіночкою, що траплялися нам по дорозі, якось особливо гмикав, хвацько підкручував вуса і по-молодечому зблискував сияющими, як море, очима.
Дим коромислом стояв у нашій квартирі, поки й гостював дядько Дмитро!
— Слава Богу, поїхав! — перехрестилась мамуся, коли я повернувся з вокзалу. Вона, бідна, боялася, що її брат передумає та й повернеться догостьовувати.
Мій дідусь, а дядька Дмитра тато, священик в найбіднішій на всю Полтавщину єпархії, який поламав собі кар'єру ще замолоду, одружившись потай, всупереч волі батьків на красуні покоївці, так мій дідусь називав свого розбишакуватого сина не інакше, як Божою карою.
Ще малим дядя Митя прибився до циганського табору: душа прагнула волі й простору...
Потім його витурили з семінарії: підстеріг на сходинах ректора та й одшмагав його по обличчю гнилим оселедцем, що ним годували в піст семінаристів.
Пізніше взяв найактивнішу участь в пограбуванні терори-стами-есерами місцевого банку, за що й потрапив за грати.
