Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Хоч бери й стріляйся.
І тут — телефонний дзвінок. І голос першого секретаря обкому:
— Ну, як, осознав свої помилки?.. Ми тут порадились і вирішили тебе поки що не знімати. Працюй, виправдовуй довіру партії.
Завіса...
— Написав п'єсу? — запитав я десь за півроку Альошу.
— Яку?
— "Пупи".
— А хто поставить?
Це лише дві теми. А скільки їх поховано на літературному кладовищі! І досі лежать — догнивають.
Ми жили і творили в літературній провінції, Те, що можна було москвичам... Та що там москвичам!.. Ленінградцям, новгородцям, саратовцям, мешканцям будь-якого російського провінційного містечка, — те зась було нам. "Справжня література починається за Хутором Михайлівським",— гіркий вислів Григора Тютюнника. (Хутір Михайлівський — остання станція на межі України й Росії).
Іноді декому з письменників, переважно увінчаних державною премією (СРСР, а не України), вдавалось спершу на— друкуватися в Москві, а потім уже із скрипом-рипом на Україні. Пригадую, як цензура "не пущала" якийсь розділ з нового роману Олеся Гончара, що виходив у "Радянському письменникові". Тоді Гончар опублікував цей розділ у московській "Правде", і невмолима "дама" врешті одступилася. Але наше занадто пильне цека невдовзі схаменулося і незабаром у Москві був перекритий залізобетонним шлюзом і цей тоненький струмочок: "Спершу надрукуйтесь у себе, на Україні, а тоді вже присилайте до нас".
Ми, наївні, сперечаючись із цензорами, а то і в цека, посилалися часто на Москву, що там же це вільно друкують, а чому не можна у нас? І часто доводилось чути у відповідь: "Перебирайтесь у Москву та там і друкуйтесь!" Партійний "указующий" перст стирчав над головою кожного письменника, вимагав писати лише так, а не так, всупереч правді життєвій.
Якось я сказав дружині, яка саме креслила графіки з результатів досліджень, показуючи на криві, що вона їх виводила:
— Уяви, що над тобою весь час хтось стоїть і вимагає суворо: "Ведіть криві вгору, а не донизу! Тільки вгору!"
— Так можна й здуріти! — відповідала з серцем дружина.
— Бач. А я ж не дурію!..
Не дурів... Тільки теж не раз навідувався до отого кладовища з лопатою в руках. І досі лежить там закопана глибоко (щоб КДБ не одкопало та не довідалось, які крамольні думки ворушилися в моїй голові)... І досі лежить, придушена сирою землею, не написана повість "Старший брат", яку я виношував впродовж не одного року. "Старший брат" — "великий" російський народ. А сатирична повість "Бочка меду"!.. А "Гегемон"!.. Та що й перераховувати — труїти свою пам'ять...
В моєму ж письмовому столі лежала не тільки повість "Чорний ворон", а й велике оповідання "Попіл Клааса",— чи не єдине, за яке мені не соромно й досі.
Тему для цього оповідання, сам того не відаючи, дав Анатолій Ілліч Костенко. Розповів, як, повернувшись із Колими, око в око зіткнувся із Сановим. Своїм рецензентом. Що при цьому казав йому Анатолій Ілліч, різкий на слово, можна було лише уявити.
А згодом стали ділити квартири. Виділені міськрадою для письменників. Анатолій Ілліч стояв у списках, як несправедливо репресований (наче були справедливо репресовані?). Але тогочасне спілчанське начальство список цей не раз перетрусило (чи не по дзвінку з КДБ) і квартиру, в яку мав вселитися Костенко, одержав... Лазар Санов.
Отут в Анатолія Ілліча урвався останній терпець. Він пішов у прокуратуру з вимогою притягнути Санова, на совісті якого було не одне загублене життя, до судової відповідальності. І одержав відмову.
— Коли ми будемо порушувати справу проти всіх, хто співпрацював з нашими органами, то в нас не вистачить ні в'язниць, ні таборів.
— Тоді я сам з ним розправлюся! Без вашого суду!
— Оцього ми вам і не радимо робити. В цьому випадку ми змушені будем порушити справу вже проти вас.
Оця вся історія й лягла в основу оповідання "Попіл Клааса". Тільки герой її, повернувшись із таборів, стикається не з стукачем — "рецензентом", а зі своїм слідчим, який двадцять літ тому піддавав його лютим тортурам, вибиваючи зізнання в контрреволюційній діяльності.
Як і Костенко, герой мій іде в прокуратуру з вимогою віддати до суду цього ката, що, пішовши у відставку в чині полковника, жирує на неабиякій пенсії: двоповерховий котедж, велика садиба, обнесена височезним парканом, ще й колючий дріт зверху, як у концтаборі. І, як і Костенко, одержує категоричну відмову: не було ще в історії людства такого випадку, щоб система сама над собою вершила суд і розправу.
І тоді мій герой вирішує власноруч покарати кагебешника. Купує рушницю, надпилює дула, щоб можна було сховать під пальто, і, підстерігши свого лютого ворога, коли той повертався із ринку, прошива йому груди "жаканами".
На постріли набіга міліціонер і, в свою чергу, вбиває мого героя.
Кагебешника ховали урочисто і пишно, з духовим оркестром, з вінками і промовами, на центральній алеї місцевого кладовища, а мого героя вкинули в так-сяк збиту труну та й закопали в найглухішому закуткові.
Написавши це оповідання, я вже з ним нікуди не рипався: все одно не надрукують.
Та якось здибався на Хрещатику з редактором масового літературно-громадського журналу. Не буду називати ім'я та прізвище цієї людини: не хочу травмувати його родину. Тим більше, що, розповідають, він був гарним чоловіком і батьком. Але ця постать настільки типова для епохи розвиненого соціалізму, що гріх її не описати.
Тож назовемо його... ну, назовем не Василем навіть — Ва-сюнею: він аж цвів, коли начальство так до нього зверталося.
Так от, цей Васюня зустрівся мені якось на Хрещатику. Я саме став головним редактором видавництва "Радянський письменник", і він посилено набивався до мене в друзі.
"Здоров!" — "Здоров!" — "Як поживаємо?.." — "Твоїми молитвами".— "Що геніального пишемо?.." Хотів відбутися черговою фразою: скрипимо потихеньку пером, та чорт смикнув за язика сказати натомість, що закінчив оповідання. "Тільки не знаю, куди його приткнути: тема дуже кусюча".— "Так давай нам!" — "Надрукуєте?.." — "Об чом вопрос! В найближчому номері! І своє фото принось. Все буде о-кей!"
Повірив, дурило. Другого ж дня відніс своє оповідання і фото. Чекав тиждень, другий, потім не витримав — сам подзвонив у редакцію. Руку підняв Петро Сліпчук, мій добрий знайомий ще по спільній роботі в редакції газети "Радянська Україна".
— "Попіл Клааса?" Ти що, надієшся, що Васюня таку річ надрукує?
— Тоді рукопис поверніть мені!
— Ха, поверніть. Васюня одволік оповідання в цека. Разом з твоїм фото.
Жбурнув рурку, аж тріснуло. Не знав, що робити од гніву. Падлюка! Свиня недорізана!
Заспокоївшись трохи, знову подзвонив Сліпчукові:
— Коли той гад буде в редакції?
— Вони, як і все начальство, приходять на другу. Що ти йому хочеш зробити?
— Морду набити!
Рівно о другій появився в редакції. Васюні не було. Розмовляв з хлопцями, хоч усередині в мене так і кипіло. Телефонний дзвінок. Сліпчук узяв рурку.
— Він тут.— І одразу ж поклав. Пояснив, усміхаючись: — Васюня. Питає, чи ти в редакції.
За півгодини — знову дзвінок. І знову Васюня цікавиться, чи я не пішов.
— Ти що, хочеш його дочекатися? — сміючись, запитав після четвертого дзвінка Сліпчук.— Не марнуй дарма часу: Васюню ще ніхто в ступі не влучив.
— Звідки він дзвонить?
— З чийогось кабінету. Може, сидить десь за стінкою. Пояснює, яке антирадянське оповідання приніс до журналу Дімаров.
І мені не лишилося нічого іншого, як, плюнувши, податись з редакції.
Вже в Ірпені, в Будинку творчості письменників, під час зустрічі з Васюнею я не витримав:
— Ну, ти ж і падлюка!
— Імєєт место.— І подивився такими очима: хоч заплюй — скаже: Божа росичка.
Блазень за натурою, він і слова підбирав якісь блазнівські. Замість "буде зроблено" не говорив навіть російське "будет сделано", а "буздє".
Якось, колїгвін працював ще в редакції молодіжної газети, хлопці засперечалися, що Васюня, не задумуючись, і рідного батька продасть. Подзвонили йому по спареному телефону, один говорив у рурку, а другий, про якого йшлася мова (один з найближчих друзів Васюні) підслуховував.
— Васюню, то правда, що такий-то падлюка, яких пошукати?
— Імєєт место.
— Що він знущається над дружиною, а дітей морить голодом?
— Імєєт место.
— І на всіх працівників редакції строчить доноси?
— Імєєт место.
Друг Васюні не витримав, пожбурив рурку, побіг матюкатися:
— Ти!.. Ти!.. Наволоч, яку ще й світ не родив!
— Імєєт место...
Та у Васюні справжніх друзів по суті й не було. Він дружив, якщо це можна назвати дружбою, переважно з начальством. А вірніше — блазнював перед ним.
Олесь Терентійович Гончар, голова нашої Спілки, приїжджав до Ірпеня лише взимку: попрацювати в більш-менш спокійній атмосфері, походити на лижвах в розкішному ірпінському лісі. І ми вже знали, обов'язково і Васюня появиться. Та не сам, а й фотокореспондента прихопить: писати багатоілюстровану кореспонденцію "Ірпінська зима", що потім буде опублікована в його журналі з фотографіями Гончара. Васюня жив в Ірпені цілий місяць, поки й Гончар не повертався до Києва. Сидів із ним за окремим столом у їдальні, ходив на прогулянки в ліс. Обов'язково попереду, прокладаючи Олесеві Терентійовичу зручненьку доріжку. Не минав жодної гірки, щоб не насмішити Гончара вигуком: "Ех, прокачусь!" — летів донизу, та десь посередині навмисне падав, ви-бехкував яму, доброму дядькові з головою сховатись.
Якось він підійшов до їдальні, а на спині кожушка — дві смуги снігу.
— Що це в тебе? — Здивувалися хлопці. Я візьми й ляпни:
— А ви що, не знаєте? То Олесь Терентійович об нього ноги щодня витирає.
Образився? Вилаяв? Нічого подібного!
— Імєєт место.— І все.
В ті роки серед начальства високого ввійшло в моду бігати підтюпцем — розтрушувати "руководящий" жирок. Прилучився до цієї спортивної акції і наш Васюня. Бігав, звісно, не сам, а обов'язково з якимось міністром чи начальником главку. А щоб кумедніше було, завів мініатюрну собачку. Вийде на старт:
— Кнопка, вперьод!
Спробуй утриматись од сміху: стокілограмова туша, а попереду собачка, наче блоха.
Бігав, бігав та й вибігав членство в делегації від України на чергову сесію Організації Об'єднаних Націй. Тоді існувала така неписана традиція: обов'язково включати до складу делегації по одному письменникові. Повернувшись з Америки, Васюня видав невдовзі книжечку памфлетів, звісно ж, спрямованих проти українських буржуазних націоналістів (як вони, бідолашні, там і витримали!).
— Одного разу вони мене як оточили, то ледь не вбили! — похвастався якось перед нами.
— Вирвався? — запитав я в нього.
— С трудом.
— Гівняні то націоналісти! Ти б у мене не вирвався!
І Васюня навіть свого "імєєт место" не вимовив.
