Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
І хоч відбувся двадцятий з'їзд партії, люди, які виросли в страхові, "добре пам'ятали, що .ІДОХ тиран, але стоїть тюрма" (Дмитро Павличко).
Та все ж роки після двадцятого з'їзду не минули для мене безслідно. Я всім нутром відчував, що про це треба або писати, не оглядаючись, або зовсім не писати.
Це було невимовне відчуття вільного, не скутого кайданами страху польоту. За місяць (такого зі мною ще не було) повість була закінчена. Шість аркушів. Шість аркушів майже документальної розповіді про лейтенанта Радянської Армії (Григорій Антонович Нудьга), який, важко поранений її боях з німецькими загарбниками, опинився на окупованій території і пішов у сільську школу вчителювати (якось же треба було жити). Та ще й викладачем української літератури. Та ще й якось надумався продекламувати перед учнями початок поеми Шевченка (обов'язкової, до речі, до винчения в радянських школах):
Кохайтеся, чорнобриві, Та й не з москалями...
За оте "та й не з москалями" одержав двадцять років концтаборів. Судили його вже пізніше, коли після звільнення відвоював аж до Берліна і повернувся додому з грудьми, увішаними медалями й орденами. Пам'ять в кривавої тієї установи була всеоб'ємною.
"Закликав до співпраці з німцями, до боротьби з великим російським народом",— було написано у вирокові.
Тож я написав повість, передрукував, повернувшись з Ірпеня, на машинці (ех, будь що буде!), ще гарячою відніс до журналу "Вітчизна" Михайлові Ігнатенкові.
Той за кілька днів мені сказав:
— Спробуємо надрукувати. Хоч надій мало: тема вже на-д ю кусюча. Дам на відгук Павлові Загребельному — найсмі-ливішій людині серед членів редколегії. Більшість же од твоєї повістини накладе в штани. Та одразу ж і рвоне протоптаною стежкою в цека. А то і в той сірий будинок, з якого видно Колиму і неісходиму Сибір: "Ось почитайте, що цей Дімаров про вас пише, а Ігнатенко пробує пропхнути в журнал!"
Павло теж не забарився з відповіддю:
— Рекомендуватиму до друку. В найближчому номері. Дай уривок до "Літературної України".— Загребельний на той час був редактором цієї газети.— А цс тобі на закуску! — І подав мені якусь верстку.
— Що це?
— Теж повість. На цю ж тему. Йде в найближчому номері "Нового мира".— Загребельний нещодавно став членом редколегії цього найпрогресивнішого літературного журналу.— Завтра ж повернеш.
За одним подихом прочитав повість Солженіцина "Один день Івана Денисовича".
Вона мене приголомшила: нічого подібного ще не читав. До справжньої насолоди від прочитаного приєдналася впевненість: надрукують! Після виходу в світ цієї повісті надрукують і мою. Хоч я після того, як прочитав Солженіцина, іншими очима глянув на свою повістину: слабенька, слабенька. Мені явно бракувало тієї страшної життєвої школи, що її пройшов Солженіцин. Я майже заздрив усім отим людям, які повернулися з пекла і яких досі боязливо оминали колишні їхні друзі, що в свій час уникнули кагебіст-ського невода.
Підібрав уривок для "Літературної України": про те, як мати, пригинаючи голову, повзе до колючого дроту, що за ним сидить її син. Повзе, щоб не помітив "попка" на вишці. Уривок одразу ж був надрукований з коротеньким вступним словом редакції, де повідомлялося, що повість повністю буде опублікована в найближчому номері "Вітчизни".
Та не так сталося, як гадалося.
Повість уже була набрана, я навіть гранки вичитав, як на всю країну пролунали слова Хрущова про жирні мухи, які сідають на падаль. "Єщо одно ограньїченьїце!" — радісно потирали долоні в цензурі. А оскільки Хрущов оголосив на весь світ, що в Радянському Союзі цензура ліквідована, нещасні редактори повинні були всі зауваження цензорів брати на себе, які б ті зауваження безглузді не були. Спробуй лиш заїкнутися авторові, що це не твоє зауваження,— сувора догана забезпечена. За розголошення державної таємниці.
Шлюзи, які ледь-ледь піднялися, пропустивши один лиш струмочок, одразу ж замкнулися наглухо, здавалося — навіки. Повістина моя лягла в стіл, де й пролежала більше двадцяти років, лише у вісімдесятих побачила світ: спершу за кордоном, в Австралії, англійською мовою, у видавництві Юрка Ткача, а згодом уже і в нас, у видавництві "Дніпро".
Не можу не згадати ще про один випадок, зв'язаний з цією повістю.
Я вже працював головним редактором видавництва "Радянський письменник", коли до нас завітали польські видавці. Була жвава розмова за чашкою кави, а потім, коли видавці попрощалися, один із них відстав од гурту та й, діждавшись, коли усі вийшли, утаємничив обличчя і майже пошепки звернувся до мене:
— Пане Анатолію, я зазнайомився з уривком вашої повісті в "Літературній Україні". Він мені дуже сподобався. Чи не могли б ви мені дати рукопис, я видам цю повість у Польщі.
Я спершу був смикнувся — бігти додому за рукописом. Та одразу ж полохлива думочка: чи не підісланий цей закордонний товариш нашими органами?
В країні вже починалися брежнєвські заморозки. Центральні газети, а за ними й провінційні, відзначили день народження Сталіна, відмиваючи криваву цю постать од страхітливих злочинів. Знову заговорили про класову пильність, про підступи світової буржуазії, а кадебе, яке було трохи присмиріло, розгорнуло активну діяльність. І де гарантія того, що мій рукопис не буде на кордоні вилучений з сумними для мене наслідками?
Я став мимрити, що повість ще не готова до друку. Що я ще над нею працюю, правлю особливо невдалі місця. От дороблю, тоді ми й повернемося до цієї розмови.
Поляк розуміючи кивав головою. Він же теж був із соціалістичного табору, де, щоправда, дихалося трохи вільніше.
— Довідзення, пане!
Довідзення! Довідзення надії на те, що моя повістина будь-коли надрукується... І ще один спогад.
Якось Анатолій Ілліч Костенко дав мені книжку критичних нарисів Івана Кошелівця, професора із Західної Німеччини. Книжка видана в Мюнхені, мала назву "Літературний процес дещо з віддалі" і була присвячена літературному процесові на Україні.
— Прочитай, там і ти згаданий.
І як же гірко було прочитати ось таке твердження автора (цитую по пам'яті):
"Не відмовиш у сміливості Г. Тютюнникові та А. Діма-рову. Але й тут сміливість їхня вторинна, після того, як про це уголос заговорить Москва".
"Не відмовиш у сміливості"... Українська література радянських часів нагадує кладовище, де поховані нездійсненні задуми письменників,
Пригадую поїздку з Юрієм Збанацьким, який тривалий час був секретарем парткому, а потім головою Київської організації Спілки письменників. Небалакучий, на вид якийсь аж суворий, він був напрочуд сердечною людиною: я не пам'ятаю, щоб комусь, коли він очолював партком, винесли догану або виключили з партії. Якось один з молодих поетів взяв участь в несанкціонованому мітингові біля пам'ятника Лесі Українки, що стояв недалеко од Верховної Ради. Був сфотографований кагебістами, фото переслали в цека, а звідти вже в партком нашої Спілки з суворим наказом покарати поета. Винести сувору догану або й виключити з партії. Тобто перекрити всі двері, що ведуть в літературу.
1 досі в моїх вухах лунає голос Збанацького:
— Отож воно напилося та й упало, безтямне, в кущі. Потім розбуркалося і прибилось до натовпу, не розуміючи, що і до чого...
Сміючись, вирішили обмежитись обговоренням...
Ми поїхали вдвох із Збанацьким на полювання. І вже настрілявшись та розлякавши качок, сіли біля багаття, що дихало теплом в осінню прохолоду. І тут Юрій Оліферович розповів мені історію про бюст Сталіна.
Той бюст виліпив із глини, не без підказки райкому, відомий гончар. Виліпив, випік, як виткав макітри й горнятка, та й подарував на якомусь зборищі райкомові партії. Бюст був урочисто поставлений у залі засідань, а згодом хтось написав аж у Київ, що в райкомі партії стоїть карикатура на товариша Сталіна.
Налетіло енкаведе, заарештувало все керівництво району, а заодно й гончара.
Нове керівництво довго радилось, що робити з бюстом, що стояв у райкомі, як болячка. Вирішили тихцем його закопати — подалі з очей. Та ще не встигла втрамбуватися земля, як до Києва знову полетів лист: "У нашому районі закопали в землю товариша Сталіна".
Знову налетіло енкаведе: викопало бюст і пересадило все районне начальство.
Цього разу новіше районне начальство глиняного ідола вже не закопувало. Після довгих роздумів вирішили поставити в тому ж таки залі засідань, але не на виду, а заховати за пальмою: бюст наче є, а водночас його наче й немає...
— Юрію Оліферовичу, та це ж геніальна тема для повісті! Пишіть!
— Пишіть!..— гмикнув Збанацький.— А хто надрукує?..
Олексій Коломієць. Драматург, позначений неабияким гумористичним талантом. Його гумористична п'єса "Фараони" збирала повні аншлаги по всіх театрах Союзу.
Дотепнішої людини я в своєму житті не стрічав. Навіть в найприкрішій ситуації він знаходив смішне.
Якось дружина нарядила його в новий костюм. Габардиновий. Світлий. Вийшов Альоша покрасуватись обновою, а тут хлопці назустріч:
— Поїхали на рибалку!
І Альоша поїхав. У новому костюмі. До речі — єдиному.
По яких болотах він брьохав — історія вмовчує. Тільки привезли його через добу п'яного "до удівлєнія". Запхнули в кишеню щуку, притулили до дверей, подзвонили і навдьори...
— Нащо ви мені, гади, таку велику щуку всунули? — запитував потім Альоша з докором.— Жінка поки не побила об морду, не заспокоїлась...
У Альоші на схилі літ стали мерзнути ноги:
— Коли мене ховатимете, то не забудьте взути у валянки... Якось в Ірпені він посвятив мене в задуми нової, тепер уже
сатиричної п'єси "Пупи".
Секретар райкому, цар і бог у районі, відзначає своє п'ятдесятиріччя. Всі його підлабузники, тобто весь районний актив, збіглися в місцевий ресторан, щоб одсвяткувати цю вікопомну дату. Було пито і перепито, виголошено десятки вірнопідданих тостів, врешті, на банкетний стіл подали велетенську макітру курячих пупів — улюблене блюдо секретаря райкому.
І тут до зали ступив інструктор райкому, пішак (найо-станніша перед прибиральницею постать в оцій установі), і, звертаючись грубо до першого, зажадав, щоб той віддав ключі од свого кабінету.
Всі так і отетеріли. А інструктор вже звернувсь до присутніх:
— Чого розсілися? Ви що, не знаєте, що Гушка зняли вчора з посади?
Отак: не Іван Петрович, а просто — Гушко.
Сцена майже з "Ревізора" геніального Гоголя.
А потім ці ж лакузи, прийшовши до тями, стали один :і поперед одного різати правду у вічі нещодавньому районному царкові...
Повернувся нещасний Іван Петрович додому обліплений з пі і до голови лайном.
