Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Подався прямо в партком. Скаржитись на посібника націоналістів Дімарова. І вже "імєєт место" мав я.

І от же незбагненна натура: буквально на другий день, як я одержав прочухана в парткомі, забіг до мене, наче нічого й не сталося:

— Толю, дай мазі: лижви намазати.

Скупуватий, він ніколи не купував мазі. Навіщо викидати гроші, коли можна попросити в знайомих? "Ну, я тобі дам мазі! Навік пам'ятатимеш".

— Зараз немає: скінчилася. Завтра привезу.

Знайшов, прошу вибачити, мерзле собаче гівенце, загорнув акуратно в фольгу, поклав на морозі. З'їздив на ніч додому, а повернувся — під дверима Васюня.

— Привіз? Не забув?

— Привіз,— подаю йому замерзле гівенце.— Дістав шведської. Згідно інструкції, нею лижви треба натирати надворі, на морозі, а потім занести на годину в кімнату і поставити до батареї.

— А до батареї навіщо?

— Щоб міцніше трималася.

— Буздє.

Довго ж не заносив після того Васюня лижви в приміщення!

Я вже згадував, що Васюня був головним редактором одного з наймасовіших журналів України. Але й цього йому було замало. Душа Васюні прагнула керівного крісла принаймні на рівні міністра.

Якось він дізнався, що керівники цека збираються в туристичну подорож в Карпати. Автобусом. І головне: в автобусі тому поїде мадам Шелестиха, дружина першого секретаря цека. Всіма правдами й неправдами втиснувся Васюня в той автобус, прихопивши з собою фотоапарат. І всі кольорові плівки, всі до останнього кадра виклацав на Шелестиху.

Майже місяць оформлявся розкішний альбом, куди були вклеєні фото дружини секретаря цека. На фоні Карпат. Потім альбом був вручений з відповідним дарчим написом: тут Васюня не знав собі рівних. І збулася найзаповітніша мрія Васюні: дружина Шелеста, розчулена, запросила його на обід.

Не буду описувати, що переживав Васюня, готуючись до того обіду. Який костюм підбирав, яку краватку пов'язував. Боюся, що тут навіть Гоголь виявився б безсилим. Та мені це не так уже й важить. Результат цієї зустрічі,— от що мене в першу чергу цікавить. Бо невдовзі прокотилася чутка, що Васюня йде на кіно. Шелест мислив прямолінійно: раз Васюня зумів сфотографувати його дружину в різних ракурсах, на фоні Карпат, то чому б йому не керувати всією кіноіндуст-рією, яка тільки є в Україні!

Ставши головою Державного комітету кінематографії (ранг міністра!), Васюня змінився невпізнанно. Під'їжджаючи до нашої Спілки чорною "Волгою" (мрія кожного чиновника), не поспішав з неї виходити. Чекав, поки водій запобігливо відчинить дверцята. Поважки підходив до нашого гурту, подавав пухку долоню (у відповідь на потиск не ворухне жодним пальцем). Дививсь при цьому поверх наших голів, наче бачив там щось таке, чого нам, простим смертним, не дано було вгледіти.

— Ну, як пишем сценарії? — питався поблажливо.— Пишіть, пишіть.— І, не діждавшись відповіді, йшов поважки в секретаріат, на ясні очі начальства. Не мав сумніву, що з його призначенням усі письменники метнуться писати сценарії.

Ми йому вслід, звісно ж, сміялися. Сміятись сміялися, але дехто вже й подумував потай: "А чому б і справді не встругнути сценарій?".

Васюня успішно керував Державним комітетом кінематографії аж до перебудови. Те, що він у кіно ні бум-бум, нічого не важило. В добу всесоюзних шпаргалок голова була абсолютно непотрібною річчю: все робили референти. Так звикли жити зі шпаргалками, що навіть звичайне "добридень" не могли вимовити самостійно. Не вірите? Ось вам класичний прикладі.

На кордоні зустрічаються два президенти: чеський і наш, український (Голова президії Верховної Ради). Чеський простягнув руку, вітаючись, наш же і не подумав ручкатись. Дістав окуляри, нап'яв на носа, що стирчав картоплиною, вивудив з кишені записку і по складах прочитав:

— Здраствуйтє, дорогіє чеськіє товаріщі! І лишень тоді подав руку.

Доля вберегла Васюню: прибрала з життя наприкінці вісімдесятих. Та чи й так він уже бідував би серед партійного гайвороння, яке політало, політало, налякане, та й знову усілося в крісла: вже під новими гаслами правити безмовним народом. Якому не вистачило глузду раз і назавжди позбутися цього галасливого племені.

Читач, оце все прочитавши, може лише здвигнути плечима: чи варто було стільки уваги приділяти Васюні? Адже стрічався автор і з іншими людьми, цікавішими, такими хоча 6, як Малишко, постать якого була не менш колоритною, аніж уся його творчість, а уславлена пісня його про рушник давно стала народною.

Стрічався. І, дасть Бог, буду писати й про них. Але Васю-ню, як явище, не можна було оминути. В тодішніх у нас майже в кожному сидів Васюня. В кого в більшій мірі, в кого в меншій, а в декого і зовсім крихітний, але ж — сидів! "Імєл место".

Не можу в зв'язку з цим не згадати кілька випадків.

Був у мене друг... Ну не друг, а добрий знайомий. Один з провідних драматургів того часу, що підпирали всюдисутньо-го і всесильного Корнійчука.

Невеликий відступ. Моя дружина, яка викладала в політехнічному інституті і була куратором академічної групи студентів (куратор — обов'язок кожного викладача вузу СРСР), часто приносила квитки на вистави Корнійчука в театр Франка. Квитки видавали безкоштовно студентам і викладачам за рахунок профкому — так партійні органи забезпечували постійний аншлаг цьому уславленому драматургу. Студенти, як могли, уникали цих заходів, тож доводилося бідним викладачам в напівпорожній залі висиджувати і переглядати п'єси, що давно набили оскому.

Але повертаюся до свого доброго знайомого. Якось ми ніткнулися з ним перед входом до Спілки.

— Толю, вітаннячко! Як поживаємо?

Слухав мене уважно, співчутливо кивав головою. І зненацька погляд його став абсолютно відсутнім: я для нього просто перестав існувати. Зірвався з місця і підтюпцем, підтюпцем — до чоловіка, що саме проходив мимо. Зігнувся уклінно і, трясучи відставленою задницею, тиснув, тиснув подану милостиво долоню.

— Міністр культури! — повідомив потім урочисто.

А я дививсь на нього і думав: "Васюня"! І ти, брате, "Васюня".

Ну, гаразд, цей — драматург, багато в чому залежний від міністра культури. А от для чого цей міністр здався вже про-ііїїкові Юроньці, цього я досі не можу збагнути.

Ми саме влаштували в Спілці виставку творів самобутнього скульптора Лупійчука, позначених неабияким хистом. Різьблені з дерева, вони були своєрідною ілюстрацією до ІІІсвченкового "Кобзаря" — плід багаторічної, натхненної праці. Фонд культури висунув ці твори на здобуття Шевченківської премії, нам потрібен був ще й відгук Міністерства культури. Тому й запросили на виставку самого міністра Безклубснка.

Я й Лупійчук ждемо Безклубенка, щоб показати йому виставку. І тут згори бадьорим алюрцем спускається Юронька.

— Куди це ти так розігнався?

— Одна справа горить... Біжу, біжу!.. А ти чого тут?

— Чекаємо міністра культури. Познайомити з виставкою. Зачувши про міністра, Юронька одразу ж натиснув на

"гальма". І коли Безклубенко появився, ув'язався за нами. Та не просто ув'язався: відтер і мене, що організовував виставку, і автора скульптур,— тримав поштиво високого гостя під руку, водячи залою. Пояснював те, що сам уперше бачив.

А прощаючись, все ніяк не міг відірватися од міністерської руки. "Качав воду",— сказав би Павло Загребельний.

А хіба не "Васюня" один із послів України за кордоном, а тоді просто член Спілки письменників, не позбавлений, до речі, таланту? Я захоплювався його повістю про лікарів (він сам — доктор медичних наук), про що й писав у рецензії. Якось у перерві на зборах письменників я підійшов до нього:

— Юро, можна на хвилинку?

— У мене для вас часу немає! — відрізав Юра. Саме стояв поруч з О. Т. Гончаром, який носив лихе серце на мене за мій виступ на з'їзді письменників.

А перед цим же цей Юра приязно тиснув мені руку, вітаючись. Гончара, щоправда, поруч тоді не було.

Васюні, Васюні! Я й нині стикаюся з ними чи не на кожному кроці...

Та цур їм і пек, цим васюням: ще насняться вночі! Як написав колись Патрус-Карпатський:

Мені приснився підлий сон, Що я не Патрусь, а Смульсон.

Смульсон — справжнє прізвище Санова.

Тож краще розповісти щось веселеньке, смішненьке, як любив говорити незабутній Ковінька. Соратник Остапа Вишні. Він теж одсйдів у таоорах кращі роки життя і повернувся на волю зовсім уже дідом з голою, як більярдна куля, головою. А от же не' втратив ні почуття гумору, ні великої душевної доброти, що так і світилася в його мудрих очах.

— Як ви, Олександре Івановичу, пройшовши до кінця все оте пекло, на весь світ не озлилися? — якось запитав я в нього.— Як уберегли свою душу?

— А мене сам Бог Сміх рятував. Спершу пригріли блатні: страх любили веселеньке, смішненьке. А пізніше — дівчата-зв'язківці. Гукнуть на селектор: "Посмішіть нас, бо дуже вже муторно жити"! Я їх і смішу: по селектору, по всій Колимі.

З Олександром Івановичем Ковінькою, або дідом Ковінькою, як його називали в письменницькому колі, я познайомився спершу заочно, редагуючи чергову книжку його гуморесок. Повернувшись в похилому віці з таборів, він наче поспішав виплеснути з себе все, що накопичилося в ньому протягом багатьох років неволі. По дві, по три, навіть по чотири книжки протягом року — неймовірній плодовитості веселого цього чоловіка можна було лише позаздрити. 1 жодного словесного мотлоху, як можна було сподіватися. Кожна його гумореска попадала прямісінько в ціль. Це був чи не найпопулярніший автор по всій Україні в шістдесятих — сімдесятих роках: книжки його зникали миттєво з полиць магазинів.

А його виступи перед читачами! З першої ж фрази люди починали хилитись од сміху.

— Не можна вийти й одразу сказати: зараз я вам прочитаю уривок свого твору,— повчав мене Ковінька пізніше.— Слухача треба настроїти. Як музичний інструмент.

Пригадую, як ми поїхали виступати на Донбас. Велетенський зал у Донецьку, вщерть набитий людом. Виступають поети, прозаїки, я теж щось промимрив, хвилюючись, люди ввічливо аплодують (терплячішого слухача в світі немає), та ось на закуску — Ковінька. Поважки вийшов на сцену, провів долонею по блискучій голові, наче волосся пригладжуючи (сміх):

— Оце єдиний мав гребінець, та й той одібрали в таборі. Так і ходжу непричесаний.— Сміх іще дужчий.— Я хочу поділитися з вами секретом власної творчості.