Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Там він згадував дивовижний партизанський загін, суціль складений з партійного активу: не нижче голови колгоспу. "Рядових" не приймали, навіть оточенців сахалися: можуть зрадити, видати німцям.
Той загін відзначався тим, що уникав сутичок з ворогом. Жодного пострілу, жодної бодай невеликої акції.
— Я мушу зберегти партійні кадри, що на вагу золота,— пояснив під час зустрічі Бовкунові командир того загону.— До повернення наших частин.
Бовкун, не витримавши, пристрелив того зберігача.
Боже, яка буря знялася, коли книга побачила світ! Вся партійна рать виступила проти автора спогадів.
— Розіп'ясти його! Розіп'ясти!
Розпинали. Зняли зірку Героя, вигнали з партії.
Згадував про цей випадок не лише тоді, коли писав про Твердохліба. Вивів у романі, вже в другому томі, і отих "свистунів коверкотових" (все начальство перед війною полюбляло носити з коверкоту пошиті "сталінки"), які ховрахами переховувалися по бур'янах та байраках, вичікуючи, коли повернуться наші. Щоб знов усістися в керівні звичні крісла.
І ще одне спричинило появу в моєму романі Твердохліба, а особливо "коверкотового" загону: коли я досліджував історію партизанського руху на Україні.
Ще на початку війни майже в кожному районі стали спішно формувати партизанські загони. В суворій таємниці закладалися бази зі зброєю та харчами, під грифом "абсолютно секретно" складалися списки людей, які залишатимуться на окупованій території. До тих списків записували сто разів перевірених, на всіх енкаведистських ситах просіяних, таких уже засекречених, що навіть рідна жінка не знала, з якою метою залишали в тилу її чоловіка.
І всі, майже всі оті партизанські загони були погромлені німцями. Буквально в перші ж дні окупації. Передушені, як сліпі котята. І не треба було особливо глибоко копати, щоб зрозуміти причину того масового провалу. Всі оті партизанські загони, весь той актив партійно-господарський втратив будь-які зв'язки із власним народом ще задовго до початку війни. Перетворившись за роки сталінських п'ятирічок у замкнену касту, вся ота партійна верхівка з верху і до низу стала своєму народові не менш чужою, ба, навіть ворожою, ;ініж окупанти. "Вышли мы все из народа!" — співали вони в одному зі своїх гімнів партійних, не підозріваючи навіть, що в тому рядкові криється свята правда. Вийшли. Видряпались, обірвали будь-які зв'язки з власним народом. Замкнулися наглухо в "сталінки", од яких горохом одскакувало страждання народу, з якого вони повиходили. Окупанти у власній країні, позбавлені будь-якої підтримки плюндрованого ними ж народу, вони з самого початку приречені були на загибель. Од іншого окупанта. "А мені один чорт: що німці, що більшовики!" — сказав один дядько.
Коли Твердохлібові, перед тим як закинути у ворожий тил, дали аркуш паперу і попросили написати прізвища тих односельців, з якими він вийде на зв'язок, він по довгих ваганнях і роздумах не написав жодного прізвища. Так і повернув чистий аркуш, не підозрюючи навіть, що то був смертний вирок. Йому. Твердохлібові. Номенклатурника до останнього ґудзика на керівному кителі. Людині, яка давно протиставила себе власному народові.
Так було в першому варіанті мого роману.
І редактори, й цензура стали стіною. І я змушений був рукою Твердохліба вивести кілька прізвищ.
А Курочка! Й досі вважаю цього представника пташиного племені чи не найколоритнішою постаттю в моєму романі. Він і зовні нагадував курку: повертаючи голову, дивився то одним оком, то другим.
Завербований ще задовго до війни потаємним агентом в каральні органи, а по-простому — стукачем, цей Курочка "виклював" півсела, строчачи невтомно доноси на своїх земляків. Для цього завів спеціальний зошит у чорній оправі, куди вписував усе, що викликало в нього підозру.
Він упивався страшною потаємною владою над своїми односельцями: "От захочу, і посаджу!"
А потім, коли прийшли окупанти, Курочка став так само вірно служити і німцям.
"Змальовуючи Курочку, Дімаров замахується на найсвя-тіше: на наші славні органи НКВС",— написав рецензент, якому видавництво дало на ознайомлення рукопис роману.
Вирок, що не підлягає оскарженню. Винесений людиною, що була моїм другом. Який не раз підтримував мене в біді і який (в чому я не мав жодного сумніву) вважав наші каральні органи не такими вже і святими. А скоріш — навпаки.
Що спонукало його написати оту вбивчу фразу? Страх перед "голубими мундирами"? Бажання показати себе святішим од самого Папи Римського?
Гортаю грубезний том у червоній обкладинці: видані ним ще в брежнєвські роки статті й рецензії. Шукаю ту, що змусила мене переписувати наново не один розділ роману, рвучи намертво переплетені сюжетні лінії...
Ага, ось вона, ось!.. Читаю, перечитую наново і не вірю своїм очам: лиховісної фрази немає. Зникла. Випарувалась. Наче її й не було.
Незбагненна таємниця людської душі!..
Не один рік я працював над обома томами. А міг же працювати й набагато довше: було задумане полотно прямо-таки неосяжне, яке обіймало події від кінця минулого століття аж до шістдесятих років двадцятого. Але вже в першій книзі я став болісно натикатись на оте "ніззя!", що лунало з усіх партійних трибун, з усього офіціозу друкованого, коли йшлося про правду життя. На цілі відрізки історії було накладене суворе табу, яке письменник, якщо він не хотів до крові набити лоба, пробиваючи муровану стіну, змушений був оминати, і найменша спроба переступити через червоні прапорці, якими він був відгороджений від життєвої правди, одразу ж нещадно каралася.
І що найстрашніше: ми самі поступово звикали до цього "ніззя". До того внутрішнього цензора, який сидів у кожному з нас і водив нашими перами.
"Ніззя" було писати взагалі, не дотримуючись сліпо канонів горезвісного "Короткого курсу історії ВКП(б)" — най-брехливішої книжки за всю історію людства.
Ні про примусову колективізацію, що проводилася військово-феодальними методами, ні про голодомор у тридцять третьому, що викосив пів-України, ні про кривавий терор, розв'язаний московським сатрапом не тільки супроти "вірних ленінців", таких же, як сам, павуків, а й проти всього народу, ні про гігантські концтабори, що колючим дротом обплели неосяжну країну... Перелік заборонених тем можна безкінечно продовжувати, в цензурі лежали товстелезні гросбухи, де ці теми перераховувались старанно.
"Ніззя!.." "Ніззя!.." "Ніззя!.."
За Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Андропова, Черненка — суцільне "ніззя!".
Пригадую творчий звіт Григора Тютюнника на правлінні Спілки письменників — десь наприкінці сімдесятих років. ІЗлискучі новели Григора, цього безстрашного лицаря нашої літератури, зрідка проривались на сторінки часописів й одразу ж викликали шалене виття офіційної критики. Ще після появи "Смерті кавалера" один з таких критиків (Лазар Санов) зайшов до мене (я тоді був головним редактором видавництва) з проханням... Ні, прямо-таки з вимогою дати йому на рецензію рукопис, щоб заробити гроші на путівку в І рпінь. До Будинку творчості.
— Щось збираєтесь писати? — поцікавився я.
— Пора зупинити Тютюнника. Читали його "Смерть кавалера"?
Цей критик мав таки бездоганний нюх на все талановите,, що появлялося в нашій літературі. Як у добре натренованого мисливського пса. Я запам'ятав його ще з розгромної рецензії на прекрасну новелу молодого Олеся Гончара "Модри камінь". Новелу, початок якої досі дзвенить у мені: "І гуде небо, як блакитний дзвін..."
— Хлопці,— сказав я редакторам після цих відвідин,— якщо ви дасте цій падлюці хоч одну сторінку на рецензію, можете писати заяви про звільнення з роботи!
Йому, звісно, одразу ж передали, і я нажив смертельного ворога.
І от творчий звіт Тютюнника. І лунає в артистичному його виконанні щойно закінчена новела "Медаль". Моторошна в своїй граничній правдивості.
Страшний голод вже по війні: Сталін вирішив-таки до-душить переможців: "Насматреліс там, панемаєш, по євро-пах!.."
"Данько вже кілька днів не ходив на воловник, де працював коло бугаїв постійником, бо заслаб остаточно,— розпеченим камінням падали карбовані фрази,— ноги понабрякали так, що вже й холоші вище як до литки не підкачувалися, попід очима налилися важкі водяні міхури, руки стали негнучкі, немов стерпли..."
Данька, який лежав на грані голодної смерті, кличуть до сільбуду, де йому, немов на знущання, мають вручити медаль "За трудову доблесть".
"Голова сільради покликав Данька на сцену, назвавши його при цьому повним ім'ям та по батькові, а в президії лунко заляпали в долоні. Данько здригнувся від оплесків і підвів голову. Перед очима в нього закружляла червона пляма на освітленій сцені, потім одне по одному проступили обличчя тих, що були в президії.
— Йдіть уже, дядьку, йдіть! — зашепотіли з залу.
— Куди? — не тямив Данько.
— На сцену, медалю получать!
— А-а...
Данько важко підвівся і рушив до президії. Східці на сцену були високі, тому Данько довго діставав до них ногою, а діставши, почав виважувати й другу, та мало не впав при цьому, бо друга нога не піддавалася — немов примерзла до підлоги.
— Може б, ви мені сюди подали? — сказав Данько, підставляючи шапку..." (Підкреслення моє.— А. Д.)
Григір закінчив читати, а в залі ще довго панувала мертва тиша...
Потім почалися виступи. Виступив і довгов'язий критик номер один. Він довго ремиґав жуйку про соцреалізм, звинувачував автора в натуралізмі. Григір гостро зиркав на нього.
Різким дисонансом пролунав виступ Микити Шумила. Говорив про оголені нерви молодого письменника, про те, що цей письменник інакше писати не може. "Залишимо його в спокої, хай пише як йому Бог на душу кладе".
Пригадавши цей епізод, я захотів заново прочитати новелу. Дістав однотомник вибраних творів Гри гора Тютюнника, виданий по його смерті, — "Медалі" там не було. Взяв і двотомник, виданий значно пізніше, в 1985 році, що претендував на повне зібрання творів Тютюнника. Упорядковував його Анатолій Шевченко, незрадливий друг Григора, палкий шанувальник його таланту. Переглянув зміст — "Медалі" й там не знайшов.
Зателефонував Шевченкові.
— А ви дивились додаток? _?
— Подивіться уважно. Ця новела там, серед статей. Як і "Сміхота". Я їх замаскував, щоб не так впадали в око цензурі.
Знайшов у додатку, читаю знайомі рядки, як Данько пробував піднятися на сцену.
