Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Потонулі в сніги, хати здавалися нижчими, аніж були насправді. Так, наче поприсідали, заховалися, вклякли, насуваючи білі шапки на лоба і очі, — в боязливій, у тривожній надії, що новий рік не помітить їх та й пройде собі мимо.
Йди геть, іди, чого зупинився над нами? Ми ж не виглядали тебе: не нажились із старим. Проходь собі мимо, може, десь і чекають на тебе, і виглядають тебе, а нас не чіпай.
Ані нас, ні худоби нашої, що жує, ремиґає по теплих стайнях, кошарах, корівниках. Що звикла до одних рук, а з інших, із чужих, не візьме і пучечка сіна, і дрібки зерна. Здихатиме — не візьме!
Ні нашого поля, оцієї земельки, де кожна грудочка розім'ята нашими пальцями, зрошена нашим потом. Так щедро зрошена, що не треба й дощів. А ти хочеш, щоб я одцурався свого поля, забув про нього, віддав у чужі, байдужі-байду-жісінькі руки — одірвав од власного серця.
Не чіпай долі моєї, дай мені самому розпорядитися нею.
Йди собі, йди, зникай геть у безвість!
Чуєш, проходь!
Тільки січень не слухає — зупиняється в кожному селі. Стука щосили в двері, гупа нахабно у ворота, цупить очманілого господаря за полу кожуха чи свитки — і як не оре дядько ногами, як, опираючись, не чіпляється за двері, за ворота, за останній кілок свого тину,— не поможе нічого. Отак і в'їде, задом наперед, у новий, тисяча дев'ятсот тридцятий, прийде до тями аж у колгоспі"... (стор. 244—245).
Коментарі, як кажуть, зайві. І це роздуми не класового ворога і не обивателя, насмерть наляканого подіями, для якого революція — це хаос, а самого автора. Лютим січнем для селян зображує він не помилки, не перегини, а саму колективізацію.
Такі порівняння колективізації з лютою хуртовиною повторюються не раз. На стор. 280 читаємо: "А над його селом, над милою серцю Тарасівкою у цей час гула шура-буря. Так завивала, що куди всім отим хуртовинам, хугам, буранам, куди отим хурделицям та завірюхам!
Та збери з усього світу найлютіші вітри, спусти їх усі разом із ланцюга — і то не доб'єшся такого! Хоч би ти й був самим Господом Богом. "Або: "Об'єднала, усуспільнила земельку зима, не питаючи згоди дядьків, пройшлася біленьким плужком з краю в край та й засіяла снігом" (стор. 266).
У романі немає жодного слова автора про позитивне значення колективізації. Тільки в заключній частині книги (щось на зразок епілогу — стор. 295—298) письменник намагається згладити тяжку картину змальованої ним колективізації маловиразним описанням відродження села: "З голодної руїни піднімалися села, поставали, як сфінкси із попелу..." (стор. 295), "Минув голод, згинув, як жахний сон, і вже потроху, потроху забувається, як виглядають діти з висохлими на трісочки руками й ногами, якими страшними можуть бути дорослі, налиті важкою мертвою водою. Забуваються гарби, вщерть натовчені трупами, широкі братні могили, политі вапном, і отой стогін до неба про хліб, що ним з дня у день, із місяця в місяць сходила українська земля" (стор. 296).
Але таке описання відродження села, на нашу думку, ще більше поглиблює гнітючу картину, намальовану письменником в романі,— підсумовує професор. (А я, дурило, надіявся, що оцими бадьоренькими абзацами введу в оману рецензентів та редакторів і порятую попередньо написане!)
"Висновок. На нашу думку, в такому вигляді третя книга роману "І будуть люди" не може бути опублікована. Слід порадити авторові докорінно переглянути оцінку подій, що відбувалися на селі наприкінці 1929 — початку 1930 року, в дусі документів і існуючої історичної літератури, показати головну, позитивну сторону процесу колективізації, висвітлити провідну роль сільських комуністів і партійних осередків у соціалістичному перетворенні села".
Ясно, що після такої рецензії не могло бути й мови про ^ видання книжки.
У розпачі я кинувся до Загребельного.
— Що? Якийсь Мултих? Скажи, хай дадуть мені на рецензію.
Ледь умолив передати рукопис Загребельному. І невдовзі (Павло робив усе дуже швидко) — позитивна рецензія.
Що робити? Видавці не хотіли і з Павлом Загребельним сваритися, але й Інституту історії партії було страшно.
Вирішили послати ще на одну рецензію. Третейським суддею обрали тогочасного секретаря парткому Спілки Якова Баша.
З Яковом Васильовичем Башем у мене були гарні стосунки. Він і на посаді секретаря парткому вів себе як порядна людина і про нього один з секретарів міськкому партії якось сердито сказав:
— Баша скільки вб'єш, стільки й уїдеш!
Отож йому й надіслали мій рукопис. Разом з обома рецензіями.
Яків Васильович невдовзі мене покликав до себе:
— Ти хочеш, щоб твоя книга була видана? Тоді бери й вилучай усе про колективізацію та голод. Я напишу, що ти прислухався до зауважень і грунтовно переробив третю частину.
Так оці двоє людей — Павло Загребельний і Яків Баш — врятували мою книгу. Понівечену вже потім цензурою, з вилученими додатково розділами, але все ж видану.
Не так давно, перебираючи свої архіви, я наткнувся на казку, про яку геть зовсім забув. Казка має назву "Порцелянові чоловічки" ще й обсяг — п'ятдесят сторінок машинопису. Написана в п'ятдесят шостому році ще у Львові і так ніде й не видана. Після кількох спроб пристосувати її в журналах, я послав рукопис у видавництво дитячої літератури до Києва і незабаром отримав прямо-таки нищівний видавничий висновок. Мене звинувачували в тому, що я, вдаючись до езопової мови, намагаюся пропхнути антирадянщину. "Дивно, що таку казку могла написати радянська людина, а не запеклий ворог нашого ладу",— обурювався автор редвисновку.
А в мене зрів задум написати цілу низку подібних казок. Довелося поховати і задум, і казки.
Свої обидва романи я писав в Ірпені, у Будинку творчості письменників. Про те, щоб писати вдома, годі було й думати. Гегемон, який мешкав зі своїм неосяжним сімейством поверхом вище, не давав і хвилини спокою. Стукіт, грюкіт, діти гасали лошаками здичавілими, аж стеля тріщала і гойдалися люстри. Дружина тікала в інститут, я поспішав до видавництва, син — до школи, за багато кварталів: довкола були тільки російські, а ми хотіли, щоб наша дитина не забувала рідної мови; а нещасна мамуся лишалася дома. Скільки вона попоковтала порошків, тамуючи біль голови! Бо мало того, що без кінця стукають-грюкають над головою, ще й під вікном (єдина ізольована кімната) з раннього ранку до півночі ревуть вантажні машини. Будинок же стояв, та й досі стоїть упритул до щойно прокладеного бульвару Лесі Українки, якраз на підйомі, і машини витискали всі кінські сили, долаючи той клятий підйом.
Це — в будні. А щосуботи й неділі гегемон регулярно збирав до своєї квартири гостей з усього Києва і починалося здичавіле гульбище. Я його, як міг, описав у третій частині спогадів. І ще тоді в моїй голові зрів задум написати повість про гегемона, представника робітничого класу, від імені якого була встановлена кривава диктатура в найбільшій країні і творилися всі звірства над уярмленим її народом. Як мені хотілося написати таку повістину! Але, знаючи, що її не надрукують нізащо (та мало — не надрукують, а ще й будуть розпинати на всіх рівнях), я все відкладав на потім. На потім... Ось напишу оці два романи, а тоді вже й візьмуся за неї. А згодом мене заполонили сільські історії. А за ними — містечкові. І міські на світ прокльовувались... А тоді вже було пізно: перегоріло, перетліло, лишився тільки щем, коли нині думаю, що це, можливо, була б найкраща повість, написана мною.
Та годі посипати голову попелом: що померло, того не воскресити.
Краще податися спогадами в Ірпінь, в Будинок творчості письменників, що був для багатьох із нас своєрідною альма-матер, де списано гори паперу, де народилися не один роман чи п'єса, повість чи збірка віршів. Тут панувала атмосфера особливо затишна й світла, отой спокій і тиша, що спонукують тебе до письмового столу,— ніщо тебе не відірве од нього, не переб'є, не завадить — сиди і працюй. Я ще застав симпатичні, наче з казки, хатинки на одного, найбільше на двох письменників: у них творили сивоголовий Рильський, і Вишня, і Панч, а вогняний Андрій Малишко тільки в такій хатинці й селився, хоч поруч вже виросли двоповерхові котеджі з усіма, як водиться, вигодами.
Посилані біленьким пісочком доріжки, берези й сосни, що весело збирались на пагорб, де стояли їдальня, бібліотека і ще дореволюційний корпус номер один, збудований цукроваром для своєї коханки ще до революції, а звідти, з узвишшя — заплава річки Ірпінь, а за нею вже праліс — до самого Києва. Заплави по-справжньому вже не було, отієї, природної, з шелюгами й озерами, повними риби і птаства, із звивистою річкою, що спокійно несла світлі води свої аж у Дніпро,— якійсь дурній керівній голові на рівні найвищому запала ідея перетворить усю цю красу в суцільний город, щоб вирощувати для Києва овочі,— і пішло, і поїхало... Спрямували екскаваторами річище, висушили болітця й озера, переорали, перекапустили, змішали з піском,— ні Богові, ні чортові, і коли я появився в Ірпені, вздовж річки, по всій заплаві, росла тільки кукурудза: жалюгідні стебельця, що ледь животіли на піщаному грунті.
їх щоосені приорювали старанно, а навесні з маніакальною впертістю сіяли ту ж кукурудзу. Щоб восени знову загорнути у землю.
Чи й досі росте хирлява та рослина, не знаю. Не навідувався до Ірпеня вже років із двадцять.
Перший раз я приїхав сюди ще зі Львова, коли почав працювати над "Ідолом". ("Не зображений вплив колективу на виховання дитини",— був основний мені закид). Десь посеред зими, здається, у січні. Стояли люті морози, а мене, як неофіта, поселили в щойно зведеному шостому корпусі,— на весь корпус самого, мабуть для того, щоб пересвідчитись, чи можна вже селити нормальних письменників. Холодно, сиро, наче в льохові, щойно потиньковані стіни од вологи аж мокрі,— кілька днів я прокладав зубами, застудився добряче та додому і втік...
Якось Ірина Жиленко, улюблена моя поетеса (не ревнуйте, Володю, це я ненарошне), подарувала мені розкішний блокнот, з таким дарчим написом:
"Шановний Анатолію Андрійовичу!
В цей веселий і добрий день Вашого повноліття вічно закохана у Вас... (Дожився, що заміжні жінки не бояться своїх чоловіків писати, що вони закохані в мене! Ну, гаразд, поїдемо далі.) ...закохана у Вас Ірина Жиленко дарує Вам блокнот, аби Ви написали в ньому свої іскрометні спогади про Ваш (і наш!) улюблений Ірпінь.
