Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
І раптом замість: "Може б, ви мені сюди подали? — сказав Данько, підставляючи шапку..." Замість оцієї підставленої шапки, що закарбувалася назавжди в моїй пам'яті, різонуло в очі:
"Може б, ви мені сюди подали? — сказав Данько, підводячи голову до президії, але тої ж миті його підхопили попід пахви і він опинився на сцені.
Простягнувши руку далеко вперед, уповноважений заквапився йому назустріч, ще раз, як і в кабінеті голови, швидко потис руку і, штиво всміхаючись, сказав:
— Поздоровляю вас, Даниле Якимовичу, з високою нагородою, бажаю вам здоров'я і ще більших трудових успіхів!.."
Господи, Господи, і тут, вже по смерті, наздогнала нещасного Гриця чавунна лапища цензури!..
"Медаль" за життя Григора так і не була надрукована.
То куди вже й мені, сірому, було пхатися в заборонену зону!
Не вберігся. Попхався. Заїхав і першим романом, і другим за червоні прапорці. І ще жодних творів моїх так не калічили, як "І будуть люди" та "Біль і гнів". Викреслювали цілі абзаци і розділи, обривали безжально сюжетні лінії, пригладжували гострі кути. Викинули в першому романі закінчення, де я майже пунктиром (надіявся, дурило, що пронесе) позначив колективізацію та голодомор, а в другому — початок: весь передвоєнний період життя на селі. Якось я з простої цікавості став підраховувати, скільки всього вирубано тексту з обох романів, і нарахував біля трьохсот сторінок.
Ціла книжка, дванадцять авторських аркушів, рік напруженої праці було вилучено нещадно з двотомника.
Під кінець я настільки втомився воювати з редакторами й цензурою, що махнув рукою. Чорт з вами! Викидайте, вирубуйте, бодай би ви подохли! Не буду зв'язувати обірвані кінці, хай колять очі майбутнім моїм читачам: може, догадаються, через яку м'ясорубку був пропущений автор разом з оцими нещасними романами...
Бо якщо раніше, до більшовицького заколоту, царська цензура, викреслюючи крамольні, на її погляд, рядки, принаймні чесно ставила штамп: "Сконфісковано цензурою" і так з отим штампом на чистій сторінці газета чи книжка і появлялася на світ Божий, то в наші, вже радянські часи простому читачеві годі було докопатися, чи то автор уже такий ідіот, що не бачить нічого під самісіньким носом, чи то так уже забрехався, що неспроможний відрізнити, де брехня, а де правда. Пильні органи наші дійшли до такого цинізму, що вустами Хрущова на весь світ об'явили, начебто їх взагалі не існує ("В Радянському Союзі цензури немає"), тож примушували нещасних письменників власноруч розправлятися з написаним ними ж, на взірець гоголівської удови, яка сама себе вибатожила.
Наближався тисяча дев'ятсот дев'яносто другий рік, коли мені сповнялося сімдесят років. У видавництві "Дніпро" запланували двотомник моїх вибраних творів, хоч я, чесно кажучи, сподівався на більше. Аякже, не будь-хто, а лауреат Шевченківської премії та ще й член президії Спілки письменників! Ось як псує людину найменша відзнака.
Тоді існувало таке неписане правило: лауреатам, а тим більше — начальству спілчанському планували як не шеститомники, то щонайменше чотиритомники. Майже академічні ще за життя перевидання. Куди живі класики напихали все ними написане.
Чотиритомник було видано й тогочасному секретареві Спілки письменників Олександрові Леваді, хоч для його творів було забагато й двотомника. Щоб наповнити всі чотири томи, він повигортав усі шухляди, повитрушував усі корзини з-під сміття. І коли Ростислав Самбук у виступі на зборах письменників наводив цитати з четвертого тому, весь зал хилився од реготу.
Левади на тих зборах не було. Прибіг на наступні, видерся на трибуну і голосом лебедя, який от-от має померти, прорік буквально таке:
— У мене зараз лежить удома мертва дружина, але я, як комуніст, не зміг не прийти на ці збори, щоб дати гідну відсіч ворожому виступові Самбука... Отак! Ні більше, ні менше.
Отож мені запропонували двотомник. По Савці, як кажуть, і свитка.
Вирішив подати на перевидання "І будуть люди" та "Біль і гнів". Відновивши все, що повикреслювали редактори та цензори протягом безнадійної з ними війни.
Каторжна впродовж двох років робота. Зшивати обірване, вписувати вирубане. І хоч частенько появлялася спокуса написати той чи інший розділ по-новому, а не так, як писав десять, двадцять років тому, ще зашорений вірою в боженьку Леніна, особливо про Оксена Івасюту, трагічну цю постать часів масового розкуркулення, я, слава Богу, жодного разу не піддавсь цій спокусі. Я таким тоді був, тож не маю жодного морального права підміняти себе, тогочасного, вже сьогоднішнім. Судіть мене й мої обидва романи такими, якими вони появились на світ.
Майже два роки роботи. Обидва романи (понад дві тисячі сторінок) поновлені, передруковані наново, вичитані і, нарешті, подані до видавництва...
Чому, ну, чому я проваландавсь два роки? Чому просто не подав уже видані романи, не відновивши жодної титли? Бо за ці два роки у видавництві сталося сутужно з папером, хоча мені й пообіцяли, що таки спробують видати, навіть сказали, що спеціально тримають зарезервований під мій двотомник папір.
Відредагували, заслали в набір, вичитали верстку, підписали до друку... і на тому заглухло. Папір, зарезервований під двотомник, "зхрумав" живий класик.
— Нічого не можна було вдіяти,— пояснили мені у видавництві.— Надійшла команда звідти.— І ткнули пальцем у стелю.
Нині я себе запитую: чи таким уже великим злом було те, що "І будуть люди" та "Біль і гнів" (дев'яносто авторських аркушів) не побачили світу? Не оті, які я, поновивши, подав до видавництва, а в тому пошарпаному варіанті, де правда викреслювалася, наче отрута. І відповідаю без жодного жалю: слава Богу, що в отому варіанті, спотвореному, вони не були перевидані!
Коли мені повідомили, що двотомник так і не буде виданий, я вимолив у працівників видавництва обидва романи, уже набрані та зброшуровані: "Все одно ви рано чи пізно здасте їх в макулатуру".
І зараз єдине, що мені лишається, це втішатися думкою, що маю раритет (рідкісне видання): двотомник, виданий всього у двох примірниках. Рекорд, гідний занесення до славетної книги Гіннеса.
Щоб читач мав бодай приблизне уявлення, через яку м'ясорубку пропускалися твори тих' письменників, які прагнули сказати хоч маленьку часточку правди, наведу два приклади. Або точніше: процитую дві закриті рецензії.
Я дуже шкодую, що не зберіг всі негативні рецензії на мої твори. Мене в основному товкли не за художню недосконалість (а саме на таку критику я перш за все заслуговував), скільки за мої спроби (хай ще підсвідомі, несміливі) одсту-пити од методу соцреалізму: бреши, не оглядаючись.
Ось один з відгуків на роман "Його сім'я". З яким я потикався до столичних журналів.
"У вашій повісті надто багато негативних персонажів: Юля, Злата Борисівна, п'яниця Горбатюк, абсолютно дивний тип Мартинюк, гротескні Борис і Віктор, неврівно-важена Шура і т. п.
Чи не занадто? Якщо додати сюди ретельно виписані сцени пияцтва, зрад, бійок, лайок, любовних пригод і абсолютно обурливу сцену, коли комуністи редакції під час перерви партзборів розповідають.анекдоти,— то, знаєте, стає не по собі. Відчуваєш, що автор втратив почуття міри і, малюючи тіні, закрив ними сонце, світло.
А це вже погано, коли читач закриває книжку з похмурим, пригніченим настроєм. Повинно бути навпаки — читач має, закінчивши повість, вірити в краще, у світле, у нього має бути добрий настрій, войовничий, непримиренний до всього темного, поганого в житті!"
Це — журнал "Вітчизна", завідучий відділом прози письменник Михайло Чабанівський.
А ось закрита рецензія на третю, заключну, частину роману "І будуть люди". Написав її не будь-хто, а професор, доктор наук, працівник Інституту історії КПРС Г. Мультих, ще й скріпив інститутською печаткою. Видавництво, щоб застрахуватися, надіслало мій рукопис саме в цю поважну установу.
"Насамперед, слід відзначити, що автор докорінно розходиться з партійними документами, з усією нашою підручною й монографічною літературою в оцінці подій кінця 1929 — початку 1930 року, в оцінці суцільної колективізації.
У партійних документах і історичній літературі відзначається, що в другій половині 1929 року в країні розгорнувся масовий колгоспний рух. У ряді районів країни — в Поволжі, на Північному Кавказі, у степових районах України колгоспний рух переріс у суцільну колективізацію, яка означала корінний поворот основних мас селянства до соціалізму. Переконливим свідченням цього повороту може бути те, що з липня по жовтень 1929 року до колгоспів вступило стільки ж селян, скільки за всі 12 років існування Радянської влади, а за три останні місяці цього року кількість колгоспників збільшилась ще у два з лишком рази. На протилежність цим загальновідомим фактам автор зображує справу так, що ніякого перелому в настроях селянства не відбулося, що селянство не було підготовлене до суцільної колективізації, що курс на суцільну колективізацію був злочинною авантюрою керівників партії. Вустами свого позитивного героя Василя Ган-жі письменник і постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року оцінює "як неправильне декретування згори" (стор. 257).
У партійних документах і історичній літературі суцільна колективізація характеризується як найглибший революційний переворот у сільському господарстві Радянського Союзу, підготовлений всім ходом розвитку країни... На протилежність цим оцінкам автор роману зображує суцільну колективізацію як стихійне лихе, яке звалилось на голови селянства, як крижану хуртовину.
У партійних документах і історичній літературі відзначається, що масовий колгоспний рух розгорнувся на здоровій основі, що селянство добровільно об'єднувалося в колгоспи... Загальновідомо, що величезний революційний переворот на селі здійснювався за ініціативою і під керівництвом Комуністичної партії і Радянської влади. В романі ж сільські комуністи, партійні осередки показані як негативна сила... Верх беруть усякого роду кар'єристи, пристосовники, які вершать справи на селі...
Ось кілька прикладів того, як зображує автор події кінця 1929 — початку 1930 року на селі.
"Жовтим, зів'ялим листям одшумів листопад. Крижаними копитцями продзвенів за ним грудень. Разом із снігами, з морозами, хуртовинами прийшов січень тисяча дев'ятсот тридцятого року.
В кучугурах снігів, у високих заметах причаїлися села.
