Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Андрій Самійлович вивудив три товстелезні шматки сала, оддав порожню торбину:

— Закинь її подалі! Щоб Шеремет не знайшов.

Я вже хотів зарити її поглибше в сніг, та схаменувся: "Постій! Пощо добру пропадати?" Знайшов три цеглини, поклав їх у торбу і знову приладнав до кватирки.

В той же вечір Малишко запросив Шеремета:

— Заходь після вечері на чарку!

Шеремет після вечері притьмом побіг до Малишка.

Там уже зібралася гопкомпанія, посвячена в причину раптового збіговиська. На столі, застеленому газетами, стояло кілька пляшок української з перцем, горою лежало нарізане сало.

— О, сало! — заіржав ІІІеремет.— Де ти його стільки доп'яв?

— Купив у знайомого молдаванина. Сідай на покуті.

— Та я краще скраєчку...

— Сідай, сідай! Ти ж завжди у мене бажаний гість. Налили. Випили. Стали закушувати. Шеремет наминав

сало, аж за вухами тріщало, та все нахвалював, що такого сальця, мов, і не пробував.

— Познайом мене з тим молдаванином.

— Познайомлю... їж, їж, я ще ось підріжу...

Другого дня Шеремет, як завжди, захотів поласувати салом уже з власної торби. Що він казав, діставши замість сала цеглини, історія вмовчує.

Від сала Шеремет нагулював силу, як у доброго бугая. Ніколи не змазував лижви: орав ними сніг, аж курява хмарою слідом котилася. Якось я набив йому на лижви зісподу дощечки — впоперек: на драбині і то легше їхати! Ану, поїде чи ні? Поїхав! Одмахав десяток кілометрів, повернувся мокрий, як хлющ. Ремствував:

— Ох і сніг сьогодні важкий...

Вже не в Ірпені — в Києві я отак, як Шеремета із салом, розіграв нашого доброго знайомого. Приятелем його не можу назвати: був він набагато старший од мене, але на все життя зберіг теплий спогад про цю непересічну людину.

Арсен Олексійович Іщук. Або дід Арсен, як ми його величали. Він не цурався ні сміху, ні жартів: усіх жінок називав тільки альошами. Про історії, що траплялися з ним, розповідали легенди.

Якось його як декана філологічного факультету університету (доктор філологічних наук) викликали на бюро райкому партії. Його студенти на чергові роковини Т. Г. Шевченка поклали до пам'ятника незапланований вінок, ще й проспівали "Заповіт". Цей вчинок був розцінений як акт націоналізму — найтяжче тоді звинувачення. За довжелезним столом сидів увесь районний синкліт, на стінах висіли обов'язкові портрети Маркса, Енгельса, Леніна і на той час — Брежнєва. В чому тільки не звинувачували Арсена Олексійовича! А секретар райкому, його ж колишній студент, ще й кинув фразу, що одразу ж стала крилатою:

— Етот разжірєвшій Іщук!..

"Разжірєвшій" Іщук був худющий, як тріска, до того ж високий, як та драбина.

Коли під кінець йому надали слово для того, звісно, щоб він покаявся, наш дід звівся і, показуючи на портрети, виголосив:

— Окромя отих, що на портретах, ідіть ви всі к гібеній матері!

Та й вийшов, грюкнувши щосили дверима.

В партії йому після цього не бути б, а заодно і в університеті. Але чутка про цей його вибрик докотилася до першого секретаря цека Шелеста і дуже його насмішила. Той наказав не чіпати старого: обмежилися лише суворою доганою.

Іще дід Арсен полюбляв ходити на ринок. Регулярно відвідував Бесарабку, прицінюючись до всього, що лежало на полицях ("А чого так дешево? Ондечки вдвоє дорожче продають!"), охоче вступав до розмови з сільськими жінками, які торгували не з прилавків, окупованих перекупками, а прямо з землі. Приносив додому лише часник: купувать інші овочі дружина категорично забороняла,— дід не вмів торгуватися і завжди переплачував.

Якось моя дружина, повернувшись із Бесарабки, розповіла, що стріла там І щука.

— О, Альоша! А де Анатолій?

— Та все пише.

— Пише? А воно йому треба?

Поговорили вони отак, розійшлися. І тільки Іщук одійшов, як жінки, у яких він щойно купив часник, заговорили про нього:

— Та й добра ж людина!.. Хто вони будуть?

— Філолог,— сказала дружина.

— Ото ж... Ми так і думали, що він по женському...

І найбільше сміявся з отого "по женському" сам Арсен Олексійович.

Якось ми разом платили партвнески. Іщук дістав грубеньку пачку купюр, відрахував потрібну суму. І поки він платив внески, я непомітно висмикнув з тієї пачки сотню.

Вийшли надвір: Іщук, Дяченко і я. Стали спускатися до Хрещатика, мимо нещодавно збудованого готелю "Москва".

— Зайдемо? Я пригощаю.

— А в тебе гроші є? — запитав Арсен Олексійович.

— Є.

— Ану покажи!

— Ось.

— Ну, вгощай, якщо такий щедрий.

Посиділи. Випили і закусили. Офіціантка принесла здачу. Я її склав акуратно і простягнув Іщукові:

— Це вам.

— Го-го-го!.. Мало того, що надурняк угощають, так ще й здачу дають!

Ох і пополаявся ж він, коли Дяченко йому пояснив, чия то була сотня!..

— В старця торбу украли!

Іншим разом, вже на іменинах Арсена Олексійовича, ми зашили в полу його пальта оселедця. Пальто було нове-нові-сіньке, щойно пошите.

— Ви бачили, яке пальто мені жінка пошила? — хвастався дід, зустрічаючи кожну пару гостей.— Такого і в американського президента нема!

Ми ж вирішили, що в тому пальті бракує однієї деталі: підпороли полу та оселедця й зашили.

За кілька днів працівники кафедри, де Іщук вішав пальто, стали посилено принюхуватись один до одного. А дружина Арсена Олексійовича ніяк не могла уторопати, звідкіля жахливий той сморід, що заповнює коридор, проникає в кімнати. Довго грішила на сусідів (води жили в комунальній квартирі) , аж доки пішла з дідом Арсеном на прогулянку. Сморід за ними так і слався хмарою.

До речі — про сморід. У Будинку творчості не було більш засмердюченої кімнати, ніж та, у якій мешкав наш приятель Боря Комар.

Не подумайте, що "наш приятель" я написав помилково: усі, хто пам'ятає Бориса Комара по Ірпені, з добрим усміхом згадують цього чоловіка. Який і нині живий-здоровий і дай йому, Боже, ще сто років прожити!

Нормальна людина, а особливо некуряща, не могла і хвилинки в тій кімнаті втриматися. Комар день і ніч смалив якісь особливо смердючі сигарети (гадюк ними труїти!) та ще й ніколи не провітрював кімнати. В ній було аж темно од тютюнового диму, дим гойдався густющим туманом, ступиш до тієї кімнати: поверх сизої хмари стирчить лише Борисова голова з неодмінною цигаркою в зубах.

— Ти хоча б кватирку прочинив, чорте смердючий!

— А навіщо? Тут і так свіжо.

Якось ми з Анатолієм Іллічем Костенком, який жив поруч з Комаром ("Він і стіну мені просмородив!")... якось ми з Костенком вирішили дослідити, який сморід може витримати цей унікум. Знайшли дохлого кота та й сховали до ящика письмового столу, під самісінький ніс Бориса.

— Борю, що це в тебе так страшенно смердить?

— Та не смердить нічого, не вигадуйте!

Кіт пролежав цілісінький тиждень, поки приїхала Борисова дружина та й вивудила із столу покійника.

Якось Комарик... Ми так його найчастіше називали: не Комар, а Комарик. А гострий на язик Павло Загребельний іменував його тільки Берею... Взагалі Павло, бувало, прізвисько як приліпить — не одмиєшся. Був такий прозаїк Микола Олійник, по вінця налитий чорною ненавистю до своїх більш талановитих братів по перу. Автор слабеньких повістей та романів, що їх він проштовхував залізними ліктями, Олійник кожен чужий твір, який мав успіх, сприймав як особисту образу.

— Глиняний чоловік,— сказав якось про нього Павло, і те прізвисько навік пристало до Миколи Олійника...

Так от, якось Комарик пригнав новісінького, мов щойно з

яйця, "Москвича". Гордо підкотив під самісінький корпус, припаркував під вікном своєї кімнати.

Ну, як було не відзначити цю неординарну подію!

Дочекавшись, доки Борис в черговий раз зібрався до Києва (тепер він їздив тільки машиною), ми підстерегли, коли він сів до "Москвича" і став прогрівати мотор, та й наклеїли позаду, поверх номерів, заздалегідь намальовану величезну дул яку. А на довгій шпагатині причепили до бампера жіночі труси і ліфчик.

Коли Боря вже під'їхав до Києва, гаїшники сприйняли ту дулю як особисту образу, а що вони говорили з приводу трусів та ліфчика, Комарик скромно умовчав...

Діставалося й Сашкові Дяченкові, моєму найближчому другові, який, на свою голову, перетягнув мене зі Львова до Києва. Якось, напередодні Нового року, я прокрався до нього, коли він міцно спав (а Сашко як засне, з гармати стріляй — не проснеться!), зібрав усю його одіж: і костюм, і спідню білизну та й виніс надвір. Виніс і розвішав усе те на сосні, що росла біля корпусу. Ще й плакат почепив: "Дяченкові од діда Мороза!" Всі, проходячи вранці мимо, звісно ж, сміялися, а бідолашний Сашко попотанцював у трусах: ні до туалету, ні на сніданок...

Гостював у нього й ірпінський кінь "Серьожа". Того коня ми весь час пригощали смачненьким, і "Серьожа" настільки до нас звик, що, бувало, покличеш: "Серьожо!.. Серьожо!.." — біжить, аж спотикається. Я його й заманив до Дяченка в кімнату, вгощаючи цукерками, і в Сашка замалим не "поїхала криша", коли він серед ночі проснувся, а над ним гойдається морда коняча...

Ніщо не минає безслідно. Вже в сімдесяті роки, коли я мандрував по Тянь-Шаню, наді мною, над сонним, отак загойдалася мордяка ведмежа, принюхуючись, що воно за проява забралася у його володіння. "Геть!.. Геть!.." — закричав я щосили і навіть ведмедя налякав дикий мій крик, і він чкурнув геть, зачепившись лапою за розтяжку намета, та й проволік мене метрів двадцять, замалим не скинувши в річку Бартанг. Що ревіла поруч, як божевільна...

Іншим разом ми обгородили ліжко, що на ньому Сашко мертво заснув після добрячої чарки. Підсунули широчезну, на три секції шафу, поставили сторчма письмовий стіл, а в ногах — величезний диван. Вимкнули світло і вийшли.

Підхопився серед ночі до туалету Сашко, куди не поткнеться — стіна! Думав, що все іще спить чи збожеволів, допившись. Біла гарячка. Врешті повалив диван на підлогу, так рвавсь до туалету. Гуркіт був такий, що весь корпус зірвався на ноги...

Я ж йому регулярно замовляв на сніданок кролятину. Що її він терпіти не міг...

А порося, що його я і дружина подарували на іменини Дя-ченкові! Його, живого, привіз нам із колгоспу Петро Гурі-ненко. Зачухане, замурзане так, що тільки очиці й світилися. Як воно блаженно похрюкувало, коли дружина його одмивала у ванній! Од мила, обтерла, навела манікюр на копитця, а на рильце — яскраво-червону помаду, ще й пишний бант пов'язала на шию.