Два веронці - Вільям Шекспір

Розтанувши, мов лялька воскова

Перед вогнем. Отож у мене в серці

Від неї вже нічого не лишилось...

Здається, я й до друга охолов,

Враз запалившись до його коханки...

О, як шалено маритиму нею,

Коли я ближче знатиму її,

Бо ж і не знаючи, зміг покохати!

Я щойно бачив тільки вроду панни,

І голову стуманено мені...

Коли ж її засяє досконалість,

Ручусь, вона мені засліпить очі!

Вгамуйсь, моя жаго! Скорись! Забудь!

А ні,- звоюй кохану будь-що-будь!..

(Виходить)

Там само. Вулиця.

Входять Спід та Ланс.

Спід

Лансе! Честю присягаюсь, ти - бажаний гість у Мілані.

Ланс

Не давай фальшивої присяги, любий хлопче; зовсім я не бажаний гість. Я завжди кажу, що чоловік іще не загинув, допоки його не повішено. І ще не бажаний гість у будь-якому місці, допоки не оплачено його рахунку в пивничці та господиня не сказала йому: «Ласкаво просимо до господи!»

Спід

Ну, то ходімо зі мною, шибайголово, ходімо мерщій до пивнички; там тобі за п’ять пенсів щонайменше п’ять тисяч разів «ласкаво просимо» промовлять. А розкажи-но мені, хитрюго, як розстався твій господар із синьйориною Джулією?

Ланс

Ну, що ж! Коли вони навсправжки поєдналися, то роз’єдналися жартома.

Спід

А вона вийде за нього заміж?

Ланс

Ні.

Спід

Як-то? Адже він з нею побереться?

Ланс

Ні, і це не так.

Спід

Виходить, у них щось поламалось?

Ланс

Та ні ж бо! Цілісінькі й здоровісінькі обоє, мов ті рибки в воді.

Спід

Ну, то як же стоїть справа з ними? В чому ж річ?

Ланс

А отак: якщо його річ добре стоїть, то й для її речі все гаразд.

Спід

Який-бо ти справді осел! Ніяк не доходить це до мене...

Ланс

Якщо не доходить, осел не я, а ти. В мою ковіньку швидше заженеш розум, аніж у твою голову.

Спід

Що ти мелеш?

Ланс

А ось глянь.

(Втикає в землю свою ковіньку)

Ну що? Бачив?

Спід

Ти загнав ковіньку в землю, а не розум у ковіньку.

Ланс

Однаково.

Спід

Скажи мені правду: буде весілля?

Ланс

Спитай мого собаку: якщо він скаже «так»,- отже, буде; якщо він скаже «ні»,- буде; якщо він покрутить хвостом і нічого не скаже,- виходить, однаково буде.

Спід

Отже,- висновок: весілля буде.

Ланс

Ти можеш вивідати в мене таку таємну справу тільки через порівняння.

Спід

Як не вивідати, аби вивідати. А що ти скажеш, Лансе, про мого господаря? Адже ж він зовсім згорів з кохання.

Ланс

Та він зроду-віку здурілий.

Спід

Який?

Ланс

Який, який!.. Здурілий,- он який, як ти й сам його допіру назвав.

Спід

Ти мене не розумієш, лахудрин ти сину, ослячі твої вуха!

Ланс

Ех ти, бовдуре! Не я, а твій пан-господар анічогісінько не розуміє.

Спід

Я кажу тобі, що мій господар згорів з кохання.

Ланс

А я кажу тобі, що мені байдужісінько,- згорів він чи здурів, твій пан-господар! Якщо хочеш піти зі мною до пивнички,- добре; якщо не хочеш, то ти єврей, нехрист і негоден зватися християнином.

Спід

Чому?

Ланс

А тому, що тобі бракує милосердя, щоб почастувати християнина пивом; 16 ну, то йдеш?

Спід

Та йду вже, йду.

Виходять.

Там само. Світлиця в палаці.

Входить Протей.

Протей

Покину Джулію - зламаю клятву;

Цю покохаю - теж зламаю клятву;

Як друга зраджу - зраджу я подвійно.

Та ж сила, що примусила мене

Дать першу клятву, змушує тепер

Її ламати тричі. Так - любов

Сама заприсягнулася на вірність,

Сама ж вона й присягу ту ламає!..

Любове, ти у гріх мене ввігнала.

Навчи ж тепер, як маю гріх покрити!

Я поклонявся зірці мерехтливій,

Тепер обожнюю яскраве сонце...

Розумний-бо лама дурну присягу!

Нікчема той, кому бракує волі

Погане щось на краще замінити.

О, посоромсь, блюзнірський язику!

Ти звеш «поганим» ту, що сам хвалив

І двадцять тисяч раз їй присягався!

Кохання з серця викинуть не можна;

Проте я викинув: але ж для того,

Щоб покохати дужче. Я втрачаю

І Джулію, і Валентина; втім,

Зберігша їх, я втратив би себе;

А втративши обох, я зберігаю

Себе самого замість Валентина

І Сільвію, про Джулію забувши.

Адже я сам собі найближчий друг...

Кохання ж бо для нас - то найцінніше!..

А Сільвія - клянуся чистим небом! -

Перетворила Джулію зненацька

На чорну ефіопку... 17 То забуду ж

Я навіть те, що Джулія живе!

Нехай в душі моїй лишиться згадка,

Що почуття моє до неї вмерло;

А Валентина буду я вважати

За ворога, щоб Сільвія мені

За подругу щонаймилішу стала.

Не можу буть я вірний сам собі,

Якщо не зраджу дружби з Валентином.

По мотузяній міриться драбині

До Сільвії залізти у вікно;

І я, його суперник, все те знаю!

Я батькові відкрию їхній намір,

І, під гарячу руч, він Валентина

Негайно прожене, бо вже замислив