Два веронці - Вільям Шекспір

Та не страшний мені дурний суперник.

Я спритно бевзя оплету лукавством

І покладу його зальотам край,

Аби з палацу Валентин забрався...

Вділи мені, любове, дужі крила,

Так як ума для задуму вділила!

(Виходить)

Верона. Кімната в господі Джулії.

Входять Джулія та Лючетта.

Джулія

Порадь мені, Лючетто, поможи!

Тебе коханням ніжним заклинаю,

Тебе - живу табличку, що на ній

Накреслено мої думки й бажання:

Навчи мене, скажи, як я могла б,

Додержавши звичаю, звідси рушить

Туди, де зараз любий мій Протей?

Лючетта

На жаль, важкий той шлях і надто довгий.

Джулія

Ретельний пілігрим не знає втоми,

Як сходжує ослаблими ногами

Він різні землі. То хіба втомлюсь я,

Коли помчу в далеку путь на крилах

Мого кохання, летючи в той край,

Де жде мене жаданий і найкращий

Протей неоціненний!

Лючетта

Чи ж не краще

Заждати, щоб вернувся він до вас?

Джулія

Ах, погляди його мені потрібні

Більш, ніж пожива! Зворушись, Лючетто,

Стражданням зголоднілої душі...

Коли б ти відала всю міць кохання,

То, мабуть, заходилася б скоріш

Вогонь розпалювать холодним снігом,

Аніж гасить вогонь жаги словами.

Лючетта

Я не збираюся гасити в вас

Вогонь жаги; я тільки намагаюсь

Погамувать його несамовитість,

Щоб він у межах розуму лишився.

Джулія

Що більше гасиш, то ясніш горить він.

Струмок, що тихо лісом протікає,

Ледь стріне перешкоду на шляху,

Враз закипає, мов несамовитий;

Коли ж ніщо йому не заважає,

Леліє тихо він по камінцях

І дзюркотить мелодію чудову.

Цілуючи очеретинку кожну,

Що хилиться до нього по дорозі;

І так, звиваючись, він тихо плине,

Й хлюпочеться безжурно, несучи

Свою прозору воду, й, шлях скінчивши,

Її вливає в грізний океан...

То не ставай же на моїм шляху,

І буду я терпляча, мов струмок,

І шлях важкий легким для мене здасться,

Аби він до коханого мого

Привів мене. Тоді я - відпочину!

Отак, пройшовши путь свою тернисту,

Раює праведна душа, коли

В Елізіум 18 нарешті попаде.

Лючетта

В якім убранні хочете ви їхать?

Джулія

Не у жіночім, щоб, бува, в дорозі

Пожадливі чоловіки не липли.

Лючетто, поможи добуть вбрання

Таке, як носить скромний паж шляхетний.

Лючетта

Але ж тоді синьйорі доведеться

Остригти коротко волосся.

Джулія

Ні;

Шовковим підв’яжу його шнурком,

А потім заплету його в дрібушки, 19

Зроблю аж двадцять вузликів упертих, 20

Як те кохання щире. Фантастична

Така покраса й юнакові личить.

Хоч би він старший був, ніж я здаюсь,

Лючетта

Якого ж крою мають буть штани?

Джулія

Та це ж однаково, якби спитати:

«Яку завширшки, пане мій шановний,

Зробити вам спідницю?» В цьому я

На тебе покладаюся, Лючетто.

Лючетта

Їх треба з буфами зробить, синьйоро.

Джулія

Покинь, Лючетто! Бо невже це гарно?

Лючетта

Штани без буфів шпильки й то не варті;

Ви ж хоч шпильки́ могли б там заховати.

Джулія

Лючетто, мила, як мене ти любиш,

Придбай мені вбрання пристойне й гарне.

А що, коли про мене пустять славу

Про те, що я сама, так легковажно,

Помандрувала в небувалу путь?

Боюсь, що це мене збезчестить...

Лючетта

Що ж,

Як боїтесь, то зоставайтесь дома.

Джулія

Ні-ні, не згодна я.

Лючетта

Тоді рушайте

І викиньте безчестя з голови.

Якщо Протея ваш приїзд потішить,-

Дарма, як хто засудить ваш від’їзд!

А втім, боюсь я, що синьйор Протей

І трішки не зрадіє вам.

Джулія

Якраз

Цього я зовсім не боюсь, Лючетто.

О, тисячі присяг, його благання,

І сліз його безмежний океан,

Його слова про вічнеє кохання,-

Усе те запорукою мені,

Що я - бажана гостя для Протея!

Лючетта

Таж річ відома: сльози і слова -

Знаряддя всіх чоловіків облудних.

Джулія

Лише низьких, задля мети низької!

Ні, люба, мій Протей з’явивсь на світ

Під зіркою правдивою, й тому

Його слова - міцні зобов’яза́ння;

Його присяги - непохитна правда;

Його кохання - чисте і безгрішне;

Від серця щирого він сльози ллє

Й такий далекий серцем від облуди,

Як і блакить небесна від землі.

Лючетта

Просіть же небо, щоб довів це він,

Коли ви з ним зустрінетесь!

Джулія

Лючетто,

Як любиш ти мене, не ображай

Протея так, під сумнів беручи

Його чесноти. Полюби його,

І цим ти й на мою любов заслужиш.

Ну, а тепер ходім мерщій до мене;

Поможеш ти мені зібрати все,

Що треба для жаданої мандрівки.

Все, що я маю, кидаю на тебе:

Моє добро, маєтності,- все, все

І навіть добру славу, а взаміну -

Лиш виряди мене в далеку путь.

Ні слова більш! Берися ж до роботи!

Баритися не маю я охоти!

Виходять.

Мілан. Покій у герцоговім палаці.

Входять герцог, Туріо та Протей.