Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства - Тарас Лютій
Та вже євангельський Ісус розкриває особливий аспект шаленства. У проповідях він говорить про опрощення й убогість духу: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» [Мт. 5, 3]; «По правді кажу вам: хто Божого Царства не прийме, як дитя, той у нього не ввійде!» [Лк. 18, 17]. Відомо, що Фрідріх Ніцше свої прокляття скеровував на християнство, звинувачуючи його в ненависті до розуму, гонору, мужності й свободи. Проте, досліджуючи поняття сили духу, яким переймається Ісус, він доходить висновку, що тут треба застосувати інший термін — «ідіотизм». Так-так, той самий, який використовували кініки. Звісно, при цьому зберігається певна подвійність: це і святість, і спосіб існування у власному світі. Отож, євангельські простолюдці далеко не є тими неотесами, яких ще самих треба просвітити. Вони — апостоли, які освітлюють розум серцем. Ось чому Христос тут схожий на такого собі святого Простака.
А от апостол Павло, принаймні для Ніцше, таким святим ідіотом не був, хоча його проповідь шаленства більш правдомовна: «Христос не послав мене, щоб хрестити, а звіщати Євангелію, і то не в мудрості слова, щоб безсилим не став хрест Христа. Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, — то глупота, а для нас, що спасаємось, — Сила Божа! Бо написано: “Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину!” Де мудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на тупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді. Бо й юдеї жадають ознак, і греки пошукують мудрості, а ми проповідуємо Христа розп’ятого, — для юдеїв згіршення, а для греків — безумство, а для самих покликаних юдеїв та греків — Христа, Божу силу та Божую мудрість! Бо Боже й немудре — розумніше воно від людей, а Боже немічне — сильніше воно від людей!» [1 Кор. 1, 17–25]
У своїх посланнях до Коринтян апостол Павло глибоко трансформує традиційне поняття шаленства, несподівано надаючи йому ознак людської досконалості. Він робить це, переконуючи новонавернених християн бути простакуватими, тобто вміти вхопити юродство хреста, який для них довго залишався культурним символом приниження. Його спроба трансформувати хрест від знаку слабкості до духовної сили буде надихати не тільки сучасників, але і реформаторів, як-от: Мартина Лютера, засновників релігійних громад, наприклад, францисканців, а також таких авторів, як Еразм Ротердамський і Шекспір. Новостворене християнське шаленство Павла виявляє однотипні характеристики: право бути серед гідних, висловлювати речі часом комічні, вчиняти неподобства, а це — нове розуміння мудрості. Ідеї Павла про силу і мудрість Христа як шаленця залежать, однак, від його власного містичного досвіду, хоч і випливають із єврейської й елліністичної культури також.
Павлові послання написані грецькою. Часом він вживає однокореневі слова на позначення слова «глупство» — «морія» (μόρια) і «афрон» (αφρον). Спочатку в елліністичній літературі термін «афрон» міг означати «нерозумність», а також зневажливе ставлення до Бога. Досліджено, що перекладачі Старого Заповіту грецькою мовою (Септуагінта) найчастіше використовували його на позначення слова «дурень», автори ж Нового Заповіту, навпаки, вживають «морія». З огляду на те, що дохристиянський Павло був фарисеєм, він пам’ятав: викриваючи лицемірство, Ісус називав фарисеїв «афронами» [Лука 11:40]. Можливо, немає нічого дивного в тому, що Павло обирає саме це слово, а не «морія», коли говорить про «дурнів» негативно. Але дуже важливо інше: він перетворює дурість із ознаки ганебної слабкості на мудрість, коли обирає термін «морія». Таким чином, він утверджує себе як дурня для Христа, а не дурня серед фарисеїв (афронів)[17].
Зрозуміло, що безумство, про яке говорить Павло, є протилежним до еллінської мудрості. Адже християнин не повинен мати за взірець філософію. У тому нас переконує християнська апологетика й почасти патристика. Згадаймо, як Квінт Тертуліан визначає незбіжність віри й людської мудрості. Насправді, віра в Ісуса, засудженого до безславної страти, для звиклих до поклоніння героям еллінів була чимось ненормальним. То що ж це за «не-мудрість» така, говорить Тертуліан, яку проповідують християни? У чому ж тоді полягає шанування людиною Бога істинного, самозречення, вчення справедливості, терпіння, милосердя й невинності? Ні, все це, звичайно ж, не є «немудрим». Йдеться про те, що віра є особливим екзистенціальним напруженням, яке межує із шаленством: «Розп’ятий Син Божий — не соромно, позаяк осоромно. І помер Син Божий — це вельми достовірно, позаяк безглуздо. А похований, воскрес він — це вірно, позаяк неможливо»[18].
Проте чи не найвищої майстерності в зображенні божественної премудрості, яка ховається в пресвітлому Мороці, досяг Псевдо-Діонісій Ареопагіт. «Щоб оспівати таку безсловесну, безумну та безглузду Премудрість найкращим чином, — пише він про містичне богослов’я, — скажемо, що Вона є причиною усякого розуму й сенсу, всілякої премудрості й усвідомлення, що їй належить усяка воля, від неї — всяке знання й свідомість…»[19] Шаленство тут постає як царина духу, до якого ані слів, ані розумних пояснень годі застосувати.
Після вчення Авґустина Блаженного християнство розкривається як філософування у вірі з повагою до істин розуму, хоча саме святий Авґустин суттєво вплинув на середньовічне розуміння шаленства, розділивши хвороби на дві групи: ті, що мають природні причини, і
