Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства - Тарас Лютій
Згодом схоластичні метри здійснюватимуть спроби раціонального осмислення Одкровення. Щоправда, досвід раціональної теології не міг не викликати захоплення містицизмом. Шалена основа чудесного й незвіданого усувала розум у його намаганнях стати бодай преамбулою віри. Особливо помітним це стало після праць таких теологів, як Оккам і Дунс Скот, а найбільше проявилося в німецькій спекулятивній містиці Майстра Екгарта.
Для середньовічної людини перебування в матеріальному, а водночас і частково в духовному світі було звичним, так само як і встановлення зв’язку між ними. Цим займалися астрологи й алхіміки, що прагнули розкрити секрети природи. Отже, шаленство не пояснювалося тільки надприродними чинниками. Було досить поширеним явищем вважати його результатом нещасних випадків, виправдовувати ницими схильностями людини, її дивними бажаннями чи пристрастями. Всесвіт любили тоді поділяти на дві сфери: підмісячну та небесну. Перша була недосконалою, а друга — цариною духів, ангелів і демонів. «Надприродне» шаленство не означало умисного впливу світу духів.
Ні, це не було таким собі рецидивом містики. Річ у тім, що свідомість людей Середньовіччя, з властивими їй дивацтвами, набувала здатності поєднувати піднесене блаженство й магічний культ, безкорисливість, самопожертву, а часом і скупу прагматичну пожадливість. У цьому можна переконатися, перечитавши розвідку Михаїла Бахтіна про народну середньовічну карнавальну культуру. Звеличення вчених-теологів і презирливе ставлення до малограмотних недотеп мали місце поряд з проповіддю істинного шляху до порятунку людської душі через убогість духу або й з відвертим шаленством. Можна говорити, що культура шаленців і схоластична культура перебували не просто в складній переплетеності, обопільній недовірливості та боротьбі, але й у ситуації взаємовпливу[21].
Тільки уявімо собі літургійну драму, де низове духівництво впоряджає пародійні меси, в яких утвердилася ціла низка торжеств, як-от: свято патериці, блазенське святкування тощо. Духовенство та миряни повсюдно вдавалися до травестії й маскараду: роз’їжджали містом, танцювали, влаштовували побоїща, горлали й виспівували. Однак, не забуваймо, це всього лиш дочасно. Зазвичай строга духовна й повсякденна світська культури залишаються утвореннями, між якими пролягає чітка демаркаційна лінія. Зрештою, за якийсь час сміх знову і знову супроводжував цивільні та побутові обряди: блазнюки й дурні бралися за пародіювання серйозності офіційної церковної ідеології.
Церква та держава досить скептично дивилися на подібні ритуальні бенкети й збіговиська. У давньому звичаї вшановувати поганське божество захопленим танком перед його зображенням церковники розпізнавали рудимент ідолопоклонства, а ігрище скоморохів, які навісніли, немов отруєні біси, шаленством пісні, видавалося їм безпосередньою диявольською знадою чи маною. Та попри все, це не могло зупинити виникнення стихійної повносилої хвилі носіїв карнавального начала. Відбуваються численні перевдягання учасників веселощів під час Різдвяних свят: чоловіки вбираються жінками, а ті — навпаки; дехто перевдягається в різних тварин (ведмедя чи цапа). Ряджені ходили по хатах, зазирали в усі закутки, оповідали небилиці, влаштовували театралізовані дійства, чудили. Доволі популярними ставали гуляння й на Масляну, під час яких потішники утворювали дві групи й розігрували кумедне побоїще між Карнавалом — вгодованим дотепним і веселим шанувальником пива та різноманітних наїдків, і Постом — миршавеньким персонажем, хирлявим і похнюпленим. Свято було виразником спільного єднання, а карнавал перетворювався на символ подвоєного світу. Народна культура балагурства й безглуздя передбачала незрозуміле злиття нестримної до вигадки людської натури й незбагненного коловороту буття, що не піддасться рефлексії. Така її риса дає можливість зрозуміти поєднання двох полюсів свідомості: розсудливості й шаленства[22].
Навдивовижу, у давнину, як і нині, світ мало кого вдовольняв. І люди завжди прагнули якось вплинути на нього і хоч би трішечки змінити, хай навіть удавано, просто вивертаючи навспак. Карнавальна культура об’єднала три людські риси: святкову пародійність (homo festivus), ігровий елемент (homo ludens) і видовищність (homo theatralis). Її творцями ставали мандрівні актори, жонглери (шпільмани, хуглари), жартуни, забавники, баляндрасники, карлики. Традиція театру бівачних мімів не уривалася либонь із часів падіння Західної Римської імперії. Незважаючи на анафему отців церкви, майданне лицедійство зберігалося повсюдно. Чітко виявлялася відмінність кочової когорти від пересічних людей. Адже в ризикованому ремеслі канатохідця, який балансував на линві, вгадувалося щось надприродне, відчувалася постійна гра зі смертю. У подібних дійствах щоразу кидався виклик страхові смерті й невідворотності долі. Образи цих людей, залежно від національної культури, звісно, могли змінюватися, хоча знову і знову відроджувалися в майбутніх формах святкувань. Кожному учаснику ніби надавався негласний шанс вийти за межі можливого й забороненого[23].
Відбувається своєрідна гра з Долею. У зв’язку із цим доволі показовим є фільм Інґмара Берґмана «Сьома печатка» (нім. Det Sjunde Inseglet, 1956). Бродячий мім, заскочений у лісі чоловіком своєї коханки, удає самогубство — «заколює» себе ножем. Щасливий зі свого одурювання, він вилазить на дерево, аби сховатися й перечекати ніч. Але його пробуджує гаркіт пилки, якою Смерть, без усіляких там зайвих оман, норовить спиляти дерево. Мім простодушно запитує у неї, чи нема бодай якогось порятунку, натомість вона байдуже й мовчки робить свою звичну справу. Тут одночасно помічаємо два моменти: наближену присутність холодного мороку загибелі лицемірного міма й неможливість нікому уникнути смерті.
Власне, мотив ошуканства посідає в темі шаленства не останнє місце. З дитинства кожен пам’ятає, якою непізнаною таємницею є вишукана майстерність
