Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства - Тарас Лютій
На тлі цього розвою споруджуються божевільні та пристановиська для душевнохворих. Не тільки неспокійних, але й абсолютно сумирних болящих саджали на ланцюг. В Англії з XVI століття функціонує Бедлам (на сленгу це слово означає тотальне божевілля) — найвідоміша у світі лондонська клініка, влаштована в старому абатстві Віфлеємської Божої Матері.
Ні для кого не було секретом, що за кам’яною спорудою госпіталю до останньої третини XVIII століття чимало пацієнтів утримувалися прикутими до стін вервечками, а решта простиралася на соломі в одиночних камерах. Публіку за помірну плату допускали сюди на свята, немов у звіринець. Лікування хворих було суспільною справою. От тільки 1818 року розгорівся скандал. Колишній пацієнт Бедламу написав книгу. У ній він розповів про низку порушень і принижень, які йому довелося спостерігати в притулку.
Звичному для Ренесансу шаленому розумові, чи то пак розумному шаленству, новочасна епоха протиставляє несподіваний поворот: вона ледь не змушує шаленство замовкнути. Рене Декарт, рухаючись шляхом сумніву, виявляє, що шаленство скидається на сновидіння чи хиби розуму в усіх його формах. Він поривається відшукати адекватний розумові метод пошуку істин. Фуко дотепно зазначає, що якщо той Декарт уже настільки переконаний у своєму несхибному розумі, то він, певно, просто боїться шаленства. Таким чином, новітнє усвідомлення феномену шаленства відбувається через його протиставлення тому, що зветься «нормальним розумом».
Картезію вторує Бенедикт Спіноза, якому видавалося за цілковиту дурницю надавати якогось визначеного статусу чомусь не сповна достовірному, адже лише розумна природа вимагає чіткості. У нього проглядає прагнення знайти спосіб очищення, ба навіть лікування розуму для того, як зазначає він у «Трактаті про вдосконалення розуму», «щоб більшість розуміла те ж саме, що і я, щоб її розум і бажання достеменно збігалися з моїм розумом і бажанням, а для цього необхідно настільки розумітися на природі, скільки необхідно для набуття такої природи; а потім заснувати таке суспільство, яке є мріяним, аби переважна більшість якнайлегше та вірніше дісталася цього»[30].
Томас Гобс, як філософ, який обстоював матеріалістичні погляди, теж убачав у шаленстві основний дефект розуму, що був результатом сильних пристрастей. Все починається зі зневіри, каже він, котра піддає людину безпричинним страхам. Усі оті пристрасті, які уможливлюють незвичну й дивацьку поведінку, й називаються шаленством. Хоча Гобс указував на різні його види, наприклад, духовне чи любовне, він чимдуж відкидає та висміює саме середньовічні уявлення про спіритичне безумство. Словом, такий поворот в історії шаленства означав, що воно остаточно перетворилося на психічну хворобу, яку дедалі частіше пояснювали натуралістично.
Повабну теорію запропонував і Джон Лок, стверджуючи, що знання є результатом асоціації ідей, а ті беруть свій початок від чуттєвого сприйняття. Хибне знання (сюди можна зарахувати і шаленство) є неправильною асоціацією ідей, призводячи до плутаного мислення. Утім, Лок розрізняє, приміром, божевілля й ідіотизм: безумці неоковирно співвідносять ідеї, виголошуючи неправильні судження, а ідіоти позбавлені можливості судити взагалі. Ця думка неабияк вплинула на європейське Просвітництво в його визначенні шаленства. Позбавитися шаленства можна було через відмову від так званого нерегулярного мислення, бо думати неправильно — це безумство. Впродовж кількох століть напади на «неправильні» ідеї та переконання були типовим способом соціально-політичного життя. Ярлик «неправильності» вішали на соціалізм, фемінізм, сексуальну розбещеність тощо. Наприклад, хід думок багатьох британських суфражисток розцінювали як «істерику», і це давало привід говорити про їхню неосудність.
Глупота (мається на увазі цілий комплекс дотичних до шаленства різноманітних форм чуттєвості, образності й мислення), що витала в повітрі ще з часів Середньовіччя, поволі розвіялася раціональним і матеріалістичним вихором. Надалі її було затавровано й у філософській школі Християна Вольфа як усуціль заплутану, шкідливу та недоступну істині царину. Вся реальність віднині підпадає під емпіричні та раціональні моделі мислення. Відтепер щонайменші прояви шаленства мусять «зазнати вигнання».
Класична новочасна епоха була відома як доба розуму. Жоден період, не втомлювався наголошувати Фуко, не був таким нечулим до пафосу шаленства. Власне, воно стало своєрідним сподом розуму, порожнім і беззмістовним, певною заперечливою формою буття. Натомість розум стає чи не єдиним засобом виправлення і визначення шаленства.
Саме за тих часів почали впроваджувати ізоляцію, подібно до того як у Середньовіччі практикувалося відлучення прокажених від соціуму. Проте тоді шаленець був іще звичною для людей персоною, хоч і нагадував якогось прибульця з іншого світу. Тепер його поведінку співвідносять із нормами поведінки окремої людини в межах співтовариства. Зрозуміло, що ізоляція не була найпершою спробою обмежити шал у різних його хворобливих виявах у стінах шпиталів. Утім, тепер тільки так оформлювалося офіційне визнання шаленців правопорушниками. Зрештою, саме тоді світська міська влада починає цікавитися психіатричною справою. Юридичні акти містять пункти, де перелічено заходи, які належить застосовувати залежно від виду хвороби.
Починаючи з XVII століття, шаленець перетворюється на індивіда, вилученого зі світу соціальної рівноваги, а суспільство перебирає на себе повноваження робити висновки про нього. Здавалося, людина ніби втовкмачила собі, що тепер, як ніколи раніше, розгадає всі можливі природні призначення розуму. Вона дедалі більше кориться страхові перед нерозумним шалом, який більше вже не має аніякого права голосу. Тим часом, сфера шаленства неминуче розширювалася. До нього вже почали залічувати порушення сексуального табу, релігійних заборон, вільнодумство, що їх дослідження ставало підґрунтям модерного наукового пізнання душевної хвороби. До того ж, існування людини ізольованої набувало
