Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства - Тарас Лютій

сфери Духу. Надалі німецький філософ роззброює будь-які ймовірні спроби відновити гідність шалу й обмежити розум. Одначе Геґель несподівано воліє, сказати б, «одомашнити» шаленство, а не остаточно його позбутися. Внаслідок цієї стратеги радикальний характер шаленства врахований, але в розумних межах. У способі мислення, запропонованому Геґелем, шаленство раптово перетворюється на той чинник, який дозволяє зрозуміти природу розуму. Завдяки цьому фактору людські істоти отримують можливість сформуватися як суб’єкти.

Інакше кажучи, для Геґеля питання про шаленство скеровує до проблеми антропології, а саме — душевної організації. Шал є необхідним етапом у розвитку душі. Незалежно від того, чи знає про це людина, її шаленство вимагає наявності повністю розвиненої свідомості. Інтерпретація Геґелем духу і душі відрізняється від традиційно метафізичних: дух має бути відділеним від душі. Різниця між ними в його антропології полягає в тому, що душа перетворюється на річ крізь призму духу. Шаленство є необхідним етапом, який душа повинна пройти в боротьбі з безпосередністю її природного змісту. Таким чином, шаленіння не стосується тілесності, природності чи будь-якої безпосередності душі. Ці якості самі по собі не призводять до безумства, позаяк вони властиві кожній душі. Як-не-як шаленство — це боротьба між різними станами, і вона має спричиняти розвиток духу й душі, тобто проявляється через їхній діалектичний рух. Отже, у Геґеля шаленство стосується внутрішньої структури людської душі й діалектичного руху загалом[36].

Нехай філософування Геґеля й не видається простим, усе ж для шаленства в ньому знайшлося доволі поважне місце. Цього аж ніяк не скажеш про позитивістську медицину XIX століття, яка заповзято продовжила справу Просвітництва у встановленні тотожності між шаленством як правовою характеристикою суб’єкта й поведінкою суспільної людини. Після того, як шведський природодослідник Карл Ліней включив людину до складу тваринного світу, поставивши на верхівку ієрархічної структури й назвавши homo sapiens, її почали вважати чи не єдиною у світі істотою, котрій притаманна свідомість. Затим і ставлення до шаленства починає визначатися наявністю нормативної свідомості. Якщо констатується порушення норми, то неминучою стає практика ізоляції. Так виникає думка про переведення шаленця до лікарні. У такий спосіб ізоляція перетворюється на терапевтичний засіб.

Але не всі були готові з цим погодитися. Ірландський церковний діяч Джонатан Свіфт, автор «Мандрів Ґуллівера», свого часу зазнав критики за нібито наклеп на людський рід і зневіру в розумі з усіма його високими досягненнями. Сам Світ, з властивою йому мізантропією, намагався довести хибність формули animal rationale, чи то пак homo sapiens. Для цього він змалював царство розумно-гуманних коней, під доглядом яких трудяться обридливо-хтиві ягу (люди). У його книжці все виглядало фантастично: високорозумні коні дивуються кмітливості Ґуллівера, настільки схожого на людську нездару, місце якій зазвичай відведено в стайні. У тому світі коні мешкають у будинках, часом роз’їжджаючи на бричках, запряжених дикунами-ягу.

Змальовуючи мандри Ґуллівера країною ліліпутів, Свіфт показує типову ворожість до всього незрозумілого. Те, що годі пояснити, оголошується незвичним, а отже — нерозумним. Таким для ліліпутів є Ґуллівер, адже що ще може бути більш небезпечним, аніж анормальний безумець. Для них він невідоме явище. Тому його належить ізолювати, скути ременями, а іноді просто знищити. І все належить зробити швидко й ефективно, наскільки це можливо.

У своєму ранньому творі «Казка діжки» Свіфт жартував, що найбільші у світі діяння, як-от: заснування держави, розвиток філософських систем, створення нових релігій тощо, — здійснюються людьми зі схибленим поняттям здорового глузду. Всі вони керувалися приписами непросвітленого розуму. Такими були, на його думку, Епікур, Діоген, Аполлоній, Лукрецій, Парацельс, Декарт[37]. Недоброзичливці постійно помічали у Свіфта різні ознаки душевної хвороби, що справді затьмарила, як відомо, останні роки його життя. Цікаво, що Сьорен К’єркеґор у своїх «Афоризмах естетика» насмішкувато зауважив: «Замолоду Свіфт заснував божевільню, а на схилі літ до неї перебрався».

Трохи згодом у британській літературі розповсюдилася доволі специфічна форма стислого гумористичного вірша, побудованого на обіграванні безглуздості, — лімерик. Походження цього слова достеменно невідомо. Ймовірно, воно запозичене з назви пісні ірландських солдатів XVIII століття. Цим літературним зразкам властиві визначальні прикмети того, що зазвичай називають англійським гумором: розлогий контекст, парадоксальність, гра зі словами, обертання смислів і таке інше. У збірці англійських народних поезій, лічилок і співаночок для дітей «Мелодії матусі Гуски» (англ. Mother Goose’s Melodies, 1765) наведено перші лімерики. Цей «дитячий чинник» сприяв появі літератури нонсенсу[38].

Англійський письменник Едвард Лір у XIX столітті, мабуть, чи не вперше почав творити з повівом відкритого нонсенсу. Його лімерики — це забавні історії про діяння екстравагантних ліричних героїв. Ось один із прикладів[39]:

There was an Old Man with a nose, Who said, ’If you choose to suppose