Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства - Тарас Лютій

Соломія Павличко у праці «Дискурс модернізму в українській літературі» зазначає, що в нашій традиції цю тему започаткував Агатангел Кримський, зокрема, у збірці оповідань «Повістки і ескізи з українського життя» (1895), де зображує людей з надламаною й хворобливою психікою. Перелік продовжує також збірка Івана Франка «Зів’яле листя» (1896), де виведено образ людини, якій властива слабка воля або ж, навпаки, розбуяла фантазія. Збудженість і зворушеність притаманна і героїням Ольги Кобилянської. Канонічні риси невротичного героя можна подибати й у драматургії Лесі Українки, зокрема в драмі «Блакитна троянда» (1896). На свій лад Артим Хомик в оповіданні «Безсмертність» змальовує образ вченого, що збожеволів від розумового перенапруження, прагнучи винайти вакцину вічної молодості[43].

На початку XX століття німецький історик мистецтва, психіатр і колекціонер робіт шаленців Ганс Принцгорн написав книгу «Мистецтво психічно недужих». За кілька десятиліть йому вдалося зібрати мало не 5000 творів мистецтва, створених у період від 1890 до 1920 років пацієнтами психіатричних лікарень. У 1946 році вдалося організувати виставку, яка проходила в шпиталі святої Анни в Парижі з ініціативи лікарів-психіатрів. Це спричинило появу кількох радикальних заяв, наприклад, від Марселя Дюшана, які пізніше були актуалізовані в напрямі антипсихіатрії два десятиліття потому.

Загалом ця тема вже досліджувалася раніше, зокрема, згаданий Ломброзо опублікував роботу «Про мистецтво божевільних», а в Франції Макс Симон надрукував «Твори й малюнки психічно хворих» тощо. Подібна лектура дозволяла хоча б приблизно описати поведінку людини в процесі функціонування душі на різних регістрах. Її годі назвати всуціль патологічною, та в ній звикли вбачати щось аномальне, так само як і в художній творчості. Цей тип поведінки полягає у відмові від строгого мислення, котрий нам нав’язує репресивна цивілізація. Натомість пропонує візію, що властива дітям і творчим особистостям.

Проте існує безліч прикладів схвалення необмеженості творчого пориву. Наприклад, авангардисти, як-от: Макс Ернст, Пауль Клеє, Васілій Кандінскій, Андре Бреттон, — захоплювалися творчістю «дикунів» і «медіумів». Натомість Зиґмунд Фройд як дослідник неврозів різного штибу виявив невеликий інтерес до цього питання, висловивши лише кілька застережень з приводу теорії сюрреалістів під час візиту до нього Сальвадора Далі. Той, до речі, щоби справляти враження ексцентрика, сам охоче називався шаленцем.

Поет-футурист Вєлімір Хлєбніков кілька місяців лежав у божевільні, де його творчість назвали патологічною. Варте особливої уваги в його експериментальній поезії, як і в решти «будетлян» (або «будуччан», як величали себе українські футуристи), заумництво (російська «заумь», тобто зарозумна, заумна мова) — поняття, запроваджене на початку 1920-х років. Хлєбніков намагався закласти нову поетичну мову. Ба більше, в його поезії виняткове місце посідає так звана «зоряна мова» (викорінення приголосних) як спроба створення всезагальної мови, і витоки її він шукає в язичництві з його численними примовляннями. Терапія зауму виконувала роль своєрідного замовляння розуму[44].

Однотипні спроби можна віднайти й в українському футуризмі. Для прикладу, поетичні збірки Михайля Семенка, і про це неодноразово зазначають дослідники, майоріли показовими авангардними атрибутами заумного вірша (звукова поезія) на кшталт «вн с тік/ пі кк/ нуп», тобто мали зруйнований словоподіл, риси візуального вірша, порушення правил пунктуації. У своїх творах Семенко вживає різного штибу варваризми, суржик, русизми, слова з інших мов, природничо-наукову та технічну лексику, неологізми тощо. Не дивно, що від тодішньої критики подібна поезія дістала такі невтішні характеристики, як, зокрема, «ідіотична гикавка»[45]: